22 листопада. Роковини помаранчевої революції. День нездійснених сподівань. Підняли кілька тостів із колегами по роботі. Як діти! Скільки років пройшло, Україна пофарбована в інші кольори, а вони, коли вип’ють, все згадують, як то було… Мовчу, бо сказати нічого, забулося, та й не моє се: ділити друзів на "помаранчевих", "зелених", "біло-блакитних" або "біло-червоних". Дивляться з недовірою: - А ти за кого тоді голосувала?
Та яка тепер різниця! Взагалі не люблю розговори про вибори, політику, те… се… Аж раптом у пам’яті щось здійнялося. – Хочете справжню історію, – питаю уголос? На мене запитливо дивляться шість пар очей, себто: "Давай, розповідай вже"…
І я розповідаю, як у тому дві тисячі четвертому зібралися з чоловіком до виборчої дільниці. Як раз із донечкою, а їй було кілька місяців, треба було погуляти. Вдяглися, вийшли з коляскою. Свіжий морозний ранок, скрипить під ногами білесенький сніжок. Краса! Але перехожі дивно повертаються в наш бік, хтось перешептується, хтось німіє… Ну то й що. Головне, дитина солоденько спить, вкрита теплою ковдрою. Ось і виборча дільниця, чоловік увійшов усередину. А я стою собі на вулиці, щаслива молода мати. І радію, що за тими дверима вершиться історія, і що вона, моя маленька донечка, теж бере у цьому участь, спостерігає… Аж раптом розумію, що є насправді. На нас направлені камери і десятки очей спостерігачів. І бачать вони помаранчеву коляску, в якій спить немовля в помаранчевому костюмчику, таких же рукавичках, шарфику і шапочці… Ніякої агітації! Повірте, то все було куплене до революцїї.
Вже потім ми свідомо із нашим маленьким "помаранчевим сонечком" гуляли вулицями Харкова, а люди, ідучи на мітинг, посміхались нам, вітали, раділи, дарили соковиті апельсини, просили сфотографуватися. Як скінчилася та історія знають всі. Але я думаю, у кожного є своя історія про ті дивні, сповнені надій дні.


22 листопада, 2013 р.