Пурпурові вітрила Тарса

«Кохання римського генерала коштує дорого,
якщо його ціна —
голова молодшої сестри».
З уст цариці Клеопатри у короні Об’єднаного Єгипту

…Вітер з моря здіймає поділ моїх білих шат. Цей вітер приніс у моє життя наказ, підписаний у Тарсі. Наказ, де моя кров стала розмінною монетою для нової любовної вистави. Ілюзія безпеки розвіялася, коли Юлій Цезар упав від ножів у своєму сенаті – залізо наздогнало його, як колись наздогнало мого генерала Ахіллу. Я думала, що це мій шанс, але на Схід прийшов новий хижак – Марк Антоній.
Мені розповіли про те, що сталося в Тарсі. Мій шпигун, старий грек-торговець, повернувся з тремтячими губами.
– Твоя сестра знову зробила це, Арсіноє, – шепотів він у затінку священного гаю. – Вона припливла до Антонія на золотій лодії під пурпуровими вітрилами. Одягнена як Афродіта. Весь Тарс збожеволів. Вона влаштувала бенкет, якого земля ще не бачила. Наприкінці ночі, коли Антоній був п'яний від кіпрського вина та її парфумів, він схопив її за руку і закричав: «Проси, чого хочеш, володарко мого серця! Мої легіони – твої!»
Я заплющила очі, слухаючи його, і вже знала відповідь.
– І що вона попросила? – мій голос був тихим, як шелест торішнього листя.
– Вона не просила золота, царице. Вона подивилася на нього своїми темними очима і прошепотіла: «В Ефесі, під крилом Артеміди, ховається змія, що хоче забрати мій трон. Принеси мені її смерть, Антонію, і Єгипет буде твоїм». Антоній посміхнувся, підняв кубок і викликав свого центуріона. Наказ уже в дорозі.
***
…Тож тепер я тут. Брязкіт заліза вже зовсім близько, він розриває передранкову тишу моєї в'язниці. Центуріон піднімається сходами, його обладунки брязкають у такт моєму серцю, яке раптом заспокоїлося. Сім років очікування закінчилися… Нарешті.

Далі буде.