Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Галина Кожушко (1957)



Художня проза
  1. Навчитися плавати
    Бувають такі періоди в житті, коли все стрімко змінюється: 13 лютого ти в Києві, з якого не виїжджала два роки через карантин, через день – ти в містечку на Прикарпатті, а через десять днів – добираєшся до Будапешту через Краків, бо прямий автобус не прибув на автостанцію, тому що почалася війна… І ось ти на вулиці Акацій, живеш у чужому місті, і тебе, здається, наче цвіт тих же акацій, оточує білий шум – абсолютно незнайома мова, яка вирує довкола незрозумілим шумовинням. Може тому й захотілося написати про щось незмінне, дороге з самого дитинства…
    Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
    Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!

    Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби й діда.

    Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».

    Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда, потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?

    Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви й літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
    Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
    Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.

    А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
    А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.

    Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
    Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді й видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.

    Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…

    …Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Він навчався у Краківському університеті, знав шість мов, серед яких: латина, грецька, чеська, французька, польська та німецька. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю та Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.

    Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…

    Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…

    Початок лютого 2022 року. Дзвонить мама:
    - Галя, ти де зараз?
    - В Києві.
    - То на нас знову нападуть москалі?
    - Рано чи пізно нападуть, як не зараз, то через пів року чи рік. То яка різниця коли?
    - І що ж то буде?
    - Будемо воювати..
    - А хіба ми маємо доброго головнокомандувача?
    - Верховного?
    - Так, верховного.
    - Ну що вам сказати. Але військові знають свою справу, не переживайте, мама. Все одно будемо битися, кожен на своєму фронті. Щодня прибуває зброя з Заходу..
    - Коли будеш їхати з Києва?
    - Вже маю квиток до Рожнятова..
    - Який Рожнятів?! Зразу до Будапешту! Тобі не можна тут залишатися, якщо війна…
    У цьому вся мама – оберігати свою дитину до кінця. Як мені зараз цього не вистачає… Як чорного хліба, як білої солі, як ковтка холодної води. Після початку великої війни було ще два дзвінки до мами: передостанній і останній, вже з Будапешту…
    …Спека в Будапешті може триматися тижнями на позначці +38 і вище. Згадала про порятунок – Дандар, куди ми якось ходили з сином. Дандар – один з термальних басейнів, але тут купальні не лише всередині, а й просто неба, і природа довкола, зелень, затінок.

    Боялася, що не втраплю, але згадала, як мені описували вулиці, якими я тоді йшла. Приміром, назву Vaskapu utca мені переклали як Залізні Ворота. Але спочатку треба звернути на Liliom utca, вулицю Лілій. Насправді там ростуть не лілії, а морви, тобто шовковиці. Спочатку ягоди жовті, блідо-рожеві або червоні, але чимдалі дні занурювалися в літо, тим більше ягід достигало і падало на тротуар, так що після дощу здавалося, що хтось залив його фіолетовим чорнилом. Отже, Mester utca – Liliom – Vaskapu…

    Ось так завдяки цим асоціаціям, я легко знайшла дорогу до омріяного Дандару – «Дару води», як я собі це переклала з уявної прамови. Добре, що субота і нема цього разу «перекладів вихідного дня», як це часто трапляється на роботі, незалежно від того, чи працюєш з офісу, чи з дому. Одягнулася в літнє плаття, взяла канапку, воду і книжку Майкла Пуллари «The Spy Who Was Left Behind» («Шпигун, якого покинули») – що ще треба для цілого дня на природі?

    Читаю цю документальну книгу про ворожі підступи московитів у вільній Грузії на тлі скелястих хребтів Казбегі та Воєнно-Грузинської дороги, а згадую про давнє літо у родинному гнізді в Камінній Горі на Львівщині (хоч де там ті гори чи каміння, дивно, чому така назва)… Одним словом, в Дандарі така свобода, як у дитинстві, нікуди не треба поспішати, день нескінченний, як рік…

    Пам’ятаю, що мені подобалося читати в саду в діда-баби: розстеляла на траві між яблунями покривало і читала собі, набиралася розуму (не весь же час з братами гасати). Інколи спостерігала за комашками, які жили своїм життям поруч у траві. Чи збирала квіти і плела віночки… Однак, хоч і добре було гостювати в селі, але рано чи пізно нам доводилося повертатися додому.

    Ми жили в Магерові на вулиці Пушкіна – не знаю точно, чи то названу на честь нащадка Ганнібала, чи нашого фізрука Олександра Сергійовича. Не всім було відоме його справжнє прізвище, але те що він «Пушкін» знали всі. Чому так називали вулиці колись? Порівнюю з вулицями Акацій та Лілій в Будапешті – не до порівняння. До речі, і в Магерові зовсім поруч були вулиці Джерельна і Лугова.

    В будинку крім нас жила ще одна сім’я: директор кінотеатру дядько Міша з дружиною Яною. У них не було своїх дітей, тому вони любили спілкуватися з нами, малими Кожушками. Подвір’я було спільне, і там постійно щось відбувалося.

    Наприклад, одного дня мама одягнула мене в нове світле платтячко: ми збиралися до баби на Камінну Гору. Поки інші готувалися до поїздки, я помітила стиглі вишні на дереві, що росло на межі городу біля гаража. Ягоди були надто високо, ніяк не дістати. Але біля вишні стояла велика бочка з дощівкою для поливання грядок. Я встала на стільчик, тоді зіпнулася на край бочки, випрямилася і вже дотягувалася до вишеньки, але раптом – бульк! І я вже плаваю в бочці з несмачною водою, головою вниз у якомусь жовто-зеленому мареві. Навіть очі не встигла закрити, настільки все стрімко відбулося. Добре, що швидко витягнули мене звідти на світ. Не встигла навіть злякатися, однак плаття – воно було зіпсоване і мокре!

    Мама терпляче переодягнула мене в чисту сукенку, але ж вона була не нова і якась така буденна. Мій настрій був зруйнований, але, щоправда, не надовго. Подорож – найкращі ліки для розбитого серця, так що скоро всі прикрощі були в минулому, тому що ми їхали до баби по залитій сонцем літній дорозі.

    Так і не знаю, хто мене витягнув з тієї бочки, може й сусіди були моїми рятівниками. Через років так зо п’ять я теж стала рятівником. Ніколи не забуду, як витягнула з води молодшого брата, і як він потім довго випльовував воду, сидячи на березі, точнісінько як я після пригоди з вишнями.

    У нас в Магерові був басейн (він і зараз є). Не те щоб власне басейн, але все було задумано для плавання та відпочинку – і на вході, як годиться, були скульптури: жінки з умовним «веслом» і боксера (якщо ви думаєте, що їх там вже нема, то ви помиляєтеся). Інколи нас відпускали самих, без дорослих: я, на рік молодший Володя і його ровесник Вітя.

    Біля басейну я познайомилася з Віркою Зелінською, яка була теж на рік молодшою, але вміла добре плавати. От вона й мене навчила також. Ми змагалися, хто швидше допливе до протилежного берега, затримували дихання і сиділи під водою – хто довше витримає. А ще розвага – сидіти під водою з розплющеними очима (як не згадати тут про «плавання» в бочці, єдине, що в басейні вода чистіша).

    Здебільшого ми купалися на мілині, а на протилежному кінці стояла вишка, з якої пірнали старші діти. Там було дуже глибоко. От одного дня нам захотілося поплавати біля вишки. Плаваю я собі і бачу, що Володя то занурюється, то виринає – і так кілька разів. Нічого не говорить, губи сині й перелякані очі. Мені вісім років, йому сім, але я тоді його сильно переросла, на наше щастя. Вхопилась я лівою рукою за його тонку руку вище ліктя, а правою гребу-пливу до берега. Так і витягнула його сама. Потім він довго боявся води, аж у старших класах знову почав плавати.

    Я десь чула перед тим, що треба витягувати з води за волосся, але тато стриг Володю дуже ретельно, залишаючи лише малесенький чубчик. Тому я швидко зорієнтувалася і вхопила за руку. Може і неправда, що треба витягувати за волосся? Так і дотепер не знаю. До речі, всі причетні до цієї події, окрім мене, потім вчилися в одному класі. А Вірки Зелінської я так і не бачила жодного разу після закінчення школи, але завжди з вдячністю пам’ятаю її як свого першого й останнього «тренера» з плавання.

    На подвір’ї в Магерові рідко появлялися інші діти, але через дорогу жили Маніки – там було багато смаглявих дітей. Старша дівчинка часто кликала молодшу: «Юдка, Юдка!», і це означало «Людка», як я потім довідалася, але спочатку мені це здавалося дуже дивним. Ми теж бігали засмаглі майже до бронзового кольору, особливо Володя. Але все одно нам ще далеко було до сусідського Петі Крохмаля, в якого зовнішність і прізвище ніяк не узгоджувалися, на мою думку.

    В іншому домі через дорогу жила Люба Панкова, трохи молодша за мене. У її тата не було руки, і поміж собою люди називали його Безруким, а не за прізвищем. Напевно, наслідки війни, не знаю. Якщо подумати, то від війни до війни – як палицею докинути. Моя мама інколи розповідала нам свої дитячі спогади початку сорокових років і, напевно, не могла й подумати, що стане свідком іншого нападу чужинців на схилі віку…

    Влітку до когось із сусідів приїжджали гості зі Львова, і я із заздрістю дивилася, як хлопчик їздив на самокаті – це було для нас щось раритетне і недосяжне. Я все життя хотіла спробувати, як це – кататися на самокаті. Велосипед у мене був, і я з шести років їздила, куди хотіла. Одного разу навіть впала і трохи розбила ніс. Наступного дня в дитсадку хлопець зі старшої групи, здається Пересятько, спитав мене: «То тебе хтось вдарив топором?». А я не знала, що то за слово таке, тому гордо промовчала. Таким чином, перша спроба русифікації була невдалою.

    Так от про самокат. Коли мені було років так п’ятдесят з порядним гаком, моя колега якось привезла до нашого київського офісу свій самокат. В той день не було директора, і я собі покаталася досхочу довгим коридором: таким чином, закрила нарешті один із давніх гештальтів… Може трохи несерйозно з мого боку, але я не могла втриматися, якщо чесно…

    Що я хотіла додати насамкінець: життя складне, але мрії таки збуваються, що не кажіть, рано чи пізно. Головне дочекатися і не комплексувати, коли щось не вдається, а цілеспрямовано вести свій кораблик до мети. Navigare necesse est. Плавати необхідно. Navigare vivere est. Життя – це плавання. Це мандрівка до пункту призначення: інколи поруч з кимось, а інколи несучи на собі слабшого, не думаючи, що тягар потягне тебе на дно: рятувати до кінця, за будь-яку ціну. А коли тобі здається, що ти пливеш на самоті, як сирота, то насправді це не так, тому що завжди є Той, Хто веде тебе безпечно навіть по розбурханих хвилях...

    Якось мама розповіла мені свій сон: ніби вона бачить, як я йду вулицями якогось дивного міста. То не міг бути Київ, бо мама вчилася в Київському інституті іноземних мов, добре знала нашу столицю і впізнала б її вулиці. Це міг би бути Будапешт. Або Маріуполь. Так-так, і це не якась метафора – я реально могла опинитися в Маріуполі…

    Колись давно читала книжку «Південноамериканський варіант», перекладену українською мовою. Головна дійова особа, мешканка столиці усього совка (назвемо її Єлєна Галушкіна), постійно жалкувала, що не вийшла заміж за іншого, який потім став послом у південноамериканській країні. Вона заздрила його дружині й докоряла своєму чоловікові, який був чи то вченим, чи інженером, чи то студентом фізичного факультету університету імені Патріса Лумумби і відповідно мав маленьку зарплату чи стипендію. Казала йому: цей дипломат подарував своїй дружині «москвича» бордового відтінку – під колір її нового костюма. Машину під колір костюма! Уявляєш? А я не можу собі елементарних речей дозволити через тебе, невдаху. Вона постійно мріяла про свій ПАВ – так вона скорочено назвала цей втрачений рай – Південноамериканський варіант свого життя.

    Майже у кожної людини є свій ПАВ, чи то особистий, чи професійний. Щось таке, що ми втратили, хоч могли осягнути. Але буває ПАВ зі знаком «плюс»: коли людина згадує, що уникла великої небезпеки чи біди, вдало зробивши якийсь вибір у минулому. Так, як у мене вийшло з Маріуполем.

    В дитинстві мені трохи перепадало від батьків як найстаршій дитині. Інколи це було цілком заслужено, тому що я бувала розсіяною, як Бетті Бантер з оповідання у старезному підручнику англійської мови. Пам’ятаєте, як вона спекла торт, додавши в тісто солі замість цукру?

    От і в мене бували такі історії. Посилає, приміром, мене мама купити олії. Йду до магазину і по дорозі починаю думати, що саме я маю купити, олію чи оцет? Пам’ятаю лише, що на букву «о». В результаті купила оцет, чим, зрозуміло, трохи засмутила маму, яка, звичайно ж, чекала на олію.

    Або просить мама піти до кінотеатру і довідатися з афіші, яке кіно буде ввечері. Навчена гірким досвідом, беру папір та олівець і записую назву з афіші: «Чортова дружина». Пишу друкованими літерами, бо ще не ходжу до школи. Вдома знову конфуз, тому що справжня назва фільму – «Чортова дюжина». Просто я не знала слова «дюжина» і замінила його чимось знайомим і зрозумілим.

    Ми часто ходили з батьками дивитися кіно на вечірні сеанси. В основному чорно-білі фільми про війну, виробничі будні або про фізиків-атомників, як «Дев’ять днів одного року». Така нудьга! Всі дев’ять днів схожі один на одного, як сірники в пачці. (Запам’ятався єдиний цікавий фільм того періоду – «Фанфан Тюльпан» – але ж то французький). Втім, коли показували, як робітники п’ють свій кефір під час перерви, у нас з Володею появлявся дикий апетит, так що вдома після сеансу він починав робити «ревізію» по каструлях і банячках.

    Потім виявилося, що завідувачка садка забирала собі продукти й ділилася ще з деким, а дітям давали пюре на воді. Звідси й відчуття голоду. Саме наш тато виявив ці розкрадання, і завідувачку з часом звільнили, а нас почали годувати набагато краще.
    Хтось може не знає, що ми, старші діти, застали ті часи, коли мама ще не була таким фанатом кулінарії і не намагалася всіх нагодувати донесхочу проти волі. О, де ця крута, молода, стильно вбрана та ерудована мама?! Час забирає все, крім пам’яті й вдячності: головне, що вона в нас була, і цього вже не забрати.

    Одного разу Володя якось проштрафився у дитсадку, і вихователька вдарила його долонею по обличчю. Я заціпенівши, дивилася здалеку, бо ми були в різних вікових групах, і підходити не дозволялося. Вдома батьки побачили червоні смуги від удару – відбиток долоні, але Володя не міг пояснити, що це таке. Тоді я розповіла про те, що відбулося, і тато пішов розбиратися з вихователькою: вона була точно засмучена, що так вчинила, не маю жодного сумніву.

    А завідувачка і мене відлупцювала одного разу. У нас тоді був «мертвий час» (гарна назва, чи не так?). Але нам не хотілося спати вдень, і ми почали стрибати в ліжечках. Це було дивовижно, тому що нам постелили в медичному ізоляторі, де ліжечка були загороджені, як для малих діток, а ми вже мали по 5-6 років. Це було незвично. Нас перевели з головного корпусу в ізолятор через ремонт. Все було надзвичайно цікаво і дуже зручно стрибати. Отож, ми скачемо щосили, і тут залітає «вусата няня» з довжелезною лінійкою і як почне періщити мене по чому попало. Вона справді мала вуса, і такою я її запам’ятала на все життя: товста зла вусата тітка. Якби на моєму місці була Джейн Ейр, то вона б і тіткою її не назвала. Так що я ще досить поблажлива до неї, адже мене ніхто не бив ні до цього випадку, ні після нього.

    Були й гарні спогади про садочок, як от заняття з ліплення, особливо з глини, однак це бувало дуже рідко, частіше просто малювали за столиками. Також любила екскурсії: спочатку треба було стати парами й дисципліновано вийти за ворота. А потім вже розбігалися збирати квіти. Недалеко був луг, на якому росли «вогники» і дикі гвоздики: за формою і розміром такі різні, але колір однаковий – яскраво-рожевий, я б сказала «кардинальський». У Древній Греції дикі гвоздики називали «квіткою Зевса», і в них справді є щось неземне.

    Літня природа зачаровує, але навіть в дитинстві, на жаль, літо не тривало вічно. Інколи бувала і зима, і то вельми строга. Зима 1963 року була такою сніжною, що перш ніж везти нас до садочка на санчатах, тато мав прокопати тунель у снігу. Нас одягали в зимові пальтечка, цигейкові шапки, рукавички на шнурках (щоб не загубити), а зверху ще обгортали смугастими теплими величезними хустками, які зав’язували ззаду на рівні поясу. Ну а на ногах – маленькі валянки з калошами.

    Одного разу перед Різдвом ми не змогли поїхати машиною до баби на Камінну Гору, і тому вирішили піти пішки через поля. Оце була пригода! Замети були надзвичайно високі, але коли ми вилазили на них, сніг не провалювався, настільки був спресований. Тато сказав, що такі снігові гори називаються «кЕмпи» – тепер розумію, що це запозичення з польської – кучугури снігу.

    Це було ще тоді, коли ми жили на вулиці Пушкіна, однак навесні ми переїхали в іншу квартиру на вулиці Івана Франка. Там було чудово, як ми потім переконалися, але про це пізніше. Ми там жили досить довго: всі мої шкільні роки і навіть перші курси університету. Під боком були три парки (як тут не згадати Андруховича з його асфоделями!) і два кроки до того самого кінотеатру, який, до речі, розташувався в перебудованому приміщенні колишньої синагоги, частково зруйнованої під час війни.

    Коли ми переїхали, була рання весна, і весь цей сніг почав танути. В кінці подвір’я тягнулися городи – наш і сусідів, з якими ми ділили будинок. Ми з Володею, що був зростом з колесо татового «газика», пішли досліджувати нову територію. Незабаром я майже по коліна загрузла в якійсь западині, підступно вкритій снігом, а під ним – вода і розкислий ґрунт. Перелякана тим, що забруднила одяг і взуття, я швидко пішла додому, залишивши Володю там самого. Здавалося, що він у повному порядку, ходить собі на якійсь відстані, щось досліджує…

    Минув деякий час, і мама починає його шукати. Питає мене, і аж тоді я кажу, що він гуляє собі на городі. Це було саме вчасно, бо він провалився у глибоку яму по саму шию і не міг вилізти самотужки.

    Пам’ятаю, як мама мені довго вичитувала за те, що я залишила брата в біді. Напевно мені було трохи соромно, а трохи неприємно. Однак я не ображалася на маму, бо знала, що вона мене любить так само, як і молодших: коли я засинала, вона, як добра Венді з казки про Пітера Пена, «утеплювала» мені ноги, підтикаючи ковдру, і це було саме те, чого мені хотілося. Звідки вона знала, що мені холодно?

    Але виходило так, що я завжди мала думати і про себе, і про молодшу дитину. Це вже стало другою натурою, і в певному сенсі було для мене вельми корисним досвідом, бо вчило мене зрікатися егоїзму. А точніше – я вчилася допомагати, співчувати, співпереживати. У будь-якому разі, це зіграло позитивну роль у майбутньому, адже через пару років після цього інциденту я врятувала брата, коли він тонув у басейні. Як кажуть старші люди – так мало статися.

    Дуже страшно, коли в людини відсутня емпатія, однак ще страшніше, коли цілий «народ» заражений таким вірусом егоцентризму і заздрощів.

    Якщо повернутися до «південноамериканського варіанту», то там йдеться про справді печерний егоїзм, коли на іншу людину дивляться не як на цінність, а як на ресурс. Мені здається, що при совку такі стосунки були майже нормою, а росія безнадійно застрягла в цьому минулому. Тому вони й зараз раді розміняти чоловіка чи сина на «москвич» бордо чи білу «ладу-каліну» – хоч якась користь з невдахи. Дивовижно, як різномасті «ізми» на кшталт фашизму чи нацизму генеруються з буденного егоїзму, байдужості, відсутності емпатії до ближнього, ображеного самолюбства, жадібності та заздрощів. Коли дивишся на всі ці теперішні злочини, питаєш себе, чи це роблять люди і чи була в них мама? Мабуть, була, але якщо вона сама була понурою, заздрісною істотою, схожою на персонажа Єлєну Галушкіну, то все стає зрозуміло. До речі, за збігом обставин мій брат також вчився на фізика в університеті імені Лумумби, і була там у нього дружина Лєна, але все ж «ПАВ» не про них (хоч і вельми схожа історія). На відміну від «героїні» книги, вона таки покинула мого брата, і вони розлучилися. Але як кажуть мудрі люди, ще невідомо, кому більше пощастило.

    За союзу було ще таке явище, як розподіл після вишу – молодих спеціалістів направляли на перше робоче місце, і треба було там відпрацювати принаймні три роки. Насправді більшість залишалися на все життя, тому що вибір був невеликий. У мого чоловіка був так званий всесоюзний (чи то республіканський) розподіл, оскільки в той час випускали дуже мало фармацевтів. Йому запропонували місто Жданов на березі Азовського моря, але ми порадилися і надали перевагу іншій опції – районному центру на Прикарпатті, щоб бути ближче до батьків. Впродовж життя у нашому містечку ми часто жартували на цю тему, особливо коли були невдоволені місцевим буттям: «А могли жити на березі моря у курортному місті, великому промисловому центрі з його можливостями». Нічого серйозного, просто легкі жарти на основі сімейної легенди.

    Ось тут ми підходимо до ПАВ начебто зі знаком «плюс», такий собі «південноукраїнський варіант», хоча в цій ситуації майже неможливо знайти позитив. Адже Жданов – це теперішній Маріуполь – місто, якого вже нема. Місто, яке померло, як написав маленький хлопчик у своєму щоденнику. І хоч історія не має умовного способу, для мене знищення Маріуполя є особливо болісним: я часто уявляю себе і свою сім’ю серед мешканців цього колись прекрасного міста. Я гостро відчувала весь жах від обстрілу мікрорайону Східний у 2015 році, співчувала, співпереживала, коли один знайомий розповідав про рідного брата, який власним тілом прикривав своїх малих дітей під час обстрілу їхнього будинку тоді в Маріуполі… Але те, що сталося тепер, взагалі не вкладається в голові: місто знищували кілька місяців на очах всього світу, в режимі реального часу, як якесь дике reality show.

    Тому навіть зараз, тут у мирному, хоч все ще чужому Будапешті, я завжди пам’ятаю про цю нашу спільну трагедію. Звичайно, можна відбудувати, і відбудуємо, але це не скасує і не згладить того, що вже сталося…
    Інколи хочеться прокинутися і зітхнути з полегшенням: «Як добре, що це був лише сон…»

    "Публікацією у Фейсбуці"
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 3

  2. Навчитися плавати
    2022 рік
    Початок лютого 2022 року. Дзвонить мама:
    - Галя, ти де зараз?
    - В Києві.
    - То на нас знову нападуть москалі?
    - Рано чи пізно нападуть, як не зараз, то через пів року чи рік. То яка різниця коли?
    - І що ж то буде?
    - Будемо воювати..
    - А хіба ми маємо доброго головнокомандувача?
    - Верховного?
    - Так, верховного.
    - Ну так. Але військові знають свою справу, не переживайте, мама. Будемо битися, кожен на своєму фронті. Щодня прибуває зброя з Заходу..
    - Коли будеш їхати з Києва?
    - Вже маю квиток до Рожнятова..
    - Який Рожнятів?! Зразу до Будапешту! Тобі не можна тут залишатися, якщо війна…
    У цьому вся мама – оберігати свою дитину до кінця. Як мені зараз цього не вистачає…Як чорного хліба, як білої солі, як ковтка холодної води…
    …Спека в Будапешті може триматися тижнями на позначці +38 і вище. Згадала про порятунок – Дандар, куди ми якось ходили з сином. Дандар – один з термальних басейнів, але тут купальні не лише всередині, а й просто неба, і природа довкола, зелень, затінок.
    Боялася, що не втраплю, але згадала, як Юра описував вулиці, якими ми тоді йшли. Приміром, назву Vaskapu utca він переклав мені як Залізні Ворота.
    Але спочатку треба звернути на Liliom utca, вулицю Лілій. Насправді там ростуть не лілії, а морви, тобто шовковиці. Спочатку ягоди жовті, блідо-рожеві або червоні, але чимдалі дні занурювалися в літо, тим більше ягід достигало і падало на тротуар, так що після дощу здавалося, що хтось залив його фіолетовим чорнилом. Отже, Mester утца – Liliom – Vaskapu…
    Ось так завдяки цим асоціаціям, я легко знайшла дорогу до омріяного Дандару – «Дару води», як я собі це переклала з уявної пра-мови. Добре, що субота і нема цього разу «перекладів вихідного дня», як це часто трапляється на роботі. Одягнулася в літнє плаття, взяла канапку, воду і книжку Майкла Пуллари «The Spy Who Was Left Behind» («Шпигун, якого покинули») – що ще треба для цілого дня на природі?
    Читаю цю документальну книгу про ворожі підступи московитів у вільній Грузії на тлі скелястих хребтів Казбегі і Воєнно-Грузинської дороги, а згадую про давнє літо у родинному гнізді в Камінній Горі на Львівщині (хоч де там ті гори, дивно, чому така назва)… Коротше кажучи, в Дандарі така свобода, як в дитинстві, нікуди не треба поспішати, день нескінченний, як рік…
    Пам’ятаю, що мені подобалося читати в саду в діда-баби: розстеляла на траві між яблунями покривало і читала собі, набиралася розуму (не весь же час з братами гасати). Інколи спостерігала за комашками, які жили своїм життям поруч у траві. Чи збирала квіти і плела віночки… Однак, хоч і добре було гостювати в селі, але рано чи пізно нам доводилося повертатися додому.
    Ми жили в Магерові на вулиці Пушкіна – не знаю точно, чи то названу на честь нащадка Ганнібала, чи нашого фізрука Олександра Сергійовича. Не всім було відоме його справжнє прізвище, але те що він «Пушкін» знали всі. Чому так називали вулиці колись? Порівнюю з вулицями Акацій та Лілій в Будапешті – не до порівняння. До речі, і в Магерові зовсім поруч були вулиці Джерельна і Лугова.
    В будинку крім нас жила ще одна сім’я: директор кінотеатру дядько Міша з дружиною Яною. У них не було своїх дітей, тому вони любили спілкуватися з нами, малими Кожушками. Подвір’я було спільне, і там постійно щось відбувалося.
    Наприклад, одного дня мама одягнула мене в нове світле платтячко: ми збиралися до баби на Камінну Гору. Поки інші готувалися до поїздки, я помітила стиглі вишні на дереві, що росло на межі городу біля гаража. Ягоди були надто високо, ніяк не дістати. Але біля вишні стояла велика бочка з дощівкою для поливання грядок. Я встала на стільчик, тоді зіпнулася на край бочки, випрямилася і вже дотягувалася до вишеньки, але раптом – бульк! І я вже плаваю в бочці з несмачною водою, головою вниз у якомусь жовто-зеленому мареві. Навіть очі не встигла закрити, настільки все стрімко відбулося. Добре, що швидко витягнули мене звідти на світ. Не встигла навіть злякатися, однак плаття – воно було зіпсоване і мокре!
    Мама терпляче переодягнула мене в чисту сукенку, але ж вона була не нова і якась така буденна. Мій настрій був зруйнований, але, щоправда, не надовго. Подорож – найкращі ліки для розбитого серця, так що скоро всі прикрощі були в минулому, тому що ми їхали до баби по залитій сонцем літній дорозі.
    Так і не знаю, хто мене витягнув з тієї бочки, може й сусіди були моїми рятівниками. Через років так зо п’ять я теж стала рятівником. Ніколи не забуду, як витягнула з води молодшого брата, і як він потім довго випльовував воду, сидячи на березі, точнісінько як я після пригоди з вишнями.
    У нас в Магерові був басейн (він і зараз є). Не те, щоб власне басейн, але все було задумано для плавання і відпочинку – і на вході, як годиться, були скульптури: жінки з умовним «веслом» і боксера (якщо ви думаєте, що їх там вже нема, то ви помиляєтеся). Інколи нас відпускали самих, без дорослих: я, на рік молодший Володя і його ровесник Вітя.
    Біля басейну я познайомилася з Віркою Зелінською, яка була теж на рік молодшою, але вміла добре плавати. От вона і мене навчила також. Ми змагалися, хто швидше допливе до протилежного берега, затримували дихання і сиділи під водою – хто довше витримає. А ще розвага – сидіти під водою з розплющеними очима (як не згадати тут про «плавання» в бочці, єдине, що в басейні вода чистіша).
    Здебільшого ми купалися на мілині, а на протилежному кінці стояла вишка, з якої пірнали старші діти. Там було глибоко. От одного дня нам захотілося поплавати біля вишки. Плаваю я собі і бачу, що Володя то занурюється, то виринає – і так кілька разів. Нічого не говорить, губи сині і перелякані очі. Мені вісім років, йому сім, але я тоді його сильно переросла, на наше щастя. Вхопилась я лівою рукою за його тонку руку вище ліктя, а правою гребу-пливу до берега. Так і витягнула його сама. Потім він довго боявся води, аж у старших класах знову почав плавати.
    Я десь чула перед тим, що треба витягувати з води за волосся, але тато стриг Володю дуже ретельно, залишаючи лише малесенький чубчик. Тому я швидко зорієнтувалася і вхопила за руку. Може і неправда, що треба витягувати за волосся? Так і дотепер не знаю. До речі, всі причетні до цієї події, окрім мене, потім вчилися в одному класі. А Вірки Зелінської я так і не бачила жодного разу після закінчення школи, але завжди з вдячністю пам’ятаю її як свого першого і останнього «тренера» з плавання.
    На подвір’ї в Магерові рідко появлялися інші діти, але через дорогу жили Маніки – там було багато смаглявих дітей. Старша дівчинка часто кликала молодшу: «Юдка, Юдка!», і це означало «Людка», як я потім довідалася, але спочатку мені це здавалося дуже дивним. Ми теж бігали засмаглі майже до бронзового кольору, особливо Володя. Але все одно нам ще далеко було до сусідського Петі Крохмаля, в якого зовнішність і прізвище ніяк не узгоджувалися, на мою думку.
    В іншому домі через дорогу жила Люба Панкова, трохи молодша за мене. У її тата не було руки, і поміж собою люди називали його Безруким, а не за прізвищем. Напевно, наслідки війни, не знаю. Якщо подумати, то від війни до війни – рукою подати. Моя мама інколи розповідала нам свої дитячі спогади початку сорокових років і, напевно, не могла й подумати, що стане свідком іншого нападу чужинців на схилі віку…
    Влітку до когось із сусідів приїжджали гості зі Львова, і я із заздрістю дивилася, як хлопчик їздив на самокаті – це було для нас щось раритетне і недосяжне. Я все життя хотіла спробувати, як це – кататися на самокаті. Велосипед у мене був, і я з шести років їздила, куди хотіла. Одного разу навіть впала і трохи розбила ніс. Наступного дня в дитсадку хлопець зі старшої групи, здається Пересятько, спитав мене: «То тебе хтось вдарив топором?». А я не знала, що то за слово таке, тому гордо промовчала. Таким чином, перша спроба русифікації була невдалою.
    Так от про самокат. Коли мені було років так п’ятдесят з порядним гаком, моя колега якось привезла до нашого київського офісу свій самокат. В той день не було директора, і я собі покаталася досхочу довгим коридором: таким чином, закрила нарешті один із давніх гештальтів… Може трохи несерйозно з мого боку, але я не могла втриматися, якщо чесно…
    Що я хотіла додати насамкінець: життя складне, але мрії таки збуваються, що не кажіть, рано чи пізно. Головне дочекатися і не комплексувати, коли щось не вдається, а цілеспрямовано вести свій кораблик до мети. Navigare necesse est. Плавати необхідно. Navigare vivere est. Життя – це плавання. Це мандрівка до пункту призначення: інколи поруч з кимось, а інколи несучи на собі слабшого, не думаючи, що тягар потягне тебе на дно: рятувати до кінця, будь-якою ціною. А коли тобі здається, що ти пливеш на самоті, як сирота, то насправді це не так, тому що завжди є Той, Хто веде тебе безпечно навіть по розбурханих хвилях.

    "Публікацією у Фейсбуці"
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Vasylko
    There are periods in life when everything changes rapidly: on February 13 you are in Kyiv, which you could not leave for two years due to quarantine, a day later you are in a town in the Carpathians, and ten days later you get to Budapest via Krakow, as a direct bus did not arrive at the bus station because the war started ... And here you are on Acacia Street, you live in a strange city, and you seem to be surrounded by white noise like the color of the same acacias - a completely unfamiliar language that roars around with incomprehensible noise. Maybe that's why I wanted to write about something unchanging, dear since childhood…
    I grew up in a boyish environment, and the most interesting thing is that everyone - both my brother and my cousins - were a year younger. Well, almost everyone, because there was still a Slavko, two years older, but because he was a "thing-in-itself", I did not take him into account.
    My favorite of all the cousins (and I had four of them) was Vasyl'ko. What adventures we haven't gotten into!
    In the summer we were taken to Kaminna Gora [Stone Mount], which my father for some reason called the Devil's Swamp (because we often got stuck in at least two trouble spots after the rain). But my father's "gazyk" [GAZ-69 four-wheel drive similar to Willys MB], made by himself, overcame these sneaky pits, and we would find ourselves in a large green grandparents' yard, overgrown with velvet "otava" (short grass grown in place of the mown one).
    There was a house under the thatching, the main entrance was called the porch [ganok], and the back - "back" [zatyllia; tyl - rear/back]. On both sides, guests could get into the so-called "siny" [entryway - at the front entrance of a house], from which to the right and left were rooms - "hata" [house] and "halupyna" [hut]. Grandfather Hrynyk, grandmother Tan'ka, uncle Vasylyk lived in the house, and my mother's sister and her husband lived in the hut. All life revolved around the "house": there they cooked food, sat at a large table with carved legs, prayed, baked bread in the oven, bathed and slept - some on the bed, and some on the "bombetl" [a bench bed, from German "Bankbettel"].
    But who will keep the children in the house in the summer? I remember the fields with cornflowers and poppies, we all follow the path to Kornika - a small forest nearby. Strawberries ripened there, and we strung them on long, thin and dense stalks, which we called "syl'ky". It was a kind of sport - who will bring home more of such "syl'ky". Those who were impatient did not bother with it and sent all the berries straight to the destination. As a rule, those were my brother Volodya and Vasyl'ko, whereas Slavko and I politely followed the rules we invented. Although then it was also all eaten, however a little was given for the benefit of these two impatient hungry guys... Can you imagine what strawberries smell like on a sun-baked lawn?
    We were allowed to go to Kornika, although we were still preschoolers: it was really nearby. But more often we spent summer days in Berezyna. We had to go to "zatyllia", pass the gardens with rhubarb, past the barns and the "summer kitchen", run along the narrow path between our field and the neighboring fence. I still dream of running down that path.
    Cherries and apple trees grew there. Cherries are tall, so they put a ladder near them. The apple trees are low, some of them very sloping, and we climbed them like goats. Goats, by the way, were also there - they were watched by grandpa Hrynyk, and sometimes he drove us one by one on a big white goat.
    When we were a little older, we started playing soccer in Berezyna; it was spacious, so it was enough to make an improvised gate. However, we had to have other cousins come for the holidays, because it was impossible to form two teams out of the four of us.
    We would also go on long hikes, for example, to Lake Zhydivka. Well, it's very small, and it was full of frogs. Before the rain there was a real concert! There were some swamps nearby, and we went to our knees in this mud to make our perfect "knee highs." Well, that was something! Consistency was on point...
    And elsewhere grew mulberries, i.e. silk trees. One day we went there and ate plenty of delicious mulberries, and even brought them home in the "kanka" - a [milk-charn-like] container.
    For Volodya and I, the summer at Ivantsi (that was the name of the household and the whole village end) was still rich in linguistic discoveries. We lived in town, went to kindergarten, my parents were teachers, and the language around us was mostly literary. We learned from cousins that the pencil turns out not a pencil, but a "kredka" [from German kreide - chalk], and an eraser - "redyrka" [German radieren - to erase]. The pencil case was a "piurnyk" [Polish piurko - feather/nib (pen)] and the inkwell was a "kalamar" [kalamus - via Latin, from Greek (box for) reed]. There was a "fosa" [a ditch; fossa - via Pl, via Italian, from Latin fodio - digging] outside the barn, which we were not allowed to approach, and the chickens drank water from the German helmets turned upside down, which were actually called "hel'my" instead of [Ukr. literary] "kasky".One day Vasyl'ko said that doctors should come and give children "zashchyky" [? - resembling "pinching"], i.e. injections. We sat in ambush all day to see if these ominous doctors with their mysterious tools of torture would come. Turned out to be a false alarm.
    This is how we lived. Then dad and mom came, we, tanned, jumped into the car and went [back] to Maheriv. In the summer, my dad took off the [tarpaulin] car roof-cover, and it was very interesting to ride, as if in a military pickup truck. I loved watching the road disappear behind the wheels. It was also nice as it let us see Slavko and Vasyl'ko running after us and waving at us for a long time. We also waved both hands intensely until everything disappeared behind the horizon…
    … One day we went on a swing seat to Uncle Oleksa, who lived nearby, across the street. Uncle Oleksa, the youngest brother of grandfather Hrynyk, was the principal of a school in Krakówets. Well educated, but very strict, he sent his children, Olya and Oles’, to a boarding school, so the swing was at our disposal. I was rocking, and Vasyl'ko also wanted to, because it was his turn. But I wanted more, and I began to sway harder just as he ran up behind me. And there was trouble: "hityavka" [sway sit] hit him hard on the head. Sounds of crying, broken head, I'm scared. Baba and Vasylko's mother hid me so that I would not fall under the hot hand of the "victim's" father and receive punishment. I heard his outraged yelling and threats, but it worked out this time as well. However, I also suffered a few years before that. Slavko pushed me off the chair where I was standing for some reason, and I was badly injured. I only remember the night we drove to the hospital. Then I lay on the operating table, a light so bright above me in the dark, and the doctors bowed over me. I don't pay attention to them and just cry with all my might. When I asked my mother about this many years later, she was very surprised that I remembered, and told the whole story. Interestingly, when I had an X-ray during the COVID disease, the doctor asked about old rib fractures. And I remembered a distant childhood…
    One day we were driving from Kaminna Gora on a country road and saw a woman with two boys: they were returning to Maheriv on foot from their relatives' home. Dad stopped, and they sat down next to us. I was changed before the trip, and had already a beautiful summer dress on, a straw hat and real white knee highs. One of the boys had straw-color hair and the other was black-haired. I didn't remember anything anymore because I was watching the road disappear under the wheels. But then, years later, my husband told me about it: how my dad drove them home with his mom and brother, and how he remembered me wearing a hat. But this is a completely different story…

    "Facebook publication"
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Василько
    Бувають такі періоди в житті, коли все стрімко змінюється: 13 лютого ти в Києві, з якого не виїжджала два роки через карантин, через день – ти в містечку на Прикарпатті, а через десять днів – добираєшся до Будапешту через Краків, бо прямий автобус не прибув на автостанцію, тому що почалася війна… І ось ти на вулиці Акацій, живеш у чужому місті, і тебе, здається, наче цвіт тих же акацій, оточує білий шум – абсолютно незнайома мова, яка вирує довкола незрозумілим шумовинням. Може тому і захотілося написати про щось незмінне, дороге з самого дитинства…
    Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
    Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!
    Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби і діда.
    Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».
    Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?
    Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви і літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
    Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
    Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.
    А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
    А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.
    Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
    Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді і видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.
    Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…
    …Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю і Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.
    Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…
    Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…

    "Публікацією у Фейсбуці"
    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -