Насправді та темінь була схожа на Африку.
Десь неподалік блукав спокій.
Позаду неї було багато різного нічого. Нічого, що вона могла б назвати.
Відмова зависла в повітрі, висмоктуючи нижні шари атмосфери, будинки разом з дахами, мешканцями і їх дахами, разом з їх взуттям, і книжковими полицями, і темінню.
Самобутність потрохи стає чимсь абстрактним, безформним і беззмістовним, стає нічим, тобто, стає "ніщо" і одразу зникає безслідно.
Темінь у горняті не з тих апокаліптичних, що поглинуть усіх або стануть скринькою безмірного лиха. То лише Африка, на яку чекає народ і в якій чекає визволення.
Суттєвих змін такий переворот би не приніс, проте скоро стало б значно легше відчиняти незамкнені двері.
Вона забула, хто вона є, як її назвали при народженні, при хрещенні, нащо її взагалі охрестили, якщо в хвилину нерозуміння вона йде не до ікони, а надвір, протягує руки до неба і чекає, доки зорі не посходять з розуму і не вжахнуться, бо ж ті руки, ті прагнучі долоні скоро вже до них доберуться, і вони кричать, знаходячи істину.
Вона прокидається від життя і знаходить свою. Знаходить причину, а натомість втрачає слова.
Втікти не вдається, бо вона не вміє більше бігти. Тільки повільно стояти, стискаючи в долонях колючі зорі.
Кричить на весь світ, не зважаючи на ніч, незважаючи на ніч у іншому світі, важливішому за той, що поза межами її уяви. Кричить, бо не пам"ятає, як говорити, і не пам"ятає, як мовчати.
Зранку ті зорі втратять з нею зв"язок, і, якщо пощастить, вона знову зрозуміє зарозумілі визначення, і її життя заживе, незалежно від збагненності чи незбагненності застарілих виразів.
(Беручи до уваги довгі, але поспішні висновки, вони часто втрачають сенс і нашу (не)увагу ще на початку сентенції, і помічаємо, що тут очевидно щось не те, лише згодом, бо ніхто не намагається розтлумачити неуважному бідаці, що анаколуф - то найулюбленіший прийом творця того ж висновку.)
Назавтра вона не згадає і того, яким дивовижним чином поєднала слова, про значення яких не мала уявлення.
Можливо, цього ніколи не було написано, але є віра в те, що одного дня хтось прочитає ці слова, які так само втратять для нього сенс, і він знайде вічний неспокій, як знайшла вона.
Поки існує надія на ранкове прокидання, ми купуємо темінь, яка заливає наші горнята, допомагає віднайТи тиШу, шуКаючи каяття

Слухай, я ж не хотів. Ненавмисне я. Думав, воно приносить щастя. Розумієш, я побачив таке вперше в житті. Ти бачила його коли-небудь? Воно прекрасне. Я б показав тобі, але ти не помітиш.

Я чув його тепло. Я їв його жадібно, вбирав крилами, втягував із повітрям. Я наситився донесхочу і вирішив набрати трохи тобі. Вибач, я ж не знав.
Тепер я лежу тут.
Не вийшло набрати ні трохи, ніскільки.
Я загорнув у плащ, і мій одяг згорів. Я взяв у жменю, і де тепер мої руки?
Я хотів попросити їх про допомогу. Я ставав на коліна і молив, щоб вони вділили тобі того тепла. Я підбирався ближче і ближче до них, аж тоді почув голос. Я думав, вони згодилися.

Любий, треба потруїти міль.

То була музика відчаю. Музика страху. Скрегіт зубовний. Звуки із самої безодні.
Здавалося, я бачив танцівниць в екзотичних костюмах, обвішаних монетами. Вони кружляли навколо вогню, їх били батогами раз по раз, але вони тільки сміялися...
Я бачив церковний хор. Людей, що співали разом, співали з органісткою, переспівували органістку, ховали органістку, розбирали її на частини.
Я бачив маленьких дітей, викинутих на смітник. Таких малесеньких, два місяці від зачаття - не зроду. Вони тягли одне з одного очі, руки і ноги. Тягли, чого кому не вистачало. Вони хотіли мене, та я був осторонь, я був за вікном. Мій вагон - моя фортеця. Слава богові, він їхав швидко. Вітер скинув їх усіх з мого вагону - і танцівниць із безліччю рук, і їхні жахливі посмішки, і галас теж скинув.
Моя точка неповернення поволі ставала лінією - кордоном, через який уже точно не повернутися. Я знаю напевне, мене в тому місті щось чекає, але я вже не поїду туди. Я став багатоусміхненою танцівницею, став безрукою дитиною, став утопленим матросом і розчавленим на дорозі самовбивцею.
Повз мене повзуть церкви із золоченими брамами і дзвіницями, лиш я не відчуваю їхньої святості. Я - єретик. Я - вигнаний стратенець. Я сам собі виносив вирок, я сам себе вів на гільйотину, я сам. Мене безліч.
Багрянцем оповиті мої гріхи. Чомусь усі провини людства лежать на мені.
Я - месія.
Тихо. Ти ходив, тихо дивлячись. Тихо дива зникали. Ти хотів зловити одне, та їх розіп'яли, як і мене розіп'яли. Я хотів померти швидко, а помер на дереві. У тому світі мої пільги і привілеї недійсні. Не дійсні.
Я - божество. Я - порятунок. Мене безліч.

(2013)