От прожив собі – йди з Богом
в невідоме, чи до Бога.
Нащо знати це живим?

Підеш ти у лаврах слави,
Чи то підеш непомітно,
Позабудуть, мабуть, справи

Що найбільше вірогідно
Не відчує світ утрати.
А чи треба відчувати?

Відгомін вчорашніх днів
Оселився там, де жив.
А тепер тебе нема.

Залишив свої сліди,
Ось лише де ще є ти.
Та кому вони потрібні.

Ти живий – вони розквітлі.
Ну по тім немає змін,
Закінчився для них плин…

Так, пробудиш ти серця:
Вірш, мелодія, картина,
Та це тільки почуття, що в собі знайшла людина

інша. В неї вже своє життя,
Мрії власні, серця болі,
Повороти они долі.

Кожен раз новий клубок,
Висотає власну нитку,
Кожен раз новий клубок…

Розімкне дитина очі.
Свіжих вуст тепло цілунку
Знову вип'є чашу трунку.

Молодість знов постаріє,
Фотографія зітліє,
Місце всім є тільки раз.

Старість змусить нагадати,
Як життя потерло п’яти.
Все було блискучу мить.

Уявилося старому,
І тече сльоза по ньому,
Зморшками – борознами років.

2005 р.

© Дмитро Сич

Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятирічній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.

Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятилітній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.