Неспокійний я вночі,
В поїзді як їду,
Дуже хочеться мені
Всі забути біди.
Хочу я, як ті вітри,
В полі розчинитись,
І не можу я краси
Тихої напитись.
Чорна ковдра навкруги
Поле й ліс укрила,
Та нема в душі туги,
Звідкись взялась сила.
Вдалечінь думки ідуть,
Спокоєм я вмився,
Дуже хочу, щоб мій путь
Швидко не скінчився.
Зустрічний поїзд налякав
Своїм потужним ревом,
А місяць в небесах блукав,
Освітлював дерева.
Мій поїзд ріже далину
Упевнено і гордо,
Від ритму його не засну,
Немов якісь акорди.
Дорога через простір цей-
Для душ всіх наших ліки,
Тому впродовж п'янких ночей
Не стулю свої віки.
Та люди кажуть недарма-
Нам спокій тільки сниться,
Бо ніч хоч довга-вже й нема,
І шлях наш закінчиться.
Як спека, дощ а чи мороз
Тривать не можуть вічно,
Так від вагонів тепловоз
Від'їде прозаїчно.
Бурмочучи про щось, піде
В депо, не в сині далі,
Зворотня сторона буде
Життєвої медалі.
Фізичну втому хоч відчув
І очі були сонні,
Та радісним світанок був
Для мене на пероні.
Вантажний поїзд крізь вокзал
Проїхав швидко й гордо,
Живили мій душі запал
Ритмічні ці акорди.
Невтомно їде вдалину,
Бо справу свою знає,
Як знов поїду-не засну,
Бо радість сильну маю.
Бажаю часто їздить й вам,
Робіть, що в ваших силах,
Бо завдяки цим поїздам
Кров не стоїть у жилах.
Згадаю обрій, горизонт
Під час зимових сесій,
Немов страшний прожену сон,
Сліди усіх депресій.
Бо хоч життя у нас, людей,
Тривать не може вічно,
Про синю думать далину
Я буду круглорічно!