Буяють вкраїнські простори,
Бо квітень до нас завітав,
Забули ми біди і горе,
Нас кожен з весною вітав.
Не знаю, як це пояснити,
Зажура, що в'їлась, як тля,
Десь зникла і дух прояснити
Зуміла нам рідна земля.
За це все життя я їй вдячний,
Коли ще почався мій путь,
Я часто бував необачний,
Не міг ще всього осягнуть.
Пора року кожна чудова,
І літо, й зима, як все спить,
Природи тверде до нас слово
Не кожен спроможний вловить.
Тому нас багато страждає,
Іде хтось далеко в світи,
І землю він рідну кидає,
Щоб щастя за морем знайти.
І теплого в серці проміння
Немає в людини уже,
Постійно зажура осіння
У серце з неспокоєм йде.
Не їдьте із рідних просторів,
Благаю я, люди, вас всіх,
Не буде у серці в вас горя
Й лунатиме теплий лиш сміх.
Тому що народ наш вкраїнський
Роками й століттями жив,
Хоч чорного було чимало,
Та голову він не схилив.
На весну завжди сподівались
Батьки всіх, хто зараз росте,
І в душах гарячих плекали
Лиш вічне, постійне й святе.

Десь далеко сині гори
Тануть у полях,
То Карпатськії простори
Мерехтять в очах.
Вся Вкраїна оповита
Запахами трав,
Ліс далеко, шелест жита
Серцем я вбирав.
Гори вже в серпанку синім
Мліють вдалині,
Ясні кетяги калини
Бачу у вікні.
Он хатина десь знайома,
Мозок мій не спить,
І дрімотна, тиха втома
Думку солодить.
Річка води котить низько,
Десь стоять мости,
Сині гори ще не близько,
Хочуть утекти.
Сонце в небі так високо
В свій крокує путь,
І, здається, наші кроки
Поля не пройдуть.
Радість їде разом з нами,
Серце пригорне,
А під вечір за горами
Сонце підморгне.
Дарувати тіні буде
Людям з ближніх сіл,
Жовті пасма котять всюди
Блиски його стріл.
Промінь ввечері осяє
Личенько сумне,
І, немовби запитає:
«Що тебе гризе?»
Ти не можеш щось сказати,
Радість лиш бринить,
І бажаєш лиш співати
Й дуже довго жить.
Десь веселка кольорову
Кинула дугу,
Вона завжди випадкову
Прожене тугу.
Сум за чимось нездійсненним,
Що у всіх нас є,
І вночі, і в пору денну
Часом нас скує.
Ось Карпати усміхнулись,
Завмер часу плин,
І птахи десь стрепенулись
З тихих полонин.
Я до річечки пройдуся,
Незворушних плес,
Часом в гори подивлюся,
До самих небес.
Так я мріяв у вагоні
Про спокійну мить,
Аж до ранку очі сонні
Не хотів стулить.
Аж до ранку сині гори
Наближав мій шлях,
Щось казали мені зорі
У гірських лісах.

Неспокійний я вночі,
В поїзді як їду,
Дуже хочеться мені
Всі забути біди.
Хочу я, як ті вітри,
В полі розчинитись,
І не можу я краси
Тихої напитись.
Чорна ковдра навкруги
Поле й ліс укрила,
Та нема в душі туги,
Звідкись взялась сила.
Вдалечінь думки ідуть,
Спокоєм я вмився,
Дуже хочу, щоб мій путь
Швидко не скінчився.
Зустрічний поїзд налякав
Своїм потужним ревом,
А місяць в небесах блукав,
Освітлював дерева.
Мій поїзд ріже далину
Упевнено і гордо,
Від ритму його не засну,
Немов якісь акорди.
Дорога через простір цей-
Для душ всіх наших ліки,
Тому впродовж п'янких ночей
Не стулю свої віки.
Та люди кажуть недарма-
Нам спокій тільки сниться,
Бо ніч хоч довга-вже й нема,
І шлях наш закінчиться.
Як спека, дощ а чи мороз
Тривать не можуть вічно,
Так від вагонів тепловоз
Від'їде прозаїчно.
Бурмочучи про щось, піде
В депо, не в сині далі,
Зворотня сторона буде
Життєвої медалі.
Фізичну втому хоч відчув
І очі були сонні,
Та радісним світанок був
Для мене на пероні.
Вантажний поїзд крізь вокзал
Проїхав швидко й гордо,
Живили мій душі запал
Ритмічні ці акорди.
Невтомно їде вдалину,
Бо справу свою знає,
Як знов поїду-не засну,
Бо радість сильну маю.
Бажаю часто їздить й вам,
Робіть, що в ваших силах,
Бо завдяки цим поїздам
Кров не стоїть у жилах.
Згадаю обрій, горизонт
Під час зимових сесій,
Немов страшний прожену сон,
Сліди усіх депресій.
Бо хоч життя у нас, людей,
Тривать не може вічно,
Про синю думать далину
Я буду круглорічно!

Багато в морі островів
В безмежнім океані,
Легенд про ящики скарбів,
Що десь отам в тумані.
Багато всього ти пізнаєш,
Як будеш в океані,
Про це в дитинстві ти читаєш
В пригодницькім романі.
Багато в морі таємниць
Є завжди і усюди,
Ніхто не знає, що в собі
Таять оті Бермуди.
З Європи їдуть всі далеко
Побути в тому раї,
Хтось поспішає в літню спеку
Відвідати Гавайї.
В нас серце спокою не знає,
Як корабель пливе,
Допоки воно не пізнає
У світі щось нове.
Ще нас із вами не було,
Були великі плани,
І сотні кораблів пливло,
Колумби й Магеллани.
І кожен з них перетинав
Без меж глибокі води,
Про нові якісь узнавав
Він раси і народи.
Як горизонти ті манять
Улітку й взимку, в січні,
Шматочки суші майорять
Природні й вулканічні.
Аж серце рветься, коли пишу,
Що все ж не просто так
Знайшов у водах вічну тишу
Та не один моряк.
Що серце наше в собі криє,
Неспокій і журба,
Безжально все це хвиля змиє,
Глибокая вода.
Як хвиля нас в човні накриє
І виб’є з рук весло,
Всі наші думи тяжкі змиє,
Немовби й не було.
Та як би людям не тужити,
То кожная людина
Побачить хвилю й хоче жити
В таку страшну хвилину.
Колумби юні, зичу вам
Перетинати води,
Хай вам безмежний океан
Не створить перешкоди.
Завжди від нових берегів
Щоб в вас серденько мліло,
І кожен ще чогось хотів,
Ця думка душу гріла.
Я, друзі, вас застерігаю
Лиш від одної мрії:
Немовби всі ми подолаєм
Безмежную стихію.
Щоб кожна знала те людина,
Таких не мала мрій,
Бо ми-природи лиш частина,
А не царі у ній.
Невтомно щоб завжди хотіли
Доходить до кінця,
Щоб без вина бажання гріло
Гарячії серця!

На небі Венера вже світить
І тихне сухий денний вітер,
Та зірка так ясно горить,
А в серці тривога не спить.
На небо сміливіше зорі
Вже вийшли, і зникли надворі
Сліди всіх блідих ліхтарів
І голос нічних цвіркунів
Розлився в просторах безкраїх
І десь аж за небом він щез,
Блукав довго полем і гаєм
До самих безкраїх небес.
Із трепетом дивлюсь, як місяць
Всміхається часом з-за хмар,
Так тихо й спокійно у лісі,
Вбираю я дух його чар.
В гіпнозі знаходжусь неначе,
Неясне й чарівне щось зве,
Щось ллється у душу гаряче
І серце за обрій пливе.
Бо меж досконалість не має,
Відгомін тих дивних пісень,
Ця ніч щось нове відкриває,
І вечір, і ранок, і день.
Не можу до дна я допити
Солодший від меду напій,
Що серденько зміг захистити
І мозок наповнити мій
Тим сяйвом, яке не погасне
І в світі підтримає тім,
Що сонце віднаджує ясне
І в смуток закутує дім.
Люблю вас я, зорі вечірні,
І шепіт у полі трави,
У всіх ситуаціях вірні
Мені залишались лиш ви!
Лиш ви біль в серденьку спинили,
Прогнали пекучі думки,
І в нього живлющої сили
Мені додаєте завжди.