Від морозу німими руками
Він рядки окрикав на папір.
Ґрати різали світло ножами –
Перехрестями замкнутих дір.

Стіни карцеру тисли на скроні
В них зібгалися щільно думки.
Відбував він свій термін на зоні,
Де слова одягали в замки.

Та за що засудили людину?
За який неспокутний гріх?
Завинив, бо любив Україну.
Не любити Її він не міг.

……………………………………………

Вистраждав, домучився і доніс тягар,
Проростився спиною у незрушний хрест.
І своєю жертвою викупив нам дар
Не дивитись боязко на тиранів перст.

Щоби не скрадалися, безкарно любили
Батьківщину, ту що він не долюбив.
Замовчав навіки… ні, не мовчать могили
З кілками-дев’ятками у тюрмі в Пермі.

……………………………………………

А він підглядав у вічко,
Шурхав радісно засув дверей.
Не таку тільки виробив звичку
Той невтомний партійний лакей.

Таборові дроти день і ніч
Все стеріг од зухвалих думок –
Заповзято кидав у піч
Свіжописані стоси книжок.

Скільки руки його до стіни
Завели-загубили душ?
Нині, певно, живе меж людьми –
Криє плями кривавих калюж.

Морок змерк, та мовчить архів –
Заховались кати від помсти.
А от вірші пали-не-пали –
Рукописне не знищить короста.


21 грудня 2011 року

© Дмитро Сич