Я ніколи тобі не писала
і не буду писати посвят,
бо вже маю я гідність сказати,
що ти справді мені як брат.

Я любила, люблю і любитиму
те волосся чорне, як смаль,
Доведеш мене, котику, битиму,
буде в серці у тебе печаль,
Синяцюру поставлю під оком,
не забудеш мене ненароком.

Потім буду тебе обіймати,
обіцяю допомагати,
робити, що скажеш,
Приймати
все у тобі таким,
як ти є...
Тільки ти пам'ятай - не брехати,
бо ще й втратимо те,
що гріє...

І не буду тебе лупцювати,
і не стану допомагати,
хоча поряд залишусь одно.
Не кидаю людей
як люблю.
Хоча деяким все одно.
Не цінують вони того
і не бачать головного:

Рідних важко знайти,
неможливо просто зустріти,
важче від усього - вберегти,
бо так мало просто віднайти,
хочеться забрати і сховати,
ніжно-ніжно прикривати,
обіймати...
і, коли втрачаєш, ти не плачеш,
бо не можеш втратити частину,
свою душу, її половину...

У тобі є усе,
шо треба і не треба.
Ти, як вогонь,
Я - лід,
нулі з обох боків:
Там,
де палає пристрасть,
жага холодить серце
і дотики
несуть трагізму дикий щит.
Там
ми живемо "вічно":
години дві на вечір,
години дві чи три,
що тане ніч у них.
Де темрява тамує шепіт слів
і подих залишає теплий слід
на тілі
тьмяні синці від пальців.
Рукою прокладу маршрут
і буду цілувати просто тут -
посеред ночі,
твої зап'ястки і ласкаві карі очі.
Це все,
чого сьогодні хочу я.
І погляду піщинки,
що засипають їх.
Не стримують, а будять
не стишують - спішать...
Та ти вогонь,
а я - вода.
І хвиля є між нами.
Вона далеко десь розгойдує мене
і не дає відкрити всю себе.
Вода іскри погасить
і хвиля спопелить.
А ти не хочеш тліти,
тобі аби горіти,
пручатися нестримно,
кохати швидкоплинно
і множити тепло.
Шкода, для всіх воно...

Черкну лише єдину річ,
відходь ти від холодного,
шукай собі бензину.
Такого,
щоб єдину.
Щоби тебе палила,
але й сама не тліла -
горіла і горіла...

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

Чуєш? Соловей співає.
А про що його пісні?
Чом так сумно завиває
свої співи голосні?

Чи ти чуєш? Серце б`ється,
Калата, не схаменеться.
Де ця дужа міць береться?
І навіщо воно б`ється?

Що ти чуєш? Розкажи!
І на помилки вкажи,
Не мовчи, кажи, прошу!
Лише правду залишу,
всю брехню розпорошу.

Соловей собі співає,
Серце б`ється і ридає,
Все навколо завмирає -
Слухає тебе...


16.08.2013р.

Що чуєш ти в моїх словах,
прозорих, як вода?
Що бачиш ти в моїх очах?
Що робиш в моїх снах?

Романтиці не місце тут,
Хвилинне почуття,
Здоровий глузд панує тут,
Розсудливе буття.

Сьогодні так, а завтра ні,
Я знаю, як бува,
Ти не співай казки мені,
бо це ж лише слова.

Насправді образ твій мара,
несправжній, не такий.
Бо той, якого прагну я -
стабільний і Живий!


15.08.2013р.

Небо щойно провалилось під грозовим дощем,
Останній лист ще на дереві,
що зветься плющем.
Допоки він тримається -
Надія ще жива.
А тільки-но повалиться -
урветься і буття.
Забудеться історія,
забудуться й слова
Та що б не говорилося,
і ким би не судилося -
Надія все ж жива...


30.09.2012р.

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Ти блиск очей моїх,
Карамель моєї кави,
Вони ховають в собі сміх,
На тебе, дивлячись лукаво.
Сьогодні вдень,
А, може й, вніч
Я покажу як вони плачуть,
Завтра ж з тобою віч на віч,
про все забувши, знов розтануть...
Ти вірь мені,
Я не покину,
І не забуду імені.
Коли прийдеш в тяжку хвилину.
Ти тільки вірь... моїй гордині!


15.08.2013р.