22 листопада. Роковини помаранчевої революції. День нездійснених сподівань. Підняли кілька тостів із колегами по роботі. Як діти! Скільки років пройшло, Україна пофарбована в інші кольори, а вони, коли вип’ють, все згадують, як то було… Мовчу, бо сказати нічого, забулося, та й не моє се: ділити друзів на "помаранчевих", "зелених", "біло-блакитних" або "біло-червоних". Дивляться з недовірою: - А ти за кого тоді голосувала?
Та яка тепер різниця! Взагалі не люблю розговори про вибори, політику, те… се… Аж раптом у пам’яті щось здійнялося. – Хочете справжню історію, – питаю уголос? На мене запитливо дивляться шість пар очей, себто: "Давай, розповідай вже"…
І я розповідаю, як у тому дві тисячі четвертому зібралися з чоловіком до виборчої дільниці. Як раз із донечкою, а їй було кілька місяців, треба було погуляти. Вдяглися, вийшли з коляскою. Свіжий морозний ранок, скрипить під ногами білесенький сніжок. Краса! Але перехожі дивно повертаються в наш бік, хтось перешептується, хтось німіє… Ну то й що. Головне, дитина солоденько спить, вкрита теплою ковдрою. Ось і виборча дільниця, чоловік увійшов усередину. А я стою собі на вулиці, щаслива молода мати. І радію, що за тими дверима вершиться історія, і що вона, моя маленька донечка, теж бере у цьому участь, спостерігає… Аж раптом розумію, що є насправді. На нас направлені камери і десятки очей спостерігачів. І бачать вони помаранчеву коляску, в якій спить немовля в помаранчевому костюмчику, таких же рукавичках, шарфику і шапочці… Ніякої агітації! Повірте, то все було куплене до революцїї.
Вже потім ми свідомо із нашим маленьким "помаранчевим сонечком" гуляли вулицями Харкова, а люди, ідучи на мітинг, посміхались нам, вітали, раділи, дарили соковиті апельсини, просили сфотографуватися. Як скінчилася та історія знають всі. Але я думаю, у кожного є своя історія про ті дивні, сповнені надій дні.


22 листопада, 2013 р.

Чи може безсилля бути зворотнім боком байдужості? Все частіше ставлю собі таке питання. А чи, може, воно риторичне?
Кожний день, відкриваючи соціальні сіті, я є свідком людського співчуття. Але? Але! Саме такими двома однаковими і все ж таки різними словами хочу перейти до продовження.
Отже, серед веселих і життєрадісних статусів однокласників в «Однокласниках» («В контакті» тощо) зустрічається й те, що примушує сжатися серце від болю. Як християнка, не можу не співчувати чужому горю. Проте у мене не підіймається рука приєднатися до багатьох і поставити «клас» чи «лайк» під повідомленнями та фото хворих діточок. (Вибачте мені, люди! Сподіваюсь, що адмінстрація). Я знаю напевне, що не одна така – є багато тих, хто не може переступити через себе, але це зовсім не означає байдужість. Співчувати можна по-різному: можна кричати на увесь світ, можна переживати в глибині душі, а чи-то просто допомагати…
Ось у мене і виникає багато питань. По-перше, чому ніхто не запропонує поставити свій «класс» або «лайк», наприклад, під пропозицією безкоштовного лікування для таких випадків. І це ж не єдиний вихід. Як сумлінна громадянка, я особисто сплачую налоги, і була б безкінечно рада, якби вони були використані не на черговий святковий фейєрверк, а на те, щоб урятивати життя хоча б однієї хворої дитини. Мій низький уклін учням тієї харківської школи, які вирішили відмовитися від випускного вечора, що буває один-єдиний раз у житті, а заощаджені гроші передати місцевому кардіоцентру.
У житті є місце для подвигу і це не завжди означає прикрити грудями амбразуру. На жаль, у дійсності такі подвиги вкупі з людськими нещастями є благодатним ґрунтом для шахрайства. Тож виникають наступні питання. Чому у країні, де робиться усе, щоб підняти народжуваність, з такою швидкістю піднімається і рівень дитячої (це слово хочеться підкреслити тричі) смертності. Статистика мені не відома. Нехай про статистику думає та влада, яка здатна це допустити. І це такий у нас рівень життя!? Чи чого?
Тепер приклади. В одній із соціальних сітей виникло повідомлення про допомогу маленькому хлопчикові з довгою і складною назвою невиліковної хвороби вже через деякий час після смерті дитинки. Про цей випадок розповіла знайома батьків. Ридала.
Кілька днів назад біля входу у метро бачила молодого чоловіка з понуреною головою. В руках велике фото дівчинки і розкритий пакет. Люди проходили повз, навіть не звертаючи уваги на сиротливу фігуру… Дивувалась, як це так, де співчуття… Наступного дня він стояв на тому ж місті. Та сама скорбота і та сама байдужість перехожих. Дивуватись перестала тільки тоді, коли через триста метрів побачила ще одного хлопця. Фото було інше …. А люди мовчки проходили мимо.
Не намагаюсь судити, бо розумію розпач і біль тих, хто зі своєю справжньою бідою опинився в цьому конвейєрі. І я безсила перед ними. А вони беззахисні перед світом…
Та попри це все хочеться вірити, що ті люди, які натиснули "клас" від щирого серця, зробили бодай крок для порятунку життя маленької людини.
27 листопада, 2013