" Navigare necesse est."

Гней Помпей Великий

2022 рік
Початок лютого 2022 року. Дзвонить мама:
- Галя, ти де зараз?
- В Києві.
- То на нас знову нападуть москалі?
- Рано чи пізно нападуть, як не зараз, то через пів року чи рік. То яка різниця коли?
- І що ж то буде?
- Будемо воювати..
- А хіба ми маємо доброго головнокомандувача?
- Верховного?
- Так, верховного.
- Ну так. Але військові знають свою справу, не переживайте, мама. Будемо битися, кожен на своєму фронті. Щодня прибуває зброя з Заходу..
- Коли будеш їхати з Києва?
- Вже маю квиток до Рожнятова..
- Який Рожнятів?! Зразу до Будапешту! Тобі не можна тут залишатися, якщо війна…
У цьому вся мама – оберігати свою дитину до кінця. Як мені зараз цього не вистачає…Як чорного хліба, як білої солі, як ковтка холодної води…
…Спека в Будапешті може триматися тижнями на позначці +38 і вище. Згадала про порятунок – Дандар, куди ми якось ходили з сином. Дандар – один з термальних басейнів, але тут купальні не лише всередині, а й просто неба, і природа довкола, зелень, затінок.
Боялася, що не втраплю, але згадала, як Юра описував вулиці, якими ми тоді йшли. Приміром, назву Vaskapu utca він переклав мені як Залізні Ворота.
Але спочатку треба звернути на Liliom utca, вулицю Лілій. Насправді там ростуть не лілії, а морви, тобто шовковиці. Спочатку ягоди жовті, блідо-рожеві або червоні, але чимдалі дні занурювалися в літо, тим більше ягід достигало і падало на тротуар, так що після дощу здавалося, що хтось залив його фіолетовим чорнилом. Отже, Mester утца – Liliom – Vaskapu…
Ось так завдяки цим асоціаціям, я легко знайшла дорогу до омріяного Дандару – «Дару води», як я собі це переклала з уявної пра-мови. Добре, що субота і нема цього разу «перекладів вихідного дня», як це часто трапляється на роботі. Одягнулася в літнє плаття, взяла канапку, воду і книжку Майкла Пуллари «The Spy Who Was Left Behind» («Шпигун, якого покинули») – що ще треба для цілого дня на природі?
Читаю цю документальну книгу про ворожі підступи московитів у вільній Грузії на тлі скелястих хребтів Казбегі і Воєнно-Грузинської дороги, а згадую про давнє літо у родинному гнізді в Камінній Горі на Львівщині (хоч де там ті гори, дивно, чому така назва)… Коротше кажучи, в Дандарі така свобода, як в дитинстві, нікуди не треба поспішати, день нескінченний, як рік…
Пам’ятаю, що мені подобалося читати в саду в діда-баби: розстеляла на траві між яблунями покривало і читала собі, набиралася розуму (не весь же час з братами гасати). Інколи спостерігала за комашками, які жили своїм життям поруч у траві. Чи збирала квіти і плела віночки… Однак, хоч і добре було гостювати в селі, але рано чи пізно нам доводилося повертатися додому.
Ми жили в Магерові на вулиці Пушкіна – не знаю точно, чи то названу на честь нащадка Ганнібала, чи нашого фізрука Олександра Сергійовича. Не всім було відоме його справжнє прізвище, але те що він «Пушкін» знали всі. Чому так називали вулиці колись? Порівнюю з вулицями Акацій та Лілій в Будапешті – не до порівняння. До речі, і в Магерові зовсім поруч були вулиці Джерельна і Лугова.
В будинку крім нас жила ще одна сім’я: директор кінотеатру дядько Міша з дружиною Яною. У них не було своїх дітей, тому вони любили спілкуватися з нами, малими Кожушками. Подвір’я було спільне, і там постійно щось відбувалося.
Наприклад, одного дня мама одягнула мене в нове світле платтячко: ми збиралися до баби на Камінну Гору. Поки інші готувалися до поїздки, я помітила стиглі вишні на дереві, що росло на межі городу біля гаража. Ягоди були надто високо, ніяк не дістати. Але біля вишні стояла велика бочка з дощівкою для поливання грядок. Я встала на стільчик, тоді зіпнулася на край бочки, випрямилася і вже дотягувалася до вишеньки, але раптом – бульк! І я вже плаваю в бочці з несмачною водою, головою вниз у якомусь жовто-зеленому мареві. Навіть очі не встигла закрити, настільки все стрімко відбулося. Добре, що швидко витягнули мене звідти на світ. Не встигла навіть злякатися, однак плаття – воно було зіпсоване і мокре!
Мама терпляче переодягнула мене в чисту сукенку, але ж вона була не нова і якась така буденна. Мій настрій був зруйнований, але, щоправда, не надовго. Подорож – найкращі ліки для розбитого серця, так що скоро всі прикрощі були в минулому, тому що ми їхали до баби по залитій сонцем літній дорозі.
Так і не знаю, хто мене витягнув з тієї бочки, може й сусіди були моїми рятівниками. Через років так зо п’ять я теж стала рятівником. Ніколи не забуду, як витягнула з води молодшого брата, і як він потім довго випльовував воду, сидячи на березі, точнісінько як я після пригоди з вишнями.
У нас в Магерові був басейн (він і зараз є). Не те, щоб власне басейн, але все було задумано для плавання і відпочинку – і на вході, як годиться, були скульптури: жінки з умовним «веслом» і боксера (якщо ви думаєте, що їх там вже нема, то ви помиляєтеся). Інколи нас відпускали самих, без дорослих: я, на рік молодший Володя і його ровесник Вітя.
Біля басейну я познайомилася з Віркою Зелінською, яка була теж на рік молодшою, але вміла добре плавати. От вона і мене навчила також. Ми змагалися, хто швидше допливе до протилежного берега, затримували дихання і сиділи під водою – хто довше витримає. А ще розвага – сидіти під водою з розплющеними очима (як не згадати тут про «плавання» в бочці, єдине, що в басейні вода чистіша).
Здебільшого ми купалися на мілині, а на протилежному кінці стояла вишка, з якої пірнали старші діти. Там було глибоко. От одного дня нам захотілося поплавати біля вишки. Плаваю я собі і бачу, що Володя то занурюється, то виринає – і так кілька разів. Нічого не говорить, губи сині і перелякані очі. Мені вісім років, йому сім, але я тоді його сильно переросла, на наше щастя. Вхопилась я лівою рукою за його тонку руку вище ліктя, а правою гребу-пливу до берега. Так і витягнула його сама. Потім він довго боявся води, аж у старших класах знову почав плавати.
Я десь чула перед тим, що треба витягувати з води за волосся, але тато стриг Володю дуже ретельно, залишаючи лише малесенький чубчик. Тому я швидко зорієнтувалася і вхопила за руку. Може і неправда, що треба витягувати за волосся? Так і дотепер не знаю. До речі, всі причетні до цієї події, окрім мене, потім вчилися в одному класі. А Вірки Зелінської я так і не бачила жодного разу після закінчення школи, але завжди з вдячністю пам’ятаю її як свого першого і останнього «тренера» з плавання.
На подвір’ї в Магерові рідко появлялися інші діти, але через дорогу жили Маніки – там було багато смаглявих дітей. Старша дівчинка часто кликала молодшу: «Юдка, Юдка!», і це означало «Людка», як я потім довідалася, але спочатку мені це здавалося дуже дивним. Ми теж бігали засмаглі майже до бронзового кольору, особливо Володя. Але все одно нам ще далеко було до сусідського Петі Крохмаля, в якого зовнішність і прізвище ніяк не узгоджувалися, на мою думку.
В іншому домі через дорогу жила Люба Панкова, трохи молодша за мене. У її тата не було руки, і поміж собою люди називали його Безруким, а не за прізвищем. Напевно, наслідки війни, не знаю. Якщо подумати, то від війни до війни – рукою подати. Моя мама інколи розповідала нам свої дитячі спогади початку сорокових років і, напевно, не могла й подумати, що стане свідком іншого нападу чужинців на схилі віку…
Влітку до когось із сусідів приїжджали гості зі Львова, і я із заздрістю дивилася, як хлопчик їздив на самокаті – це було для нас щось раритетне і недосяжне. Я все життя хотіла спробувати, як це – кататися на самокаті. Велосипед у мене був, і я з шести років їздила, куди хотіла. Одного разу навіть впала і трохи розбила ніс. Наступного дня в дитсадку хлопець зі старшої групи, здається Пересятько, спитав мене: «То тебе хтось вдарив топором?». А я не знала, що то за слово таке, тому гордо промовчала. Таким чином, перша спроба русифікації була невдалою.
Так от про самокат. Коли мені було років так п’ятдесят з порядним гаком, моя колега якось привезла до нашого київського офісу свій самокат. В той день не було директора, і я собі покаталася досхочу довгим коридором: таким чином, закрила нарешті один із давніх гештальтів… Може трохи несерйозно з мого боку, але я не могла втриматися, якщо чесно…
Що я хотіла додати насамкінець: життя складне, але мрії таки збуваються, що не кажіть, рано чи пізно. Головне дочекатися і не комплексувати, коли щось не вдається, а цілеспрямовано вести свій кораблик до мети. Navigare necesse est. Плавати необхідно. Navigare vivere est. Життя – це плавання. Це мандрівка до пункту призначення: інколи поруч з кимось, а інколи несучи на собі слабшого, не думаючи, що тягар потягне тебе на дно: рятувати до кінця, будь-якою ціною. А коли тобі здається, що ти пливеш на самоті, як сирота, то насправді це не так, тому що завжди є Той, Хто веде тебе безпечно навіть по розбурханих хвилях.

Це другий розділ задуманого великого твору про свою родину. Не лише війна й еміграція спонукає до цього - це давні нереалізовані задуми написати автобіографічний твір. Не знаю, чи вдасться, можливо це будуть просто короткі "образки".