ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.05 21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,

Юрій Лазірко
2025.07.05 19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина

С М
2025.07.05 10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів

зажди хвилину бо не теє щось

Віктор Кучерук
2025.07.05 06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.

Борис Костиря
2025.07.04 17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,

Віктор Кучерук
2025.07.04 16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.

Віктор Насипаний
2025.07.04 12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м

Ярослав Чорногуз
2025.07.04 06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана

Євген Федчук
2025.07.03 21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.

Іван Потьомкін
2025.07.03 21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому

С М
2025.07.03 10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій

у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі

Юрій Гундарєв
2025.07.03 08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу

Віктор Кучерук
2025.07.03 05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,

Юрій Лазірко
2025.07.02 17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Галина Кожушко (1957) / Проза

 Навчитися плавати

" Navigare necesse est."

Гней Помпей Великий

2022 рік
Початок лютого 2022 року. Дзвонить мама:
- Галя, ти де зараз?
- В Києві.
- То на нас знову нападуть москалі?
- Рано чи пізно нападуть, як не зараз, то через пів року чи рік. То яка різниця коли?
- І що ж то буде?
- Будемо воювати..
- А хіба ми маємо доброго головнокомандувача?
- Верховного?
- Так, верховного.
- Ну так. Але військові знають свою справу, не переживайте, мама. Будемо битися, кожен на своєму фронті. Щодня прибуває зброя з Заходу..
- Коли будеш їхати з Києва?
- Вже маю квиток до Рожнятова..
- Який Рожнятів?! Зразу до Будапешту! Тобі не можна тут залишатися, якщо війна…
У цьому вся мама – оберігати свою дитину до кінця. Як мені зараз цього не вистачає…Як чорного хліба, як білої солі, як ковтка холодної води…
…Спека в Будапешті може триматися тижнями на позначці +38 і вище. Згадала про порятунок – Дандар, куди ми якось ходили з сином. Дандар – один з термальних басейнів, але тут купальні не лише всередині, а й просто неба, і природа довкола, зелень, затінок.
Боялася, що не втраплю, але згадала, як Юра описував вулиці, якими ми тоді йшли. Приміром, назву Vaskapu utca він переклав мені як Залізні Ворота.
Але спочатку треба звернути на Liliom utca, вулицю Лілій. Насправді там ростуть не лілії, а морви, тобто шовковиці. Спочатку ягоди жовті, блідо-рожеві або червоні, але чимдалі дні занурювалися в літо, тим більше ягід достигало і падало на тротуар, так що після дощу здавалося, що хтось залив його фіолетовим чорнилом. Отже, Mester утца – Liliom – Vaskapu…
Ось так завдяки цим асоціаціям, я легко знайшла дорогу до омріяного Дандару – «Дару води», як я собі це переклала з уявної пра-мови. Добре, що субота і нема цього разу «перекладів вихідного дня», як це часто трапляється на роботі. Одягнулася в літнє плаття, взяла канапку, воду і книжку Майкла Пуллари «The Spy Who Was Left Behind» («Шпигун, якого покинули») – що ще треба для цілого дня на природі?
Читаю цю документальну книгу про ворожі підступи московитів у вільній Грузії на тлі скелястих хребтів Казбегі і Воєнно-Грузинської дороги, а згадую про давнє літо у родинному гнізді в Камінній Горі на Львівщині (хоч де там ті гори, дивно, чому така назва)… Коротше кажучи, в Дандарі така свобода, як в дитинстві, нікуди не треба поспішати, день нескінченний, як рік…
Пам’ятаю, що мені подобалося читати в саду в діда-баби: розстеляла на траві між яблунями покривало і читала собі, набиралася розуму (не весь же час з братами гасати). Інколи спостерігала за комашками, які жили своїм життям поруч у траві. Чи збирала квіти і плела віночки… Однак, хоч і добре було гостювати в селі, але рано чи пізно нам доводилося повертатися додому.
Ми жили в Магерові на вулиці Пушкіна – не знаю точно, чи то названу на честь нащадка Ганнібала, чи нашого фізрука Олександра Сергійовича. Не всім було відоме його справжнє прізвище, але те що він «Пушкін» знали всі. Чому так називали вулиці колись? Порівнюю з вулицями Акацій та Лілій в Будапешті – не до порівняння. До речі, і в Магерові зовсім поруч були вулиці Джерельна і Лугова.
В будинку крім нас жила ще одна сім’я: директор кінотеатру дядько Міша з дружиною Яною. У них не було своїх дітей, тому вони любили спілкуватися з нами, малими Кожушками. Подвір’я було спільне, і там постійно щось відбувалося.
Наприклад, одного дня мама одягнула мене в нове світле платтячко: ми збиралися до баби на Камінну Гору. Поки інші готувалися до поїздки, я помітила стиглі вишні на дереві, що росло на межі городу біля гаража. Ягоди були надто високо, ніяк не дістати. Але біля вишні стояла велика бочка з дощівкою для поливання грядок. Я встала на стільчик, тоді зіпнулася на край бочки, випрямилася і вже дотягувалася до вишеньки, але раптом – бульк! І я вже плаваю в бочці з несмачною водою, головою вниз у якомусь жовто-зеленому мареві. Навіть очі не встигла закрити, настільки все стрімко відбулося. Добре, що швидко витягнули мене звідти на світ. Не встигла навіть злякатися, однак плаття – воно було зіпсоване і мокре!
Мама терпляче переодягнула мене в чисту сукенку, але ж вона була не нова і якась така буденна. Мій настрій був зруйнований, але, щоправда, не надовго. Подорож – найкращі ліки для розбитого серця, так що скоро всі прикрощі були в минулому, тому що ми їхали до баби по залитій сонцем літній дорозі.
Так і не знаю, хто мене витягнув з тієї бочки, може й сусіди були моїми рятівниками. Через років так зо п’ять я теж стала рятівником. Ніколи не забуду, як витягнула з води молодшого брата, і як він потім довго випльовував воду, сидячи на березі, точнісінько як я після пригоди з вишнями.
У нас в Магерові був басейн (він і зараз є). Не те, щоб власне басейн, але все було задумано для плавання і відпочинку – і на вході, як годиться, були скульптури: жінки з умовним «веслом» і боксера (якщо ви думаєте, що їх там вже нема, то ви помиляєтеся). Інколи нас відпускали самих, без дорослих: я, на рік молодший Володя і його ровесник Вітя.
Біля басейну я познайомилася з Віркою Зелінською, яка була теж на рік молодшою, але вміла добре плавати. От вона і мене навчила також. Ми змагалися, хто швидше допливе до протилежного берега, затримували дихання і сиділи під водою – хто довше витримає. А ще розвага – сидіти під водою з розплющеними очима (як не згадати тут про «плавання» в бочці, єдине, що в басейні вода чистіша).
Здебільшого ми купалися на мілині, а на протилежному кінці стояла вишка, з якої пірнали старші діти. Там було глибоко. От одного дня нам захотілося поплавати біля вишки. Плаваю я собі і бачу, що Володя то занурюється, то виринає – і так кілька разів. Нічого не говорить, губи сині і перелякані очі. Мені вісім років, йому сім, але я тоді його сильно переросла, на наше щастя. Вхопилась я лівою рукою за його тонку руку вище ліктя, а правою гребу-пливу до берега. Так і витягнула його сама. Потім він довго боявся води, аж у старших класах знову почав плавати.
Я десь чула перед тим, що треба витягувати з води за волосся, але тато стриг Володю дуже ретельно, залишаючи лише малесенький чубчик. Тому я швидко зорієнтувалася і вхопила за руку. Може і неправда, що треба витягувати за волосся? Так і дотепер не знаю. До речі, всі причетні до цієї події, окрім мене, потім вчилися в одному класі. А Вірки Зелінської я так і не бачила жодного разу після закінчення школи, але завжди з вдячністю пам’ятаю її як свого першого і останнього «тренера» з плавання.
На подвір’ї в Магерові рідко появлялися інші діти, але через дорогу жили Маніки – там було багато смаглявих дітей. Старша дівчинка часто кликала молодшу: «Юдка, Юдка!», і це означало «Людка», як я потім довідалася, але спочатку мені це здавалося дуже дивним. Ми теж бігали засмаглі майже до бронзового кольору, особливо Володя. Але все одно нам ще далеко було до сусідського Петі Крохмаля, в якого зовнішність і прізвище ніяк не узгоджувалися, на мою думку.
В іншому домі через дорогу жила Люба Панкова, трохи молодша за мене. У її тата не було руки, і поміж собою люди називали його Безруким, а не за прізвищем. Напевно, наслідки війни, не знаю. Якщо подумати, то від війни до війни – рукою подати. Моя мама інколи розповідала нам свої дитячі спогади початку сорокових років і, напевно, не могла й подумати, що стане свідком іншого нападу чужинців на схилі віку…
Влітку до когось із сусідів приїжджали гості зі Львова, і я із заздрістю дивилася, як хлопчик їздив на самокаті – це було для нас щось раритетне і недосяжне. Я все життя хотіла спробувати, як це – кататися на самокаті. Велосипед у мене був, і я з шести років їздила, куди хотіла. Одного разу навіть впала і трохи розбила ніс. Наступного дня в дитсадку хлопець зі старшої групи, здається Пересятько, спитав мене: «То тебе хтось вдарив топором?». А я не знала, що то за слово таке, тому гордо промовчала. Таким чином, перша спроба русифікації була невдалою.
Так от про самокат. Коли мені було років так п’ятдесят з порядним гаком, моя колега якось привезла до нашого київського офісу свій самокат. В той день не було директора, і я собі покаталася досхочу довгим коридором: таким чином, закрила нарешті один із давніх гештальтів… Може трохи несерйозно з мого боку, але я не могла втриматися, якщо чесно…
Що я хотіла додати насамкінець: життя складне, але мрії таки збуваються, що не кажіть, рано чи пізно. Головне дочекатися і не комплексувати, коли щось не вдається, а цілеспрямовано вести свій кораблик до мети. Navigare necesse est. Плавати необхідно. Navigare vivere est. Життя – це плавання. Це мандрівка до пункту призначення: інколи поруч з кимось, а інколи несучи на собі слабшого, не думаючи, що тягар потягне тебе на дно: рятувати до кінця, будь-якою ціною. А коли тобі здається, що ти пливеш на самоті, як сирота, то насправді це не так, тому що завжди є Той, Хто веде тебе безпечно навіть по розбурханих хвилях.

Це другий розділ задуманого великого твору про свою родину. Не лише війна й еміграція спонукає до цього - це давні нереалізовані задуми написати автобіографічний твір. Не знаю, чи вдасться, можливо це будуть просто короткі "образки".


Контекст : Публікацією у Фейсбуці


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-08-02 21:10:02
Переглядів сторінки твору 220
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (0 / 0)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0 / 0)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.806
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.01.29 15:00
Автор у цю хвилину відсутній