Ліс із каменю

«Храм – чудове сховище від світу людей,
але в ньому немає стін від власної пам'яті».
З уст невпізнаної жриці Храму Артеміди

…Центуріон робить по сходах ще три кроки вгору. Його залізні каліги б'ють по різьбленому мармуру, який сім років служив мені захистом. Сім років надії. Сім років ілюзії, яка сьогодні розсипається на порох. Храм Артеміди, одне з чудес світу, став для мене одночасно і рятівним ковчегом, і золотою кліткою.
Цей храм був гігантським лісом із каменю. Сто двадцять сім колон, кожна заввишки з корабельну щоглу, тримали на собі дах, що губився десь у синяві малоазійського неба. У цих величних камінних стінах жила Богиня-мисливиця Старої Еллади, яка дарувала притулок тим, хто тікав від людського суду. Я теж знайшла захист під її крилом.
Тут, в Ефесі, час мав інший смак. Не той гарячий, стрімкий, як нільська вода під час «ахе́ту», а густий і застійний, мов оливкова олія. Я носила тонкий іонійський льон, який пахнув лавандою та сухим степом, а не кіптявою александрійських пожеж. Я навчилася опускати очі перед верховними жерцями, навчилася тримати срібну амфору так, щоб мої руки не тремтіли. Проте під білими шатами жриці я все ще носила шрами від золотих ланцюгів Цезаря на моїх зап'ястях. Вони відгукувалися глухим болем на дощ, щоразу нагадуючи, хто я є.
Часто вечорами, коли прочани залишали подвір'я Храму, я виходила на терасу і дивилася в бік моря. Філософи, що приходили до Артемісіону, любили вести зі мною розмови про Долю. Вони думали, що говорять із упокореною царівною.
– Час лікує гнів, принцесо, – сказав мені якось старий сивий мислитель з Афін. – Подивіться на ці колони. Вони стоять віками, байдужі до людських пристрастей. Богиня дарувала вам спокій.
– Богиня дарувала мені відтермінування, – відповіла я тоді, дивлячись на натовп. – Спокій буває лише в мулі Нілу. Клеопатра не забуде мене. Вона знає, що поки єгиптяни пам'ятають моє ім'я, її трон тримається лише на римських списах-сарисах.
Я вивчала кожне нове обличчя в натовпі прочан в очікуванні найманців Клеопатри. Сім років я жила з цим страхом. Сім років моїм головним внутрішнім монологом був один єдиний діалог із власною тінню:
«Сьогодні? Чи завтра? Чи коли зацвітуть мирти?»


Далі буде.