То була музика відчаю. Музика страху. Скрегіт зубовний. Звуки із самої безодні.
Здавалося, я бачив танцівниць в екзотичних костюмах, обвішаних монетами. Вони кружляли навколо вогню, їх били батогами раз по раз, але вони тільки сміялися...
Я бачив церковний хор. Людей, що співали разом, співали з органісткою, переспівували органістку, ховали органістку, розбирали її на частини.
Я бачив маленьких дітей, викинутих на смітник. Таких малесеньких, два місяці від зачаття - не зроду. Вони тягли одне з одного очі, руки і ноги. Тягли, чого кому не вистачало. Вони хотіли мене, та я був осторонь, я був за вікном. Мій вагон - моя фортеця. Слава богові, він їхав швидко. Вітер скинув їх усіх з мого вагону - і танцівниць із безліччю рук, і їхні жахливі посмішки, і галас теж скинув.
Моя точка неповернення поволі ставала лінією - кордоном, через який уже точно не повернутися. Я знаю напевне, мене в тому місті щось чекає, але я вже не поїду туди. Я став багатоусміхненою танцівницею, став безрукою дитиною, став утопленим матросом і розчавленим на дорозі самовбивцею.
Повз мене повзуть церкви із золоченими брамами і дзвіницями, лиш я не відчуваю їхньої святості. Я - єретик. Я - вигнаний стратенець. Я сам собі виносив вирок, я сам себе вів на гільйотину, я сам. Мене безліч.
Багрянцем оповиті мої гріхи. Чомусь усі провини людства лежать на мені.
Я - месія.
Тихо. Ти ходив, тихо дивлячись. Тихо дива зникали. Ти хотів зловити одне, та їх розіп'яли, як і мене розіп'яли. Я хотів померти швидко, а помер на дереві. У тому світі мої пільги і привілеї недійсні. Не дійсні.
Я - божество. Я - порятунок. Мене безліч.

(2013)