Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.01
14:52
Води ніколи не нап'єшся
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.
Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.
Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
2026.10.01
12:46
Захлинаюся зболеним віршем —
у сутемряві місяця німб.
Задивляюся в небо частіше,
щоб побачити Бога у нім.
Та пітьма затуляє Світило,
сіллю вкрила чумацький мій шлях.
Я колись божевільно любила
у сутемряві місяця німб.
Задивляюся в небо частіше,
щоб побачити Бога у нім.
Та пітьма затуляє Світило,
сіллю вкрила чумацький мій шлях.
Я колись божевільно любила
2026.10.01
11:24
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.
Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.
Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
2026.10.01
07:56
Спокійне сонце з неба волошкового
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.
Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.
Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
2026.10.01
06:52
Солодкувато-пряний запах
Осінніх трав уже повсюди, -
Мов дух згасання причалапав
І в тьмяній тиші звично блудить.
Зашарудять пожовклі трави
І стихнуть зразу в безгомінні, -
Лише не меншає тіснява
Холодних запахів осінніх.
Осінніх трав уже повсюди, -
Мов дух згасання причалапав
І в тьмяній тиші звично блудить.
Зашарудять пожовклі трави
І стихнуть зразу в безгомінні, -
Лише не меншає тіснява
Холодних запахів осінніх.
2026.10.01
00:42
Глиняні люди
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
Марять свої глиняні сни
В тій безпорадності — безнадії ріки.
Глиняні люди,
В яких забули вдихнути душу,
Яких не захотіли випалити
(Бо вони ж не глечики,
І не шматок гіркого лісу -
2026.09.30
23:11
ввійти у розповідь зненацька
заримувати бруд і брют
провести паралель між спрутом
і містом вулиць і споруд
неони ліхтарі вечірні
помножити на світ зірок
дощем заштрихувати тіні
а звідки дощ – не зна ніхто
заримувати бруд і брют
провести паралель між спрутом
і містом вулиць і споруд
неони ліхтарі вечірні
помножити на світ зірок
дощем заштрихувати тіні
а звідки дощ – не зна ніхто
2026.09.30
20:55
Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закри
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закри
2026.09.30
20:48
Тато донечку привіз
У село родинне.
Показав загін для кіз: -
Подивись, дитино: -
Бачиш, козлик бородатий
Походжає поміж кіз.
Хіба схожий він на тата?
У село родинне.
Показав загін для кіз: -
Подивись, дитино: -
Бачиш, козлик бородатий
Походжає поміж кіз.
Хіба схожий він на тата?
2026.09.30
15:52
Ластівки у небі хороводять,
Ніби наглядають за гніздом,
На відліт запитуючи згоди.
У осінній першій прохолоді
Бересклет, умочений в бордо,
Привертає погляд при нагоді.
Розгубила осінь бризки перші,
Ніби наглядають за гніздом,
На відліт запитуючи згоди.
У осінній першій прохолоді
Бересклет, умочений в бордо,
Привертає погляд при нагоді.
Розгубила осінь бризки перші,
2026.09.30
15:17
Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.
Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.
Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
2026.09.30
13:39
Був я принижений вщент
Розумом гострим своїм,
Бігав за ним по п'ятах,
Та не сягав повноти.
Справжнього змісту контент
Нишком ховав у хатах,
Наче мураха шматки
Розумом гострим своїм,
Бігав за ним по п'ятах,
Та не сягав повноти.
Справжнього змісту контент
Нишком ховав у хатах,
Наче мураха шматки
2026.09.30
12:07
Нарешті, Мамо, сталося! Зустрів!
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!
Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!
Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
2026.09.30
11:21
ХІІ. ОСТАННІЙ ПОДИХ, ПЕРШИЙ КРИК
У маленькому, затишному будинку на околиці міста, поблизу Стабієвих воріт, панувала особлива, трепетна тиша. Двадцятичотирирічний Марк, місцевий різьбяр по дереву, сидів у дворі й обережно обтесував краї маленької кол
2026.09.30
10:17
вересня видатному українському композитору
Валентину Сильвестрову виповнюється 89 років.
З роси та води!
Звук неземний
пливе над оркестром.
Пальці стискають
ручку крісла…
Валентину Сильвестрову виповнюється 89 років.
З роси та води!
Звук неземний
пливе над оркестром.
Пальці стискають
ручку крісла…
2026.09.30
10:00
Пов’язує нас долею одною
широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Герасим'юк (1956) /
Вірші
РАНКОВА ПАСТОРАЛЬ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
РАНКОВА ПАСТОРАЛЬ
Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще у тьмі дерев.
Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.
Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі –
ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.
І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик.
Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами…
Тонке джерельце з наших мрій, надій.
Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи…
Баран аж від скарлючених кущів
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.
Баран барана в люті б'є до смерті.
А чим його погладив проти шерсті
невиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженіє
тому лишень, що яблунька не вміє,
сердешна, відступити хоч на крок?
Він звір.
Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,
та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
Він нас не бачить,
хоч пирскає й на нас його гаряча,
скажена, темна, клекітлива кров.
Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
бо відступать не вміє, хоч про сором
не відає…
А я б його забив,
щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
і щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,
до яблуні ступив.
Повіяв вітер, і проміння перше
обмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страх
від того, що ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.
Пішли ми далі тихо, як за гробом…
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
відкрив хлоп'як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
і здохнути,
до тями не прийшовши,
все ж веселіше,
аніж далі йти.
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.
Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо вітер спить іще у тьмі дерев.
Чи мервою притрушене, чи сиве
поганське передсвітло млисті гриви
лісів наскельних на старих верхах
вичісувало леготом, думками,
тому тінь птаха, що майнув над нами,
зняла цураві лахи хмар, як птах.
Тонке джерельце скочило у вічі:
втекло із ночі, ткалось на обличчі –
ми падали і гладили траву.
Трава світилась – плакала на віях,
немовби в наших мріях і надіях
розвиднілось, як на кішню нову.
І стало чути, як дитина плаче,
а потім крик.
Ми йшли на крик дитячий.
За стайнею на яблуні низькій
тремтіло хлопченя мале, руками
обнявши стовбур, наче шию мами…
Тонке джерельце з наших мрій, надій.
Ягнята й вівці збилися докупи,
навпроти них завмерли ми, як слупи…
Баран аж від скарлючених кущів
немовби для смертельного двобою
щоразу розбігався й головою
о стовбур яблуневий бив і бив.
Баран барана в люті б'є до смерті.
А чим його погладив проти шерсті
невиспаний, маленький пастушок?
Невже ця худобина скаженіє
тому лишень, що яблунька не вміє,
сердешна, відступити хоч на крок?
Він звір.
Кров залила осклілі очі.
Вже й сам гатити в дерево не хоче,
та хтось його кидає знов і знов.
Заточується вже!
Він нас не бачить,
хоч пирскає й на нас його гаряча,
скажена, темна, клекітлива кров.
Сказав хтось: “У шаленстві здохне скоро,
бо відступать не вміє, хоч про сором
не відає…
А я б його забив,
щоб не пропали ґаздам туша й шкіра
і щоб малий не впав на роги звіра”.
І, взявши ніж,
до яблуні ступив.
Повіяв вітер, і проміння перше
обмило нам обличчя, вітром втерши.
І весело було б, якби не страх
від того, що ніколи наші страхи
не зможем зняти, як цураві лахи,
і закопати на старих верхах.
Пішли ми далі тихо, як за гробом…
Світ, що в стражденне Древо лупить лобом,
відкрив хлоп'як з малої висоти.
Йшли мудрі, ніби з нами все було вже,
і здохнути,
до тями не прийшовши,
все ж веселіше,
аніж далі йти.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
