
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Галина Кожушко (1957) /
Проза
Василько
Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!
Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби і діда.
Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».
Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?
Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви і літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.
А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.
Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді і видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.
Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…
…Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю і Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.
Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…
Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…
Контекст : Публікацією у Фейсбуці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Василько
" Ми вкупочці колись росли..."
Тарас Шевченко
Бувають такі періоди в житті, коли все стрімко змінюється: 13 лютого ти в Києві, з якого не виїжджала два роки через карантин, через день – ти в містечку на Прикарпатті, а через десять днів – добираєшся до Будапешту через Краків, бо прямий автобус не прибув на автостанцію, тому що почалася війна… І ось ти на вулиці Акацій, живеш у чужому місті, і тебе, здається, наче цвіт тих же акацій, оточує білий шум – абсолютно незнайома мова, яка вирує довкола незрозумілим шумовинням. Може тому і захотілося написати про щось незмінне, дороге з самого дитинства…Я росла у хлоп’ячому середовищі, і найцікавіше, що всі – і рідний брат, і двоюрідні – були на рік молодші. Ну, майже всі, тому що був ще Славко, старший на два роки, але оскільки він був «річчю в собі», то я не брала його до уваги.
Улюбленим з усіх кузенів-однолітків (а їх я мала аж четверо) був Василько. В які тільки пригоди ми не вляпувалися!
Влітку нас відвозили на Камінну Гору, яку тато чомусь називав Чортовим Болотом (бо таки ми часто після дощу застрягали щонайменше у двох проблемних місцях). Але «газик», змайстрований татом власноруч, долав ці підступні ями, і ми опинялися на великому зеленому, порослому оксамитовою отавою подвір’ї у баби і діда.
Там стояла хата під стріхою, парадний вхід називався ґанок, а задній – «затилля». З обох боків гості могли потрапити в так звані сіни, від яких справа і зліва були кімнати – «хата» і «халупина». У хаті жили дідо Гриник, баба Танька, дядько Василик, а в халупині – мамина сестра з чоловіком. Все життя крутилося саме довкола «хати»: там готували їжу, сиділи за великим столом з різьбленими ніжками, молилися, пекли хліб у печі, купалися і спали – хто на ліжку, а хто і на «бомбетлі».
Але хто влітку втримає дітей у хаті? Пам’ятаю поля з волошками й маками, йдемо всі стежкою на Корніку – невеликий ліс поблизу. Там достигали сунички, і ми їх нанизували на довгі, тонкі й цупкі стеблини, які називали «сильками». Це був своєрідний спорт – хто принесе додому більше таких силянок. Котрі не мали терпіння, то не морочилися з цим і відправляли всі ягоди прямо за призначенням. Як правило, це були мій брат Володя і Василько, а ми зі Славком чемно виконували видумані нами правила. Щоправда потім це також все з’їдалося, однак трохи віддавалося і на користь цих двох нетерплячих голодняків… Ви уявляєте, як пахнуть суниці на розпеченій сонцем галявині?
Нас відпускали на Корніку, хоч ми ще були дошкільнятами: це було справді під боком. Але частіше ми проводили літні дні в Березині. Треба було вийти на затилля, пройти повз городи, де ріс румбамбар, повз хліви і літню кухню, пробігти вузькою стежкою між нашим полем і сусідською огорожею. Дотепер сниться, як я біжу тією стежкою.
Там росли черешні і яблуні. Черешні високі, тому біля них ставили драбину. Яблуні низькі, декотрі з них дуже похилі, і по них ми лазили, як кози. Кози, до речі, там були також – їх випасав дідо Гриник і деколи возив нас по черзі на великій білій козі.
Коли ми трохи підросли, то почали грати у футбол в Березині; там було просторо, достатньо було зробити імпровізовані ворота. І треба було, щоб приїхали інші двоюрідні брати на свята, бо з нас чотирьох неможливо було сформувати дві команди.
А ще ми ходили в далекі походи, наприклад, на озеро Жидівка. Ну ду-у-же маленьке, і там було повно жаб. Перед дощем там лунав справжнісінький концерт! Поруч були якісь болота, і ми ходили по коліна у цьому багні, щоб зробити собі ідеальні «підколінки». Це було щось! Консистенція була якраз саме така, як треба…
А в іншому місці росли морви, тобто шовковичні дерева. Одного дня ми пішли туди і наїлися досхочу смачних ягід шовковиці, ще й додому принесли у «канці» – бідончику.
Для нас з Володею літо на Іванцях (так називалася господарка та й увесь присілок) було ще багатим на лінгвістичні відкриття. Ми жили в містечку, ходили в садочок, батьки – вчителі, і мова довкола була переважно літературна. Від кузенів ми довідалися, що олівець, виявляється, не олівець, а «кредка», а гумка для стирання – «редирка». Пенал – то був «пюрник», а чорнильниця – «каламар». Надворі біля хліва була «фоса», до якої нам не дозволяли наближатися, а кури пили воду з перевернутих німецьких касок, які насправді називалися не каски, а гельми.
Одного дня Василько сказав, що мають прийти лікарі і будуть робити дітям «защики», тобто уколи. Ми цілий день сиділи в засаді і видивлялися, чи не йдуть ці зловісні лікарки зі своїми загадковими защиками. Все обійшлося.
Отак ми жили. Потім приїжджали тато з мамою, ми, засмаглі, заскакували в машину і вирушали до Магерова. Влітку тато знімав тент, і їхати було вельми цікаво, наче у воєнному пікапі. Я любила дивитися, як зникає дорога під колесами. Ще добре було тим, що ми бачили, як за нами біжать Славко й Василько і довго махають нам рукою. Ми теж інтенсивно розмахували обома руками, аж поки все не зникало за горизонтом…
…Одного разу ми пішли на гойдалку до дядька Олекси, який жив поруч, через дорогу. Дядько Олекса – наймолодший брат діда Гриника – був директором школи у Краківці. Добре освічений, але дуже строгий, він своїх дітей, Олю і Олеся, віддав до інтернату, тому гойдалка була у нашому розпорядженні. Я гойдалася, а Василько хотів також, бо підійшла його черга. Але мені хотілося ще, і я почала розгойдуватися сильніше саме тоді, коли він підбіг ззаду. І сталася біда: «гітявка» сильно вдарила його по голові. Плач, голова розбита, я перелякана. Баба і Василькова мама сховали мене, щоб я не потрапила під гарячу руку тата «жертви» і не отримала покарання. Я чула його обурені крики та погрози, але обійшлося і на цей раз.
Втім кілька років перед тим постраждала і я. Славко зіштовхнув мене зі стільчика, на якому я чомусь стояла, і я сильно травмувалася. Пам’ятаю лише нічну поїздку нашою машиною до лікарні. Потім – я лежу на хірургічному столі, наді мною таке велике світло в темряві, і лікарі схилилися. Я не зважаю на них і лише кричу з усіх сил. Коли я спитала маму про це через багато років, вона дуже здивувалася, що я пам’ятаю, і розповіла всю історію. Цікаво, що коли мені робили рентген під час захворювання на ковід, лікар спитав про старі переломи ребер. І я згадала далеке дитинство…
Одного разу ми їхали з Камінної Гори сільською дорогою і побачили жінку з двома хлопчиками: вони йшли пішки до Магерова від родичів. Тато зупинився, і вони підсіли до нас. Мене переодягнули перед поїздкою, і я вже була у красивому літньому платті, солом’яному капелюшку і справжніх білих підколінках. Один з хлопців мав волосся солом’яного кольору, а інший був чорноволосий. Більше я нічого не запам’ятала, тому що дивилася, як зникає дорога під колесами. Але потім, через роки, мені про це розповів мій чоловік: про те, як мій тато підвозив їх додому з мамою і братом, і про те, як він запам’ятав мене в капелюшку. Але це вже абсолютно інша історія…
Це початок, тому що маю амбітні плани написати великий твір про свою родину. Не лише еміграція спонукає до цього - це давні нереалізовані задуми.
Контекст : Публікацією у Фейсбуці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію