Будь-який контроль обмежує, формуючи кордони – уявні та цілком реальні. Кордони стискають зір, змушуючи дивитися однобічно та ізольовано. Кордони змушують триматися лише конкретного й поточного, не дивлячись обабіч. Як і кожна людська діяльність, контроль із його первопочатку – річ суб’єктивна. Аж надто. Така собі спроба домінувати, направляти, але передовсім – обмежувати. Спокуса впливати. Одна річ, коли це самоконтроль, спроба людини відкинути все зайве, непотрібне, залишивши натомість головне й значеннєве по відношенню для себе, отже віднайти й абстрагувати речі, які так чи так визначатимуть і направлятимуть те, що одні звикли називати душею, інші – свідомістю. Спроба окреслити безкінечність, надати форму хаосу, пізнати себе через Бога, чи ж то Його через себе, що в принципі те саме. Усі кордони окреслюють і позбавляють, уся цензура ізолює, ховає те що є, робить порожнечу, вакуум, який ніколи не заповнюється нічим і, у якому не чутно нічого, навіть відчайдушного крику, навіть власного.
Найдосконаліша форма контролю – коли про нього навіть не підозрюють. Коли він стає настільки звичним, що зростається із самою природою речей. Коли контроль стає єдиноможливою формою існування. Саме існування. Бо ще ніколи людина не була настільки близькою до відчуження від себе самої. Ще ніколи так старанно людині не запевняли, не переконували її в тому, що вона живе, і що живе вона добре, а головне – правильно. І людина справді майже встигла повірити цьому. Людина встигла заспокоїтися, і майже перестала рухатися, довірившись плинові течії, цій хиткій вервиці часу. Світ витворює найграндіозніше кіно новітнього століття. Мас-медіа жує свою тягучу гумку. Людина звикла до споглядання свого колапсу. Напруга росте поступово, як у гарному трилері, коли глядач навіть не підозрює, що він власне у грі. Жорна цивілізації невпинно крутяться, перетворюючи суспільство в недорікувату й випалену толоку. Усесвітнє горно набирає жару. Гарного перегляду. Приємного апетиту!
Насправді, можливості адаптації та пристосування людського організму вражають. Людина звикає до всього, чого неможливо уникнути чи змінити. А в те, що уникнути й змінити можливо все, ми й самі, здається перестали вірити. Більшість наших проблем починаються з небажання усвідомити, що всі кордони знаходяться в нашій голові. Усе безмежжя знаходиться, щоправда, там таки. У підсумку світ ловить усіх людей, щоправда декотрих йому так і не вдається піймати. Варто лише знати, куди йти. А йти таки варто. Бажано, назустріч життю, себто в зворотній від смерті бік.