Життя – рапани черепашка.
З малої цятки в'ється в даль.
На траекторії кривої
Буває радість і печаль.

Та равлик зник і що тоді?
Відполіровані морями,
Лежать надламані рапани.

Та серед них є і такі,
Чиї спіралі – над віками.

7 травня 2016

© Дмитро Сич

На вулиці класика давнього
Творить класика сьогоденності.
Стільки вигадок, стільки зайвого
Їй приписують до нестерпності.

Так буває, бо постать тайною
Оперезана. І невловимістю.
Утішається, видко, кавою,
Поки інші марять можливістю.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли?..

Може видатись геть не такою
Як здається, читаючи вірші.
Хоч комусь, а напише рукою,
То невже чимось інші гірші?

Забагнеться чимало спитати,
Все пізнати вичерпно й доволі.
А втім, годі у хмарах витати,
Запитання ректи, мабуть, кволі.

Поетесі, либонь, нецікаво
Вкотре слухати квестії чувані.
Залишається крикнути «браво!»
В сонмі плескоту люду розчуленім.

Все вона необхідне розкаже.
Знає тему направду важливу.
Перед нами словами зав’яже,
Наодинці, напевно, чутлива.

Та все це, може, буде потому.
Як же з нею спочатку зустрітись?
Хоч бери та чекай біля дому,
Головне тут – чекати навчитись.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли...


30 березня – 4 квітня 2016

© Дмитро Сич

Ніч оновлює місто тишею,
Рівним сяйвом струнких ліхтарів.
Сніг сліди зберігає залишені
Поміж довгих трамвайних шляхів.

Світло тане в кленовій гущавині,
На гілках задубілих дубів.
З настом вулиці ген-ген віддалені
Розмовляють без слів.

Скоро шоста, засвітяться вікна.
Місто вмиється і зашумить.
Та нехай потрива непомітна
Ця безмовно-промовиста мить.

4-9 грудня 2014

© Дмитро Сич

Поглянь, як дика пташка
Б’ється в клітці,
Дивись, як бідна риба
Заплуталася в сітці.
Лисиця збожеволіла заперта в неволі,
Леви в зоопарку стали кволі.

Й ти почуваєшся ніби в полоні,
Та гальма твої всередині, не ззовні.
Аж раптом ти чуєш: блукає вітер,
І рвучко виринаєш із ясиру літер.

Вирвись на волю від забобонів,
Позбудься баласту стереотипів.
Відкрий свій розум, розкрий долоні,
І ти відчуєш всередині силу!

Расизм, ксенофобія, безглузді упередження,
Ніхто не реагує на останні попередження.
Заковує війна народжених вільними.
Злоба не робить нікого всесильними.

Вже наче геть утрачена віра,
І не назбирати довіри на міру.
Дивляться в очі тобі очі звіра.
А на тім боці насправді – людина.

Вирвись на волю від забобонів,
Позбудься баласту стереотипів.
Відкрий свій розум, розкрий долоні,
І ти відчуєш всередині силу!

Наповнює вітер вільні вітрила
Підносить у вись бадьорі крила.
Стерно піддається просто, грайливо.
Куйовдить волосся бриз голубливо.

Падолист, 2014

© Дмитро Сич

Ось тихі подихи осінньої розмови:
Шепоче кошлата трава,
І сосни високі скриплять у мінорі,
В задумі дуби постава.

Над золотими шатами листків
Зіп'ялися гриби сонливі.
Напилися, зросли, порум'яніли
Опісля ранкової зливи.

Небесний чарує танок журавлів,
Що вже відлітають у вирій.
Печально дарують "кру-кру" вони
Своїй землі милій.

І холод вкриває усе навкруги,
Пахнуть парфуми лісу.
І гуси уже полишили ставки,
Осінь сповнена змістом.

© Дмитро Сич

Написаний ще в шкільні роки (2004 чи 2005 рік) і дотепер вельми тішить.

От прожив собі – йди з Богом
в невідоме, чи до Бога.
Нащо знати це живим?

Підеш ти у лаврах слави,
Чи то підеш непомітно,
Позабудуть, мабуть, справи

Що найбільше вірогідно
Не відчує світ утрати.
А чи треба відчувати?

Відгомін вчорашніх днів
Оселився там, де жив.
А тепер тебе нема.

Залишив свої сліди,
Ось лише де ще є ти.
Та кому вони потрібні.

Ти живий – вони розквітлі.
Ну по тім немає змін,
Закінчився для них плин…

Так, пробудиш ти серця:
Вірш, мелодія, картина,
Та це тільки почуття, що в собі знайшла людина

інша. В неї вже своє життя,
Мрії власні, серця болі,
Повороти они долі.

Кожен раз новий клубок,
Висотає власну нитку,
Кожен раз новий клубок…

Розімкне дитина очі.
Свіжих вуст тепло цілунку
Знову вип'є чашу трунку.

Молодість знов постаріє,
Фотографія зітліє,
Місце всім є тільки раз.

Старість змусить нагадати,
Як життя потерло п’яти.
Все було блискучу мить.

Уявилося старому,
І тече сльоза по ньому,
Зморшками – борознами років.

2005 р.

© Дмитро Сич

Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятирічній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.

Заходжу у хвіртку: подвір'я нестямно це рідне.
Озирнуся довкола – й до болю воно вже чуже.
Галасливе дитинство тут в хованки грало наївне,
Та сховалося так,
що ніде і ніяк
вже його не знайти.

Не біжить із порожньої буди
Превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва вже не тягне пахучої морди.
Всюди висять колодки...
І тільки далеко в пам'яті десь
Я їх зможу відкрити, коли пригадати, якщо не забути.

Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами вицвілих давніх людей.

А колись тут бриніло життя,
Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки;
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли
Діда стежки.

Осідає, потріскує, кришиться замкнута хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.

© Дмитро Сич

Від морозу німими руками
Він рядки окрикав на папір.
Ґрати різали світло ножами –
Перехрестями замкнутих дір.

Стіни карцеру тисли на скроні
В них зібгалися щільно думки.
Відбував він свій термін на зоні,
Де слова одягали в замки.

Та за що засудили людину?
Він який неспокутний мав гріх?
Завинив, бо любив Україну.
Не любити Її він не міг.

……………………………………………

Вистраждав, домучився і доніс тягар,
Проростився спиною у незрушний хрест.
І своєю жертвою викупив нам дар
Не дивитись боязко на тиранів перст.

Щоби не скрадалися, безкарно любили
Батьківщину, ту що він не долюбив.
Замовчав навіки… ні, не мовчать могили
З кілками-дев’ятками у тюрмі в Пермі.

……………………………………………

А він підглядав у вічко,
Шурхав радісно засув дверей.
Не одну таку виробив звичку
Той невтомний партійний лакей.

Таборові дроти день і ніч
Все стеріг од зухвалих думок –
Заповзято кидав у піч
Свіжописані стоси книжок.

Скільки руки його до стіни
Завели-загубили душ?
Нині, певно, живе між людьми –
Криє плями кривавих калюж.

Морок змерк, та мовчить архів –
Заховались кати від помсти.
А от вірші пали-не-пали –
Рукописне не знищить короста.

21 грудня 2011 року

© Дмитро Сич

Десь на півдорозі припинилися морози
І весна відчула, хто її хотів.
В лісі на порозі всюди звуки стоголосі
Охопили простір теплих вечорів.

В парку все, як треба: каганцями неба
Втішені цілунки ще вчора дітлахів.
Кохання підліткове нагадує про себе
Як музика принадна та знайомий спів.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Яблуні та груші, черешні й вишні
Заходилися п’янкими ароматами розкішні.
В цю пору їх пробуджує долонями Всевишній,
І праведності прагне навіть грішний.

Загублять дерева недовговічні квіти
Покинуті устелять все вони в саду собою.
Ех, миті швидкоплинні не стримати тенетами.
Вони озвуться тільки далекою луною.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Кетяги пахучі одчепляться додолу.
Їм на прощання віятимуть зеленаві віти.
Журитися не варто бо кожну гілку голу
За мить уже підмінить новою бростю квітень.

Він сотні років ходить сади перевіряти
І добре знає, що каштани люблять довше спати.
За ними прокидаються липи та акації
І гіпнотичним запахом здіймають овації.

Незабутні хвилини божественного часопростору
Позаймають місця десь у скринях глибокої пам’яті.
Неповторні події, на жаль, відлітають без опору...
Линуть у давнину, залишивши сліди світлі радості.

Довершений танок – мета життя квіток.
І кожен їхній танець єдиний, винятковий.
Тим більше це стосується днів наших сторінок:
Молодість не пише заново історій.

Вона гукає нам щосили: «carpe diem.
Ви народилися давати волю мріям!
Не для борні та злості, а для кохання й млості
Для радості і дяки за Богом подароване життя».

2012

© Дмитро Сич

Цей вірш народився піснею, з уривком котрої ви можете ознайомитися тут:

http://www.youtube.com/watch?v=J4zKx8h3JNU

"Мармур" - мій альтернативно-хіп-хоповий гурт, в якому я вокаліст.