Найбільш улітку зачаровує дощ. Стан природи в передгроззі. Із півночі, мов би льодовик гірського хребта, насуває біле хмарище. Лавиною воно снується з темної безодні. Ті друмліни купчаться, клубочуться своїми зблідлими пасмами, розправляють скуйовджені вітрила. Над головою помалу розкриваються пелюстки стихії – океан ожива.
Помахом диригентської палички вітер спершу ледь торкається дерев, але мерехтіння рухів невпинно прискорюється, і в тому напруженому шелестінні творяться перші акорди мінору.
Потроху доноситься легате тріпотіння тоскно-зеленого листя тополів, яке здійнявши тендітний пух, немов небесного метелика, запускає його в глибочінь пройнятого тривожними зойками срібного повітря. Чути, як награється в ньому неквапливе адажіо, що стелиться зопавшим додолу ароматом пастельно-рожевих яблук та перших схолоднілих краплин. Чутно й протяжне дзижчання жуків-рогачів, котрі зникають в охристому відсвіті сходу, у тонкій палітрі багатоголосся рожевого, де сонячне проміння залишило свій останній перед бурею змазаний доторк.
Упростяж важке й зморщене небо гаптують спалахами мережки блискавиці. Вони вольтично спалахують, усилюються в пінисті хвилі тьмяних шовків, передсмак яких уже кружляє навкруг.
Диригент виграє́ на межі, із останніх сил. Темп хвилею підіймався, і ось уже ладен обірватися, впасти, зійти на виснажену й обпечену землю, затопивши її береги, розчинивши в собі все мале, приземлене й дріб’язкове.
Усе причаїлося в передчутті. Застиг і німий полин. Тільки його душа, що розлилася в усій палітрі барв, кольорів і присмаків. Мовчить у нешелестінні й город у своїй пожовклій іпостасі.
Зачекай, земле!
Фінальний помах – паличка в руках віртуозно підіймається догори – мить, і вона рухом полетить додолу разом із акварельно-чорними потьоками, які вітер зриває з глибин всеохоплюючого неба.
Престисимо! І тиша… Усе змовкло, усе підняло свої очі. Туди, де твориться справді щось неземне. Підійми й ти свої очі, у яких ціле небо. Його оркестр грає для тебе. Симфонія розчинена навкруги. Мільйони відтінків неба – у тобі.