Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
2026.10.06
07:40
Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
2026.10.05
23:52
Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
2026.10.05
22:38
поза вічним і тойбічним
позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
2026.10.05
16:17
Троє тезок, різних іпостасей
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.
2026.10.05
15:55
І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…
Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…
Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
2026.10.05
13:50
Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
2026.10.05
12:19
Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
2026.10.05
09:36
Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
2026.10.05
09:35
Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
2026.10.05
09:23
Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
2026.10.05
07:46
За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
2026.10.05
06:21
Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 5)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 5)
Ліс із каменю
«Храм – чудове сховище від світу людей,
але в ньому немає стін від власної пам'яті».
З уст невпізнаної жриці Храму Артеміди
…Центуріон робить по сходах ще три кроки вгору. Його залізні каліги б'ють по різьбленому мармуру, який сім років служив мені захистом. Сім років надії. Сім років ілюзії, яка сьогодні розсипається на порох. Храм Артеміди, одне з чудес світу, став для мене одночасно і рятівним ковчегом, і золотою кліткою.
Цей храм був гігантським лісом із каменю. Сто двадцять сім колон, кожна заввишки з корабельну щоглу, тримали на собі дах, що губився десь у синяві малоазійського неба. У цих величних камінних стінах жила Богиня-мисливиця Старої Еллади, яка дарувала притулок тим, хто тікав від людського суду. Я теж знайшла захист під її крилом.
Тут, в Ефесі, час мав інший смак. Не той гарячий, стрімкий, як нільська вода під час «ахе́ту», а густий і застійний, мов оливкова олія. Я носила тонкий іонійський льон, який пахнув лавандою та сухим степом, а не кіптявою александрійських пожеж. Я навчилася опускати очі перед верховними жерцями, навчилася тримати срібну амфору так, щоб мої руки не тремтіли. Проте під білими шатами жриці я все ще носила шрами від золотих ланцюгів Цезаря на моїх зап'ястях. Вони відгукувалися глухим болем на дощ, щоразу нагадуючи, хто я є.
Часто вечорами, коли прочани залишали подвір'я Храму, я виходила на терасу і дивилася в бік моря. Філософи, що приходили до Артемісіону, любили вести зі мною розмови про Долю. Вони думали, що говорять із упокореною царівною.
– Час лікує гнів, принцесо, – сказав мені якось старий сивий мислитель з Афін. – Подивіться на ці колони. Вони стоять віками, байдужі до людських пристрастей. Богиня дарувала вам спокій.
– Богиня дарувала мені відтермінування, – відповіла я тоді, дивлячись на натовп. – Спокій буває лише в мулі Нілу. Клеопатра не забуде мене. Вона знає, що поки єгиптяни пам'ятають моє ім'я, її трон тримається лише на римських списах-сарисах.
Я вивчала кожне нове обличчя в натовпі прочан в очікуванні найманців Клеопатри. Сім років я жила з цим страхом. Сім років моїм головним внутрішнім монологом був один єдиний діалог із власною тінню:
«Сьогодні? Чи завтра? Чи коли зацвітуть мирти?»
Далі буде.
«Храм – чудове сховище від світу людей,
але в ньому немає стін від власної пам'яті».
З уст невпізнаної жриці Храму Артеміди
…Центуріон робить по сходах ще три кроки вгору. Його залізні каліги б'ють по різьбленому мармуру, який сім років служив мені захистом. Сім років надії. Сім років ілюзії, яка сьогодні розсипається на порох. Храм Артеміди, одне з чудес світу, став для мене одночасно і рятівним ковчегом, і золотою кліткою.
Цей храм був гігантським лісом із каменю. Сто двадцять сім колон, кожна заввишки з корабельну щоглу, тримали на собі дах, що губився десь у синяві малоазійського неба. У цих величних камінних стінах жила Богиня-мисливиця Старої Еллади, яка дарувала притулок тим, хто тікав від людського суду. Я теж знайшла захист під її крилом.
Тут, в Ефесі, час мав інший смак. Не той гарячий, стрімкий, як нільська вода під час «ахе́ту», а густий і застійний, мов оливкова олія. Я носила тонкий іонійський льон, який пахнув лавандою та сухим степом, а не кіптявою александрійських пожеж. Я навчилася опускати очі перед верховними жерцями, навчилася тримати срібну амфору так, щоб мої руки не тремтіли. Проте під білими шатами жриці я все ще носила шрами від золотих ланцюгів Цезаря на моїх зап'ястях. Вони відгукувалися глухим болем на дощ, щоразу нагадуючи, хто я є.
Часто вечорами, коли прочани залишали подвір'я Храму, я виходила на терасу і дивилася в бік моря. Філософи, що приходили до Артемісіону, любили вести зі мною розмови про Долю. Вони думали, що говорять із упокореною царівною.
– Час лікує гнів, принцесо, – сказав мені якось старий сивий мислитель з Афін. – Подивіться на ці колони. Вони стоять віками, байдужі до людських пристрастей. Богиня дарувала вам спокій.
– Богиня дарувала мені відтермінування, – відповіла я тоді, дивлячись на натовп. – Спокій буває лише в мулі Нілу. Клеопатра не забуде мене. Вона знає, що поки єгиптяни пам'ятають моє ім'я, її трон тримається лише на римських списах-сарисах.
Я вивчала кожне нове обличчя в натовпі прочан в очікуванні найманців Клеопатри. Сім років я жила з цим страхом. Сім років моїм головним внутрішнім монологом був один єдиний діалог із власною тінню:
«Сьогодні? Чи завтра? Чи коли зацвітуть мирти?»
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 6)"
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
""Арсіноя. Забута тінь на сходах Артеміди" (продовження 4)"
Про публікацію
