у цьому призабутім місті
все найвагоміше за рогом.
дівча у маминім намисті
шука в поштових скриньках бога.

діряве цедро у криницю
спускають. і дерев пагіння
росте крізь ґрунт і черепицю.
вібрує джмелеве гудіння.

і тихо достигає сонях
навпроти церкви поміж шанців,
так виступає на долонях
солоний піт розмови бранців.

кури бамбук і забувай
стежки додому перехресні,
гіркавий пил узбіч нехай
тобі на язиці воскресне.

бо спогади, вони, як ртуть,
в тобі блукають без наблизу.
дерева уночі ростуть.
кружляє джміль
згори
донизу
2014

З-поміж тисяч чужих голосів,
голос твій вирізняю, як слідчий,
за рештками ніжності серед басів,
гірким, як сріблястий полин відчаєм.

Бо розкидана ти навсебічно,
початок твій в ліриці, кінець твій епічний,
душею ув осені, тілом у квітні,
метаморфози твої ледь помітні.

Розкидане вроздріб альтер і еґо
не збереться ніяк до пуття.
Тому твоє тіло збираю із леґо,
щоб вдихнути у нього життя.

З-поміж тисяч чужих облич,
серед вулиць і тихих ґанків,
сторожко, бережно, безустанку,
складаю обличчя твоє.
2014

океани речей, що стосуються не її
і твердь земна, що стосується не Ї,
це тіло медове з нектару й води,
ця пам’ять, як кисень, застигла у глеї,
і божі корівки, її ластовиння,
рухається як сонце, як час,
зі сходу на захід, із тіла у душу,
і рухається, моє щастя, між нас,
а ми все нотуємо і пишемо story
і поли ріжемо від пунктуації
нас скоро піймають, бо наша мова
без розділових позбавлена рації
я видалив паузи, зробив, як умів,
щоб безкінечно крутились есеї,
світ родиться й ділиться на тисячі слів,
найголовніші із них, безсумнівно, pro не Ї,,,
2014

Давай, обійдись без мови і мовлення.
Словами можна пояснити далеко не все.
Насправді, поезія непотрібна, як і знеболювальне,
бо кожен біль повинен вгризатись прямо в лице.

Сиди на своїх валізах, пий вранішню втому
згадуй усіх, кого колись не забула забути.
Мені не важливо, куди ти підеш, і де будеш потому,
Господь і диявол сумісно плестимуть тобі маршрути.

Але перед тим, як позбутися всього,
переїхати в інше місто чи скрити вени,
обіцяй, що залишиш два слова для нього
і, можливо, одне для мене.

2014

Ніч ховається в порожні кімнати.
Опускає штори, вимикає світло,
розкриває пори, розкидає листя.
І сутінь спускається на загати.

Святі освітлюють вулиці й вилиці,
уздовж тротуарів, спершись на милиці.
Вони з тобою о цій порі
Схиляють німби тоскно вгорі.

Хвилі асфальту тебе несуть.
У воді відбивається твоя суть.
Віддзеркалення небесних зірок
не полишає тебе ні на крок.

Тихі пісні розчинені навкруги.
Місто живе й засинає разом з тобою.
Жінки, тумани, друзі та вороги,
втомлений собака з підбитою ногою.
2014

Третій день, як був дощ.
І вистиглі тумани, мов помаранчі,
встеляли тіла вулиць і площ,
окреслювались і хололи, як її шкіра вранці.

Крізь фіранку нечутно, стиха,
прокрадався бузок і протяг
по кімнатах під саму стріху,
розчиняючи меблі й одяг.

Що вона повернеться говорило все.
Кожна ріка, що тягнеться її лицем.
Розкидані речі, сновидіння,
рух її стегон під час ходіння.
Дощові ранки,
запашні ночі.
Передвісники Цієї жінки
настільки вбивчі,
майже
напівпророчі.
2014

Коли до неї приходив дощ,
вона відчиняла вікно й мочила волосся.
сиділа на підвіконні, мокра, як хлющ,
розповідаючи сни, що бачити довелося.

Розповіді були довгі, як берег Азову,
так, ніби дощ був для неї одної.
Приходив собі, мов поштар, добу через троє,
приносячи теплі листи і рибу з лову.

Лишень тоді вона закривала повіки,
слухала вітер і шепіт хмизу.
Над головою у неї спинялись ріки
й медузи падали згори донизу.

Тоді веселка торкалась її плечей
житнього волосся, зморшок біля очей,
її веснянок і холодних литок,
по собі залишаючи на склі відбиток.

А потім сходами спускався подив,
потім сонце освітлювало лице.
Вона здогадувалась, що хтось приходив.
Здогадувалась і мовчала про це.
2014

сонце тягнеться зі S равлика
і місяць пливе як в чаї лимон
лише б спрацювала твоя гідравлика
лише б відчинений був твій кордон
ти можеш вимкнути свій мобільний
зтерти з пам’яті мій 380…
небо тримає зв’язок обопільний
я рано чи пізно тебе знайду:
між вуличних голосів
серед вокзалів і псів
за сміхом
сльозою
за каяттям
(АРИТМІЧНИМ СЕРЦЕБИТТЯМ)
2014

Їхні стосунки були цікаві –
вони один одного вбивали.
Потроху. Ніжно. З любов’ю,
цю історію пишучи кров’ю.

У чомусь вони були подібні:
коли прокидались пообідні,
заточували зуби на піднебінні,
і в тому, що сталося, були не винні.

Коли ходили одним подвір’ям,
коли замітали сліди пір’ям,
коли не дзвонили і не вітались,
вночі забували про все й кохались
і щоби зігрітися, пригортались.

І темінь ширилася берегами,
і відьми літали над головами,
контролюючи небесну дорогу
від Конотопа і до Криворогу.

Ніч усе розчиняла в ріках,
у каві, у смолі, у ліках.
Все, що тримало їх:
спомини спільні, печалі,
діряві човни на причалі,
хустки в кишенях, насіння,
привидів та сновидіння.

Молочні ранки з дрижачими сливами
й небо, контрольоване охоронцями,
котрі північний край огортають зливами,
А край південний устеляють сонцями.
2014

Міста розливатимуться, мов річки,
і тихо ростимуть вгору, мов трави.
Мостами з півночі йдуть блукачі,
темні, наче граки, невідкладні,
неначе справи.

Вийди на їхні вогні, почуй їхній спів.
Знаходь пророцтва серед химерних снів.
Скажеш тоді передньому:
- «Здоров, Лука!
Ось моя віра – незламна й лунка.
Ось моє серце, ось – рука,
серце гаряче, а правиця тривка.

Я хочу йти з вами,
за вашими спинами.
Дізнатися врешті, що там,
за низинами:
які там звірі, що за жінки?
Чому вони носять сумні вінки?
і потім сплавляють їх за течією.
Коли я там оселюсь,
одна із них точно стане моєю.
Я буду битися там з ворогами,
буду вмирати.
Заплету у волосся квіти,
увіб’ю хрести в лати.
Нехай тоді спробують щось у мене забрати».

І той, що Лука, тоді відповість,
промовляючи як істину,
чи як добру вість:
- «Чувак, ти не знаєш, хто ти,
тому відкрий свої чакри,
відкинь понти.
Любов як сіль – вона убиває
вірніше за час,
кожного з нас.
Любов і ненависть схожі зовсім,
як рання весна, як пізня осінь».

І лука багато ще говорив
про друзів спільних і ворогів.
Настільки вірних, що їх треба любити,
щоби ненавидіти, тобто жити.

І розліталися його слова, мов птахи,
укриваючи, наче інієм, дерева й дахи.

І засинали вночі граки на гіллі,
і опадали уві сні в траву, мов горіхи.
А зранку їх визбирували на свято Іллі
старі бабусі,
зазнаючи при цьому втіхи.
2014

І де вона врешті ховала сни?
срібні, як ртуть, нерівні, як ріки.
З чиїх облич зривали їх запасних?
щоб зігрівати її повіки.

У ранішній тиші розчинившись, ночі
карбували на ній, мов знак, нову зморшку.
Якби ви поглянули в її кишені чи очі,
ви б теж вважали її за повію або ворожку.

І коли вона вранці пила свій чай,
настояний на волоссі, зігрітий в долонях,
ставало чути, як росте молочай,
і як його шелест відлунює в її скронях.

Я ніколи не ставив їй запитань,
хоч інколи був змушений.
Бо що питати – вона мовчала
і без вагань
кидала у мене мушлями.

Бо коли знаєш відповіді наперед,
важко вдавати подив.
Я мав ключі.
Я контролював кордони,
і мов емігрантів, крізь них сни проводив.
Минаючи вкотре ніч.
Обходячи всі заборони.
2014

Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні

Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.

І проходивши повз пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.

І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймалися хвилі, наче повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які теж за вітром пішки йшли,
Поклавши радість в свої мішки.

Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.

А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як ідуть знахарі.
І один із них
одноокий і посічений,
у священній війні мічений,
нагнувся над нею, розв’язав мішок
і став дробити якийсь порошок.
Солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і забивши порох у дуло,
він спустив, як це вміє робити.

І поклавши серце назад їй у груди,
Він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав їй: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».

2014

Герої мого дитинства курили мальборо.
Червоний їдкий дим пропалював їхні легені й серця.
Вони казали своїм побратимам, не парся бро.
І бро не парився, він взував рвані бутси
і йшов до кінця.

Вони здобували авторитет шляхом гострих шрамів.
Шляхом синців, переломів душі та судом.
Шляхом червоних карток й побиттям хуліганів,
Змиваючи всі свої рани дешевим вином.

Я зараз інколи їх зустрічаю,
На вокзалах, в маршрутці чи вві сні.
Ті з них, хто вижив, купують ліки до чаю.
Вони мені всміхаються, вимовляючи лише голосні.

І їхнє серце спускає тепер, наче втомлений м’яч,
Їхні ніздрі і вени утратили пам'ять про кайф газону.
Вони ходять собі, мов зомбі,
між дітей і невдач,
І викошують затхнутий план
По периметру стадіону

І минаючи вкотре ворота, вони згадують потай
як колись забивали, як виносили і вигравали
і як виносили їх.
Згадують товаришів і братів.
Усіх, хто тоді воював, хто ламав
забивав, вимагав, хто харкав
свою втому і кров, наче ріки.

Згадують, як дівчата й старі за них вболівали
І твердо вірять, що їхні літали,
котрі вже повмирали -
лише закрили повіки.

Герої просто так не вмирають.
Вони не гнулись тоді, і зараз так не зігнуться.
Уся команда, всі вони
просто в іншому місці
Шнурують свої переможні бутси.
2014

Твій трепет уст, в очах весь світ
І сторінки пожовклі біографії.
З душі, мов з гілки, одлітає квіт
На чорній з білим фотографії.

Волосся шовк хвилюється зернисто
І шелестить, як шелестить мигдаль,
А осінь вже вбирає у манисто
Твій загадковий погляд, що у даль.

В туман, в останню велич саду,
Той синій погляд лине без зіниць.
Сурмлять кістками крони про відраду,
Останні сльози розкидавши долілиць.

Шкода, що листя не почує
Того плачу, і не торкне долонь.
Воно лиш жде, що хтось ним прокрокує,
І невід’ємне візьме у полон.

І хтось прийшов. Зодягнений у чорне.
Він грав для тебе. Боже, як він грав.
Здавалося, та музика загорне
В обійми снів і загадкових трав.

Його мелодія лунала фантастично,
Поволі клавіші пришвидшували біг.
Актор пив по-французьки еротично,
Вином із тебе спрагу втамувать не міг.

Він випив все і причинив рояль,
Сховавши ноти й чар в омерту мафії.
А ти лишилась з поглядом у даль
На чорній з білим фотографії.

Дівчина з очима, як небо, вільними.
До неї щовесни прилітало птаство,
Змощуючи у волоссі гілками ванільними
Готичні гнізда, як химерні абатства.

У неї в косах заплутувались радіохвилі,
Полохаючи заспаних метеликів і мушок.
Вона хрустіла скоринками, знятими з грилю,
Гортаючи книжку на горці м’яких подушок.

Вона чекала на сніг і дивилась феєрверки,
Рахуючи дні до Нового року по календарю майя.
І вірила, що все-таки знайде цукерки
Під подушкою на Миколая.

2013