Чи може безсилля бути зворотнім боком байдужості? Все частіше ставлю собі таке питання. А чи, може, воно риторичне?
Кожний день, відкриваючи соціальні сіті, я є свідком людського співчуття. Але? Але! Саме такими двома однаковими і все ж таки різними словами хочу перейти до продовження.
Отже, серед веселих і життєрадісних статусів однокласників в «Однокласниках» («В контакті» тощо) зустрічається й те, що примушує сжатися серце від болю. Як християнка, не можу не співчувати чужому горю. Проте у мене не підіймається рука приєднатися до багатьох і поставити «клас» чи «лайк» під повідомленнями та фото хворих діточок. (Вибачте мені, люди! Сподіваюсь, що адмінстрація). Я знаю напевне, що не одна така – є багато тих, хто не може переступити через себе, але це зовсім не означає байдужість. Співчувати можна по-різному: можна кричати на увесь світ, можна переживати в глибині душі, а чи-то просто допомагати…
Ось у мене і виникає багато питань. По-перше, чому ніхто не запропонує поставити свій «класс» або «лайк», наприклад, під пропозицією безкоштовного лікування для таких випадків. І це ж не єдиний вихід. Як сумлінна громадянка, я особисто сплачую налоги, і була б безкінечно рада, якби вони були використані не на черговий святковий фейєрверк, а на те, щоб урятивати життя хоча б однієї хворої дитини. Мій низький уклін учням тієї харківської школи, які вирішили відмовитися від випускного вечора, що буває один-єдиний раз у житті, а заощаджені гроші передати місцевому кардіоцентру.
У житті є місце для подвигу і це не завжди означає прикрити грудями амбразуру. На жаль, у дійсності такі подвиги вкупі з людськими нещастями є благодатним ґрунтом для шахрайства. Тож виникають наступні питання. Чому у країні, де робиться усе, щоб підняти народжуваність, з такою швидкістю піднімається і рівень дитячої (це слово хочеться підкреслити тричі) смертності. Статистика мені не відома. Нехай про статистику думає та влада, яка здатна це допустити. І це такий у нас рівень життя!? Чи чого?
Тепер приклади. В одній із соціальних сітей виникло повідомлення про допомогу маленькому хлопчикові з довгою і складною назвою невиліковної хвороби вже через деякий час після смерті дитинки. Про цей випадок розповіла знайома батьків. Ридала.
Кілька днів назад біля входу у метро бачила молодого чоловіка з понуреною головою. В руках велике фото дівчинки і розкритий пакет. Люди проходили повз, навіть не звертаючи уваги на сиротливу фігуру… Дивувалась, як це так, де співчуття… Наступного дня він стояв на тому ж місті. Та сама скорбота і та сама байдужість перехожих. Дивуватись перестала тільки тоді, коли через триста метрів побачила ще одного хлопця. Фото було інше …. А люди мовчки проходили мимо.
Не намагаюсь судити, бо розумію розпач і біль тих, хто зі своєю справжньою бідою опинився в цьому конвейєрі. І я безсила перед ними. А вони беззахисні перед світом…
Та попри це все хочеться вірити, що ті люди, які натиснули "клас" від щирого серця, зробили бодай крок для порятунку життя маленької людини.
27 листопада, 2013

Цей матеріал - моя, можливо не зовсім вдала, спроба висловитися про те, про що не можу мовчати.