Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Герасим'юк (1956)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   * * *
    Я прокинувся в серпні
    з холодних космацьких отав...
  •   КОСА
    Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
    Ти народжений жінкою в муках, ти син
  •   ВОСЕНИ, НАПРИКІНЦІ 40-х...
    І в церкві недобре, навіть на сповіді
    (випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).
  •   ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
    ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
    Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
  •   * * * (Анатолієві Дністровому)
    Майже люблю ці ночі. Не довші - більші.
    Ця нагота зветься чомусь - листопад.
  •   * * *
    На березі Він вогонь розклав.
    Петро в човні не знаходив місця
  •   * * *
    Марю лиш вогневим блискавки списом,
    в голову темну мою не вцілив грім.
  •   * * *
    Ніч то вельможна, то тривожна,
    то осоружна, то острожна,
  •   * * *
    Я не повірю, що лиш ти одна
    на світі білім, як роса, — відкрита…
  •   * * *
    У захристії трійця стоїть.
    Біля неї стану,
  •   * * *
    Боже мій, Боже, в чорну днину
    крила вона схотіла мати,
  •   ІРЖАВИЙ ОСІННІЙ ЯВІР
    Як пахне явір восени!
    Як пахне явір!
  •   * * *
    Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
    збивав його на землю, як в кіно.
  •   ДВІ РАНКОВІ ПІСНІ (Альби)
    Ми підійшли до церковних стіл
    і стояли до рана.
  •   НА ВЕСІЛЛІ
    Малий у вишитій сорочці,
    він заглядав під всі столи.
  •   МОЛОДИЙ ЛІС
    Він виріс на місці пралісу —
    на довгому повоєнному зрубі.
  •   * * *
    Раптом світ в зіницях затремтів
    так, немовби я заледь не скоїв
  •   * * *
    Я вірші пишу
        вночі в Прокураві,
  •   РАНКОВА ПАСТОРАЛЬ
    Розвиднювалось. Ми пішли косити
    за грунь. А нам навстріч несли трембіти
  •   * * *
    Здалеку надходять.
    Із душі
  •   * * *
    Я вижив тут, і я тобі віддам
    ці гори, ці черешні між лісами.
  •   ОСІННІ ПСИ КАРПАТ
    Іду — немов траву чиюсь толочу —
    отак мені. Не погляд і не зойк
  •   ДОСВІТНІ ДУШІ
    Ще б кілька слів, хоча би зо два,
    і все – на місці, все – як слід.
  •   * * *
    Тремтіли коні на стерні
    в тумані сивім.
  •   * * *
    Дощ на світанку стих, але за мить
    він перейшов у вариво огненне.
  •   АПОСТОЛИ
    Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
    Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.

  • Огляди

    1. * * *
      Я прокинувся в серпні
      з холодних космацьких отав...
      І в багряному Києві як би мені не жилося,
      це неспинене місто дитинства твого –
      як волосся,
      я над росами вгледів
      і в росах космацьких зібрав.
      Наче буковий ліс,
      я під ранок шепочу: “Не плач...”
      Я нагадував блазня і сном,
      і премудрістю лісу...
      А на жовтому склі тебе
      знову закутало місто –
      все із літер малих,
      як гарольд, коли йдеться про плащ.
      Теплі камені осені.
      Ранок! – на запах, на гул.
      Плечі голі, як сіно...
      І видно ж тебе – на півсвіта!
      Ти на вранішнім вітрі лежиш...
      Ти лежиш розповита,
      як роса!..
      Так лежиш ти одна,
      з тих, що знав і забув.
      ...Та невже не притулю ніколи
      до жовтих озер
      два листки?..
      Все летять,
      пропадають у леготах, стуках
      на світанку,
      коли доростаєм до тих,
      що на буках...
      ніби вчора...
      Ще тепле каміння
      плечима повзе.
      Що ж, ми в серпні живем.
      У повітрі, де кожен згорав.
      Тут багато від кожного.
      Тільки під ранок не досить...
      Втім, це, може, тому,
      що душа на світанку попросить...
      І такої попросить –
      з холодних космацьких отав.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.83 | Рейтинг "Майстерень": 6

    2. КОСА
      Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
      Ти народжений жінкою в муках, ти син
      нерозумний, що падав і падав”.
      І було мені так: ранок, вечір – одне.
      Ті забули мене, що любили мене.
      Я упав. Я зламався. Я зрадив.

      Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув...
      Я прозріння й не знав. Я натхнення забув.
      Дні і ночі зімкнулися в коло.
      Доки маски міняли мої вчителі
      для нової маланки на рідній землі,
      я згадав, що скінчилася школа,

      і сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
      Тобі вистачить власних провин і колін
      тільки впасти, а це не поможе –
      забагато, кого вже ніщо не спасе.
      Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе,
      бо куди нас позносити, Боже?”

      І було мені так: ранок, вечір – одне.
      Соломинка, яка ще тримала мене,
      стала тоншою за соломинку.
      І сказав я собі: “Так було й буде так”.
      І тоді розповів мені сивий вояк
      восени, уночі, про жінку.

      Зимували вони у землі. Не одна
      є зимарка у горах самотня й сумна,
      але їм у зимарці не можна.
      Їм – лише у землі. І не день. і не два...
      Та настане весна. І настане трава.
      І настане ловитва безбожна.

      З ними жінка була. У землі розплела
      свою чорну косу. І сокиру дала
      найгрізнішому в руки: “Не хочу.
      Відітни”. Той узяв. Озирнувся, як тать.
      Зблід. Немов йому шию біленьку рубать.
      І промовив, заплющивши очі:

      “Я чесатиму сам. Скільки треба. Засни”.
      “Відітни” – вона плаче. А він до весни
      чеше косу. Розчісує косу.
      Хай усе на землі у крові і в золі –
      Є живі і в землі! І між ними в землі
      він розчісує чорноволосу.

      По війні десять літ – у землі десять літ
      зимували. Щоб знову піднятись на світ, –
      розчеши чорну косу, вояче!
      Настарай за ці зими на землю дощу!
      (Так він чеше – як плаче й не чути плачу).
      Хай ніхто під землею не плаче!

      (Косу чеше!) Не дасть вона спати змії.
      Скине іскри свої у долоні твої –
      Ще забавиться доля з тобою!
      Ти вже рвешся на світ? Ти на цей не спіши.
      Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.
      Твердь, як смерть, над тобою з косою.

      А весна захлинається! Тепла, як грудь
      у землі – аж потоки над вами ревуть!
      Хай ревуть. Скоро стане їм легше –
      вийде жінка на сонце! На перші громи!
      Поможи їй – волосся на руки візьми.
      Хай сама в перших травах розчеше.

      Що потому, вояче?
      “Потому нема,
      Чи цікавить геройство? тортури? тюрма?
      Може, зрада? відступництво? Може,
      доля кожного з нас аж по нинішній час?
      Міг би я розказати про кожного з нас,
      але це тобі не допоможе”.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. ВОСЕНИ, НАПРИКІНЦІ 40-х...
      І в церкві недобре, навіть на сповіді
      (випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).
      І в тебе недобре, навіть тоді,
      коли залишаємося удвох.
      Не можу тебе обняти,
      бо страшно скрізь і страшно,
      стоячи на такій землі,
      цілувати тебе.
      Добре тільки у стайні,
      коли доїш корову,
      а я даю сіна вівцям і ягнятам
      і довго дивлюся в їхні очі,
      бо тільки там залишилося щось лагідне, щось людське, щось материнське,
      тільки маржина ще вміє спати,
      як ми уміли, – хай спить,
      я постелю їй
      сухого листу з горища на стайні.
      Та враз від різкого крику дальньої птахи
      з рук падає кошіль
      і листя засипає тебе, літає навколо
      тебе, яворове листя, букове, багряне, золоте! відриває від цієї землі
      Піднімає тебе,
      разом із молоком,
      і я в страсі підхоплюю тебе на руки
      аж на горищі – я обнімаю тебе!
      Я тебе обнімаю.
      Я вперше зриваю з тебе одежу страху,
      і в ту ж мить нас одягає листя
      букове і яворове,
      яке літає і літає
      і не хоче з нами впасти і вмерти.
      Я люблю тебе тут, обціловую тебе в цьому листі,
      відціловую букове на грудях твоїх,
      яворове приціловую на твоїх очах,
      бо між нами й землею кривавою
      мирно спить маржина
      із людськими заплющеними очима,
      а над нами тихо співає
      букове листя і яворове,
      мила моя...

      ... Коли виводили із зав’язаними за спиною руками,
      забили голову його у яму,
      куди витікало все жолобком зі стайні.
      Притиснули важкими
      від осінньої грязюки чоботами
      і гримали доти, доки літав перед їхніми невиспаними очима
      яворовий, а може, буковий листок.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5

    4. ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
      ДРУГЕ ПОСЛАННЯ ДМИТРА З КУТІВ ДО ГАЛИЧАН
      Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
      країна мертвих старша від країни живих,
      там немає Галичини,
      там нема героїв,
      дарма ваші герої все забрали з собою.
      Невже не з вами, а там
      вирішуються питання честі?

      Виносили ви своїх покійників,
      їхніми домовинами тричі стукали
      о пороги їхніх домівок –
      тричі прощення просили.
      Чому нині
      кладете в труну горілку?

      Голови дітей ваших померлих
      ви покривали вовною,
      а чим покриваєте голови
      ваших байстрюків на базарах Європи?

      Говорив-бо я вам:
      не божевільних і привидів бійтеся, галичани!

      Коли мордували вашу церкву,
      ви збиралися до купи в темному лісі
      і молилися.
      А що нині чините в храмі?
      Ви поставили свою правду про Спасителя
      понад самого Спасителя.

      Говорив-бо я вам:
      приходитиму при світлі дня.

      Коли жив я з вами,
      часто мусив ходити лісами,
      і якщо сніг застав мене
      у буковому лісі,
      я бачив, як падає сніг,
      а в смерековому віти закривали його,
      але я чув, як падає сніг,
      хоч падає він нечутно.

      Браття і сестри!
      Сніг іде із одного неба
      і вкриває до Божої весни
      нашу Галичину,
      прекрасну, як передсмертна посмішка.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    5. * * * (Анатолієві Дністровому)
      Майже люблю ці ночі. Не довші - більші.
      Ця нагота зветься чомусь - листопад.
      Діти моїх ровесників пишуть вірші,
      випірнувши над нами і навіть над
      музикою,
      де їх розглядає в тиші
      піднятий над землею на вилах брат.

      Доки блукав я горами і містами,
      доки забрів нарешті в цей падолист,
      доки ці ночі, Господи мій, настали,
      доки я переслухав
      художній свист,
      тільки слова моєї сивої мами
      знов запахли мені, як перший покіс.

      Паморочить не запах, а - коли запах
      перестає, стихає в цій голизні -
      так відходить вогонь...
      В слабих його лапах
      душу не заколишу - видно мені:
      іскри випручуються з віків біснуватих
      і випірнають, щезаючи у вишині.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    6. * * *
      На березі Він вогонь розклав.
      Петро в човні не знаходив місця
      і кинувся в море, добрався вплав
      апостол, що тричі Його зрікся.

      На землю ступив, хитку від сльози.
      Стрічає, цілує Син Чоловічий.
      І мовить: "Ягнята мої паси".
      Говорить тричі.

      Та перша Воскреслого бачила ти.
      Не зразу впізнала, від сліз незряча.
      Встав з гробу
                  і з неба має зійти,
      і знов запитати:"Чого ти плачеш,
                  МАРІЄ?"



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    7. * * *
      Марю лиш вогневим блискавки списом,
      в голову темну мою не вцілив грім.
      Ти поруч поник - мукою впився.
      Ти пригадай мене в царстві своїм.

      Тільки тут і тепер - вперше над твердю -
      ти вже не скажеш тим рибалкам: "Ходім".
      Ділимось, мовби черствим окрайцем, смертю.
      Ти пригадай мене в царстві своїм.

      Хто я? Дитя гріха, злого розбою?
      Кров невинна кричить. Попіл і дим.
      А помираю тут. Поруч з тобою.
      Ти пригадай мене в царстві своїм.

      Ми на хрестах. Ми не діждали дива.
      Між розбійників - Бог - між мною і тим
      зліва. Чаша твоя, Спасителю, зліва.
      Ти пригадай мене в царстві своїм.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    8. * * *
      Ніч то вельможна, то тривожна,
      то осоружна, то острожна,
      то химородна, то хмільна.
      Невже і ця тривога ложна?

      Любить чи вижити не можна.
      Нехай болить кровина кожна,
      нехай свистить душа безбожна
      у чарці, випитій до дна.

      Хто скло зубами гриз, хто кригу
      примножував родинну втіху
      вуйкам з ученої двірні.
      Невже не стане не до сміху?

      Привчить нас до зими без снігу,
      хто грім на землю нашу тиху
      везе у золотім горіху
      на білому, як сніг, коні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.1 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    9. * * *
      Я не повірю, що лиш ти одна
      на світі білім, як роса, — відкрита…
      Ну що простіше? — ти чекала літа,
      а вранці, перед вереснем, — сумна…

      На світі білім, де лягало з рук
      легке, мов тіло, плаття на ожину,
      ну що простіше? — тінь його незриму
      століттями лататиме павук.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    10. * * *
      У захристії трійця стоїть.
      Біля неї стану,
      доки ти принесеш три свічі,
      три свічі для Йордану.

      Запалю три свічі на Йордан,
      ти обів'єш зіллям,
      і запахнуть черленим уста
      під хрестом білим.

      Золотіють в ріці на Йордан
      від свічок лиця.
      Розійдуться в ріці уста,
      Бо в руці — трійця.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 4.92 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    11. * * *
      Боже мій, Боже, в чорну днину
      крила вона схотіла мати,
      щоб полетіти на Україну
      свОго милОго шукати.

      Як їй тоді засвітало, Боже?
      Як вона тоді личко вмила?
      Крильма двома затулила ложе…
      Боже, нащо ти дав їй крила?

      Грішні, ми прокляли ту днину
      і під чорними небесами
      низько летіли на Україну,
      бо вона летіла над нами.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    12. ІРЖАВИЙ ОСІННІЙ ЯВІР
      Як пахне явір восени!
      Як пахне явір!
      Ще й при потоці, наяву,
      вві сні, в уяві…

      Яка роса по кім біжить!
      Холодна, сива…
      Вона спадає на коня,
      і пахне грива.

      А буде ранок і туман.
      І тихо-тихо.

      Іржавий явір обніми,
                    вдихни
      і дихай.

      Живою кров'ю і кістьми
      в злобі, в неславі
      осінній явір обніми,
      іржавий явір.

      Його роса подріботить
      у тебе в оці.

      “Прости”, — шепочеш. Він горить,
      і кінь в потоці.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.13 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    13. * * *
      Не відав, ні, той вершник, хто і нащо
      збивав його на землю, як в кіно.
      Чекала ти його, дітородяща.
      На пагорбах білила полотно.

      Я знаю: ти заламувала руки.
      Я знаю: ти ридала на валу.
      Я бачу: він у космосі розлуки
      шукає землю
               голу і малу.

      Скажи мені: коли ти зрозуміла,
      що падати йому? Йому. Йому.
      Ти мукою себе обгородила —
      не соромом!
                Ти правду, як чуму,

      пережила.
            Кому полотна білиш?
      Чи ж він доскаче? З-під копит встає…
      Чи ти доплачеш?
                Та невже ти віриш
      у милосердя долі і своє?!

      Безмовні доли. Пагорби безмовні.
      Безмовні мури сполотнілих веж.
      Його оббиті друди страху повні —
      ні спокою,
                ні скону не даєш.

      Гірка моя богине-берегине,
      ну що для тебе
                не із двох лиш барв?
      Хто грішник?
                Хто створіння безневинне?
      Хто з древа роду віть свою украв?

      Які полотна білиш, жінко мила,
      на пагорбах вистелюючи всіх?!
      Відбілювала вже ти їх, білила,
      немов зіткала чорними ти їх.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    14. ДВІ РАНКОВІ ПІСНІ (Альби)
      1
      Ми підійшли до церковних стіл
      і стояли до рана.
      А потім я лишився один.
      Я тут один, кохана.

      Я зостаюсь, моя золота.
      Тому, що я тут, моя зоре,
      сіла вранці на коні чота,
      та, яка вмила гори.

      Я тут один, моя золота.
      Тому, що я тут віднині,
      сіла вранці на коні чота,
      та, яка не загине.

      Та, яка завтра впаде, як сніг,
      і вкриє мене, моя рідна.
      І серце моє — навіть з рук твоїх
      відскочить від того світла.

      Так нам випало: впасти і йти —
      в пустелі, в тайзі, в тундрі —
      допоки те світло буде текти
      в кожнім зірванім бункері.

      Я тут не в засідці, не на посту,
      я тебе жду, моя пташко.
      Ти прилітай на черешню ту,
      якою святили паску.

      Ти прости мені, серце моє,
      цвіт білий, листя зелене.
      У Господа Бога кара ще є.
      Є кара для мене.

      …Це наша черешня. Вона легка.
      Її обняла моя мила,
      бо я попросив, щоб її рука
      мого коня пристрелила.

      2
      Водохреще моє, Відорщі,
      мій Йордан, от нарешті мій.
      Ти прийшла, щоб закрити очі.
      І шепочуть тобі: “Обмий”.

      Встала б мати зібрати сина,
      одвернути тебе: “Не руш”.
      Палахкоче твоя хустина —
      темна явида змінних руж!

      Водохреще моє, Відорщі,
      мій Йордан, мій свячений сніг.
      Я обняв його серед ночі
      й задушити його не зміг.

      Ти в снігу стоїш на Відорщі,
      хустку крик зірвав і поніс.
      На смереці вона тріпоче —
      зачепилась за Чорний Ліс.

      Смеречина втримала хустку,
      на чоло тобі опуска.
      Щоб твій голос гладив галузку,
      пий свячену воду з дзвінка!

      Я лежу в снігу на Відорщі,
      Тобі шепчуть: “Мерця обмий…”
      По мені ще повзають воші —
      значить, я ще трохи живий.

      Не віддам свою темну ружу,
      навіть ангелові не дам.
      Ти мою палаючу душу
      над чолом несеш на Йордан.

      …Вранці водохресної днини
      поцілуй мене, чуєш? Вмить
      в небо вистрілять карабіни.
      Хустка з губ моїх відлетить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    1. НА ВЕСІЛЛІ
      Малий у вишитій сорочці,
      він заглядав під всі столи.
      Гонорний був, бо старші хлопці
      уперше в хованки взяли.

      Та надійшла найбільша радість:
      настала і його пора,
      бо випало йому ховатись.
      Йому — ховатись! Гра є гра.

      Малий у тлумі многолюднім
      тихцем прокрався до музик
      і заховався там за бубном —
      о, він облюбував тайник!

      Музика грає — танець має
      свій гик і тик, а він принишк:
      того чекає, хто шукає.
      А хто? Хай погукає лиш.

      На співи танці завернули,
      за північ гамір завернув…
      Невже ніхто?
          Невже забули?
      І спати сором.
          І заснув.

      Коли музика стихла, стухла,
      його помітили. Котрийсь
      із хлоп'яків прибіг
          і з кухля
      води линув.
          “Устань і вмийсь!”

      “Чи, може, цицьки хочеш? Мами
      заждався?
              Хай ховає в міх!”
      І я побитий був словами
      отих бешкетників малих.

      І за слізьми, як за стіною,
      я затремтів од тих образ, —
      мов потішались наді мною.
      А він
          спросоння
              усміхавсь.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    2. МОЛОДИЙ ЛІС
      Він виріс на місці пралісу —
      на довгому повоєнному зрубі.
      Він заскочив аж на толоку,
      де пасли тоді маржину,
      і завмер біля перших обійсть.
      Але ж ні! Тільки на толоці
      він стоїть, як ліс,
      а в зрубі завше хитається,
      ніби танцює
      на тонкій весільній підлозі 50-х,
      і з тих пір не може спинитися,
      наче, спинившись, упаде
      і проломить підлогу…
      Коли праліс поліг,
      а молодого лісу ще не було,
      великий зруб страшно зіяв між горами
      і здавався бездонним проваллям,
      особливо вночі,
      особливо дитячим очам
      з-між найближчих вцілілих дерев.
      Чомусь кортіло думати: ступиш…

      А зранку той зруб
      ставав різдвом і Великоднем,
      бо саме в ньому
      росла вся малина, ожина,
      афина, суниця, всі глоги,
      ховаючи під собою нічний страх
      і бездонне дно,

      А всі жінки
      зліталися сюди з кошеликами й кошелями,
      і вперше добрі були одна до одної,
      і кожна приводила дитя за руку,
      яке вже не знало, що вище пахне:
      скошена трава чи ягода.

      І вимирало село до ночі,
      доки не з'являлися поважні заготівельники,
      А ввечері жінки піднімалися з урвища.
      І вперше із села вивозили не людей,
      а повні діжки ягоди.

      Ту ожину й малину я не забуду,
      та все важче вірити
      у глибоке провалля того зрубу,
      бо як же ж міг вирости над ним
      цей малий ліс,
      рівний ростом із деревами на толоці?!

      Та коли ним страшно хитає у безкінечному танці,
      наче ось-ось упаде,
      я згадую весільних людей 50-х,
      які, мабуть, накрили нічне провалля зрубу
      тонкими довгими дошками весільної підлоги,
      і на тих дошках виріс, танцюючи, ліс.

      Тут я дуже легко ступаю,
      аж мимоволі затягує в танець,
      але мені страшно хочеться
      упасти долілиць, розгребти руками опале листя
      і глянути у шпарку між дошками —
      якраз над тим горбком,
      де ми з мамою любили рвати малину.
      Але я боюся, що в ту мить
      найтонша дошка не витримає
      і в раптовий пролом
      між падаючих молодих дерев
      я ще встигну побачити всіх:
      ходять, рвуть ягоду, сміються, співають,
      ждуть заготівельників.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. * * *
      Раптом світ в зіницях затремтів
      так, немовби я заледь не скоїв
      смерть комусь.
          Я руки опустив.
      Я відходжу від злоби страшної.

      Я притишив кров, притишив крок
      і шепочу, смерть загнавши в груди:

      так не буде, як сказав Пророк.
      Так, як нам написано, не буде!




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    4. * * *
      Я вірші пишу
          вночі в Прокураві,
      я вірші пишу
          в татовій хаті,
      доки сидять
          під стіною на лаві
      мої предки
          вбиті й потяті.

      Доки сидять,
          не зронивши ні слова,
      доки сидять,
          незворушні, незрушні,
      моя душа,
          як труна смерекова,
      приймає прах,
          вивільняючи душі.

      А звідки той прах,
          давно зітлілий?
      А звідки ті душі,
          давно відлетілі?
      І кожна в сорочці
          білій-білій,
      бо найбіліша —
          на мертвім тілі.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.58 | Рейтинг "Майстерень": 6

    5. РАНКОВА ПАСТОРАЛЬ
      Розвиднювалось. Ми пішли косити
      за грунь. А нам навстріч несли трембіти
      чоловіки з присілка – хтось помер.
      Була ще тиша.
                  Та ранкова тиша,
      коли трава сама себе колише,
      бо вітер спить іще у тьмі дерев.

      Чи мервою притрушене, чи сиве
      поганське передсвітло млисті гриви
      лісів наскельних на старих верхах
      вичісувало леготом, думками,
      тому тінь птаха, що майнув над нами,
      зняла цураві лахи хмар, як птах.

      Тонке джерельце скочило у вічі:
      втекло із ночі, ткалось на обличчі –
      ми падали і гладили траву.
      Трава світилась – плакала на віях,
      немовби в наших мріях і надіях
      розвиднілось, як на кішню нову.

      І стало чути, як дитина плаче,
      а потім крик.
              Ми йшли на крик дитячий.
      За стайнею на яблуні низькій
      тремтіло хлопченя мале, руками
      обнявши стовбур, наче шию мами…
      Тонке джерельце з наших мрій, надій.

      Ягнята й вівці збилися докупи,
      навпроти них завмерли ми, як слупи…
      Баран аж від скарлючених кущів
      немовби для смертельного двобою
      щоразу розбігався й головою
      о стовбур яблуневий бив і бив.

      Баран барана в люті б'є до смерті.
      А чим його погладив проти шерсті
      невиспаний, маленький пастушок?
      Невже ця худобина скаженіє
      тому лишень, що яблунька не вміє,
      сердешна, відступити хоч на крок?

      Він звір.
            Кров залила осклілі очі.
      Вже й сам гатити в дерево не хоче,
      та хтось його кидає знов і знов.
      Заточується вже!
                Він нас не бачить,
      хоч пирскає й на нас його гаряча,
      скажена, темна, клекітлива кров.

      Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
      бо відступать не вміє, хоч про сором
      не відає…
              А я б його забив,
      щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
      і щоб малий не впав на роги звіра”.
      І, взявши ніж,
                до яблуні ступив.

      Повіяв вітер, і проміння перше
      обмило нам обличчя, вітром втерши.
      І весело було б, якби не страх
      від того, що ніколи наші страхи
      не зможем зняти, як цураві лахи,
      і закопати на старих верхах.

      Пішли ми далі тихо, як за гробом…
      Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
      відкрив хлоп'як з малої висоти.
      Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
      і здохнути,
              до тями не прийшовши,
      все ж веселіше,
              аніж далі йти.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    6. * * *
      Здалеку надходять.
      Із душі
      тихої –
      ще жовта й старовинна…
      Афин запах,
      потім запах сіна.
      Потім ночі, дні й роки – чужі.
      Афин запах!
      Стільки – не зібрать –
      гребінками гори прочесати!
      Запах сіна афинниковатий,
      де сніги,
      міста,
      сіна стоять…

      Де старий, невиспаний візник
      звівся! –
      на вітрах волосся й руки.
      А над ним викруглюються звуки.
      Запах обертається,
      мов диск.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    7. * * *
      Я вижив тут, і я тобі віддам
      ці гори, ці черешні між лісами.
      Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
      й це може називатися життям

      у царстві Божім. Хай - єдина мить.
      Один лиш подих. Крок лише єдиний.
      Неізреченний черешневий іній
      над небесами темними тремтить!

      Сліпу свободу видихнемо! Грім
      паде в потоки - вірить тільки водам,
      бо Царством задихається Господнім,
      бо страхом захлинається людським.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6

    8. ОСІННІ ПСИ КАРПАТ
      Іду — немов траву чиюсь толочу —
      отак мені. Не погляд і не зойк
      з гущавини. Та озирнутись хочу,
      поглянути на слід бодай разок.
      Не видно сліду. Не крадуться тіні.
      Ніхто не скочить і — по рукоять!..
      Але я знаю: є ще пси осінні —
      Вони мене почули і не сплять.

      Не виють. Не печуть небесні схили.
      Отари не женуть — то відійшло.
      Верхи їх відпустили й побіліли —
      вже був мороз. Вже вкуталось село.

      Вже все забуто!

      Згризено в гонитві!
      А що насподі — чорне і круте,
      аж крутить листям буковим на вітрі,
      аж менша псота кумельгом іде!
      Їх спини жовті, їх зіниці білі.
      Їх лапи відігріті у золі.
      Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
      Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…

      А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
      В ногах чиїхось часом, як щеня,
      заскімлиш…

      Часом озирнутись хочеш,
      немовби хтось тебе наздоганя.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.9 | Рейтинг "Майстерень": 6

    9. ДОСВІТНІ ДУШІ
      Ще б кілька слів, хоча би зо два,
      і все – на місці, все – як слід.
      Лежить у голові, як лодва,
      стара, сліпа залежність від…

      Та що перелік і для кого?
      Спочатку хоч собі втовкмач,
      що не в старого й не в сліпого
      питать за кожну із невдач.

      В дні золоті і в ночі срібні
      ти не співав псалми, не звик.
      Для цього не такі потрібні
      душа, і шкіра, і словник.

      Ти вибрав із усіх мелодій
      мотив отав у Космачі.
      Косити ходиш, ніби злодій, –
      нечутно, крадьки і вночі.

      Ти думав: тут музикам грати?!
      На всі ці гори й небеса
      молись, аби пекла у п'яти
      хоч ворога твого коса.

      Останні виють пси пастуші,
      останні моляться уста,
      цілуючи досвітні душі…
      Вони приходять неспроста!

      Одна при одній! Ніде стати…
      За крок від правди і біди
      вже й ворогу шепочеш: брате,
      прикошуй прадідів сліди…

      Як звіра, гладиш проти шерсті
      оцей покіс, оцей поліг,
      оцей узір, де жоден хрестик
      не вишитий для губ твоїх.

      Уже й коса не косить – миче
      з корінням… Вже в землі вона
      Собі шепочеш: чоловіче,
      якій худобі Ці сіна?

      Останні виють пси пастуші,
      останні моляться уста,
      цілуючи досвітні душі…
      Вони приходять неспроста!

      Невже ти косиш на чужому,
      спиною вчувши вила з тьми?
      Якщо й вертатимеш додому,
      невже співатимеш псалми?




      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    10. * * *
      Тремтіли коні на стерні
      в тумані сивім.
      У старовинному вбранні
      ти йшла на сиглін.
      У плесі, ніби у душі,
      ховала небо.
      Із двох ущелин два вужі
      повзли до тебе.
      Затамувала страх і біль...
      Письмом зловіщим
      лягла на мох іскриста сіль
      з небесних тріщин.
      Летіла глиця золота
      крізь лоно голе...

      Сліпе іржання доліта
      і серце коле.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    11. * * *
      Дощ на світанку стих, але за мить
      він перейшов у вариво огненне.
      Сполохано ти горнешся до мене,
      а я тебе не можу захистить...

      Усе - як у пророцтві. Все. Однак
      здалось мені, що це було вже. Наче
      я чув цей грім, я це шаленство бачив,
      я стан цей знаю: це не крах, а знак.

      Хто грає світом? На яких правах?
      Чи Богом даних? Та невже нам, темним,
      очистившись і полум'ям пекельним,
      воскреснути з олжею на устах?!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 7

    12. АПОСТОЛИ
      Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
      Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
      Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
      Вони просто близько стояли, коли він вознісся.

      А як їхні руки? В ту мить... Обійшлося без рук.
      Вони й перед тим не питали, пощо йому свідки.
      Він з ними ішов. Йшов востаннє. Ішов після мук.
      Йшов тільки що. І не довів їх до тигра із клітки.





      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": 6