Будь-який контроль обмежує, формуючи кордони – уявні та цілком реальні. Кордони стискають зір, змушуючи дивитися однобічно та ізольовано. Кордони змушують триматися лише конкретного й поточного, не дивлячись обабіч. Як і кожна людська діяльність, контроль із його первопочатку – річ суб’єктивна. Аж надто. Така собі спроба домінувати, направляти, але передовсім – обмежувати. Спокуса впливати. Одна річ, коли це самоконтроль, спроба людини відкинути все зайве, непотрібне, залишивши натомість головне й значеннєве по відношенню для себе, отже віднайти й абстрагувати речі, які так чи так визначатимуть і направлятимуть те, що одні звикли називати душею, інші – свідомістю. Спроба окреслити безкінечність, надати форму хаосу, пізнати себе через Бога, чи ж то Його через себе, що в принципі те саме. Усі кордони окреслюють і позбавляють, уся цензура ізолює, ховає те що є, робить порожнечу, вакуум, який ніколи не заповнюється нічим і, у якому не чутно нічого, навіть відчайдушного крику, навіть власного.
Найдосконаліша форма контролю – коли про нього навіть не підозрюють. Коли він стає настільки звичним, що зростається із самою природою речей. Коли контроль стає єдиноможливою формою існування. Саме існування. Бо ще ніколи людина не була настільки близькою до відчуження від себе самої. Ще ніколи так старанно людині не запевняли, не переконували її в тому, що вона живе, і що живе вона добре, а головне – правильно. І людина справді майже встигла повірити цьому. Людина встигла заспокоїтися, і майже перестала рухатися, довірившись плинові течії, цій хиткій вервиці часу. Світ витворює найграндіозніше кіно новітнього століття. Мас-медіа жує свою тягучу гумку. Людина звикла до споглядання свого колапсу. Напруга росте поступово, як у гарному трилері, коли глядач навіть не підозрює, що він власне у грі. Жорна цивілізації невпинно крутяться, перетворюючи суспільство в недорікувату й випалену толоку. Усесвітнє горно набирає жару. Гарного перегляду. Приємного апетиту!
Насправді, можливості адаптації та пристосування людського організму вражають. Людина звикає до всього, чого неможливо уникнути чи змінити. А в те, що уникнути й змінити можливо все, ми й самі, здається перестали вірити. Більшість наших проблем починаються з небажання усвідомити, що всі кордони знаходяться в нашій голові. Усе безмежжя знаходиться, щоправда, там таки. У підсумку світ ловить усіх людей, щоправда декотрих йому так і не вдається піймати. Варто лише знати, куди йти. А йти таки варто. Бажано, назустріч життю, себто в зворотній від смерті бік.

Найбільш улітку зачаровує дощ. Стан природи в передгроззі. Із півночі, мов би льодовик гірського хребта, насуває біле хмарище. Лавиною воно снується з темної безодні. Ті друмліни купчаться, клубочуться своїми зблідлими пасмами, розправляють скуйовджені вітрила. Над головою помалу розкриваються пелюстки стихії – океан ожива.
Помахом диригентської палички вітер спершу ледь торкається дерев, але мерехтіння рухів невпинно прискорюється, і в тому напруженому шелестінні творяться перші акорди мінору.
Потроху доноситься легате тріпотіння тоскно-зеленого листя тополів, яке здійнявши тендітний пух, немов небесного метелика, запускає його в глибочінь пройнятого тривожними зойками срібного повітря. Чути, як награється в ньому неквапливе адажіо, що стелиться зопавшим додолу ароматом пастельно-рожевих яблук та перших схолоднілих краплин. Чутно й протяжне дзижчання жуків-рогачів, котрі зникають в охристому відсвіті сходу, у тонкій палітрі багатоголосся рожевого, де сонячне проміння залишило свій останній перед бурею змазаний доторк.
Упростяж важке й зморщене небо гаптують спалахами мережки блискавиці. Вони вольтично спалахують, усилюються в пінисті хвилі тьмяних шовків, передсмак яких уже кружляє навкруг.
Диригент виграє́ на межі, із останніх сил. Темп хвилею підіймався, і ось уже ладен обірватися, впасти, зійти на виснажену й обпечену землю, затопивши її береги, розчинивши в собі все мале, приземлене й дріб’язкове.
Усе причаїлося в передчутті. Застиг і німий полин. Тільки його душа, що розлилася в усій палітрі барв, кольорів і присмаків. Мовчить у нешелестінні й город у своїй пожовклій іпостасі.
Зачекай, земле!
Фінальний помах – паличка в руках віртуозно підіймається догори – мить, і вона рухом полетить додолу разом із акварельно-чорними потьоками, які вітер зриває з глибин всеохоплюючого неба.
Престисимо! І тиша… Усе змовкло, усе підняло свої очі. Туди, де твориться справді щось неземне. Підійми й ти свої очі, у яких ціле небо. Його оркестр грає для тебе. Симфонія розчинена навкруги. Мільйони відтінків неба – у тобі.