Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов СЕРДУНИЧ (1959)
Хтось бажає синім птахом стати,
Хоч не кожному таке під силу.
Я - щаслива, якщо знаю: поруч
Хтось бажає синім птахом стати.


  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. «Зоремо, засіємо зерном, закосичимо…» Любов Сердунич, «Зайдам – зась!» (Поезії. Проза)
    «Зоремо, засіємо зерном, закосичимо…»
    Любов Сердунич. «Зайдам – зась!». Поезії. Проза – Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2015. – 80 с..
    «Дивись вперед навіть тоді, мій сину, // Коли уже зневірився народ…» // («Твердіше крок!»). Саме отак, з вірою, яка нетлінна, з надією, котра не згасає, і з любов’ю до рідної землі життєствердно, патріотично крокує второваною поетичною стежкою просвітянка, письменниця, журналіст, краєзнавець і просто Жінка-Мати пані Любов Сердунич. Напевне, не зроблю великого відкриття, коли скажу, що з пані Любов’ю особисто не знайома, хоча віртуально спілкуємося давно, проте інколи достатньо віртуального знайомства, аби розпізнати справжність людини, відчути її мрії і зрозуміти її світ (у цьому випадку – це світ поетичний).
    Чергова збірка Любови Сердунич «Зайдам – зась!» (поетично-прозова) побачила світ у м.Хмельницький, як і переважно вся її творчість (багато публікацій читала в інтернет-ресурсах, а торік писала відгук на книгу паліндромів Любови Сердунич «Вітражі жартів»). І ця, найновіша, збірка теж просякнута глибоким патріотизмом і незламністю:
    «… Нам не треба й клаптика чужого!
    А за свій – ми віддамо й життя!..».
    А ще творчість письменниці – це своєрідний гімн-заклик, заклик-боротьба, боротьба-світло…
    «…Здіймись у пориві руками двома
    У щирі й палкі сподівання.
    Якщо ж України у серці нема –
    Не буде її і в діяннях…». («Збудися!»).
    І коли безнадія та відчай охоплює вольову, та все ж таки раниму, жіночу душу, ми читаємо такі рядки:
    «...Стрічаєм день одним: чи вистоять відважні?
    Чи накують літа їм ворожки із зозуль?
    За вбитого – живих, за п’ядь землі – два сажні...
    Така весна сьогодні. Дощі – лишень із куль…».
    («Весна-2015»).
    Говорити про колоритність, насиченість чи глибоку образність віршів не буду, бо маю перед собою зрілий пласт громадянської лірики, написаної (на мою думку) на єдиному подиху, бо відчувається глибокий імпульс, суголосне серцебиття, єдина хода, стрімка і відважна, з притаманною авторці вольовитістю і саможертовністю. І, як доказ цьому, маємо твори: «Вільним», «Слова не повинні мовчати», «Нація-пісня», «Після війни» і т. д..
    Знайомство з пані Л. Сердунич як із прозаїком у мене відбулося значно пізніше і нині, читаючи її творива, не можу не захопитися талановито відшліфованою замальовкою, якою знаменується і назва збірки «Зайдам – зась!», написаною своєрідним акростилем (бо всі слова починаються буквою «з»). Тож яким словниковим запасом потрібно володіти, щоб отак майстерно скомпонувати слова в одне ціле, в єдиний повноцінний змістовий твір! «…Золотом запишімо знатних земляків, знаних зодчих, знахарів, зелейників, зцілителів, звіздарів, злотників, законознавців, зброярів, знаменитостей, звеличимо зверхників, зухів, звитяжців – заслужених, заборонених, загнаних, засибірених, заков’язлих, задубілих, загиблих, зацькованих, забутих!.. Закінчиться зловісне змосковщення! Зазоріє знову! Заради завтрашнього – зарадимо! Зайдам – зась!». («Зайдам – зась!» / («Зайдам – зась!»)).

    І цього, мабуть, достатньо, аби зрозуміти: перед нами – самобутня творча людина, закохана в життя, у цей світ і особливо – у землю, по якій зробила перші кроки, у Батьківщину, яку ревно називає рідною, бо так відчуває, бо так уміє любити: самовіддано і по-справжньому…
    І сьогодні, коли безнадія й морок, огні і безчинства, – так хочеться щиро, по-дитинному повірити у нехитрі «пророцтва» пані Любови: / «…Земле згорьована, зажди! Зоремо, засіємо зерном, закосичимо. Завруниться, забуяє зелό..» (Зайдам – зась!»).

    Леся ШМИГЕЛЬСЬКА,
    член НСПУ



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. Світ Лесі Шмигельської, котрий
    РЕЦЕНЗІЯ-ВІДГУК НА КНИГУ
    СВІТ ЛЕСІ ШМИГЕЛЬСЬКОЇ, КОТРИЙ «СВІТИТЬСЯ СЛОВАМИ»
    («ВСЕОБРІЙ» (поезії) / Леся Шмигельська; за ред. Любомира Михайліва. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. — 96 с.. — с. 90 — 91).

    Не кожен вірш можна вважати поезією. Знайомлячись із творчістю Лесі Шмигельської, мимохіть згадала вислів світлої пам’яти письменника Василя Остапов(ич)а: «Якщо хочеться читати вірші не раз і не двічі, то це — поезія». Роблю висновок: поетеса Леся Шмигельська — це… поетеса! Позаяк її вірші хочеться читати і перечитувати, аби продовжити раювання. На жаль, не знайома з нею особисто (лише віртуально: з веб-сайтів і соцмереж), зате знайома з її творчістю, а отже — з її душею: чутливою, ніжною, багатою…
    Попри те, що поезія пані Лесі ряснить гарними метафорами, яскравими порівняннями й епітетами, водночас художні засоби її мови прості, повні чіткости і зрозумілости. Досконала грамотність, бездоганна ритміка, музика мовлення, тематика, щире одкровення — все це вабить і приємно вражає. Її «шаради смеркань», «намовлені огні», «невистиглі бажання», «небо, розшите низинкою», її світ, котрий «світиться словами», справді надихають. Як надихають і саму поетесу природа, ріднокрай, люди, життя. Це, справді ж бо, — сповідь її душі.
    Добре пише авторка не лише класичну поезію, а й рубаї, т. зв. «зорову» поезію: акровірші, вірші на одну букву. Останні ориґінальні ще й тим, що кожна строфа в них — на різні букви, які загалом складають окреме слово. Особливо цікавим і вдалим є акровірш «Слово». Себто пані Леся сміливо й ориґінально експериментує, випробовує власні сили в нових жанрах, у новотворах, у неологізмах, котрих у неї також не бракує: всеобрій, повесіння…
    Краса довкілля, життєві цінності, взаємини людини з Природою, духовність у широкому розумінні — головні мотиви творчости івано-франківської поетеси Лесі Шмигельської. А сама поезія — як роздум про життя і місце людини у ньому, як сповідь творчої, чутливої душі. Її поезія — необхідність, потреба. Про це — сама поетеса:

    Ще допоки на аркуші мріється —
    Я живу, я кохаю, я дихаю.

    Поезія Лесі Шмигельської надихає і нас жити, кохати, дихати, творити. Запрошую пораювати у Слові поетеси Лесі! Її «Всеобрій» вас також захопить тонким жіночим ліризмом, новизною, гамою світлих та прекрасних почуттів і, головне, життєствердним настроєм.
    (Любов СЕРДУНИЧ, липень 2014 р.).


    "Рецензія Любови Сердунич на збірку Лесі Шмигельської "

    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  3. «ЗАГУБЛЕНИЙ ПЕРСТЕНЬ» Любови Сердунич (Автор - Тетяна Череп-Пероганич)
    «ЗАГУБЛЕНИЙ ПЕРСТЕНЬ» Любови Сердунич
    (Відгук на книгу поезій, які вразили до глибини душі).
    Поезія є різна. Я ж – за ту, яку автор проживає. Бо тоді і читач відчуває в таких віршах біль і радість самого автора. Тобто справжність, щирість. Вони надовго вкарбовуються у пам'ять, вони чомусь навчають, від чогось застерігають, на щось надихають…
    Поезії Любови Сердунич, які ввійшли до книги «Загублений перстень» і приурочені покійному чоловіку поетеси Володимирові Миколайовичу Сердунич, викликали в мене масу відчуттів.
    Якщо до їх прочитання, уявляла цю жінку, слідкуючи в соціальних мережах за її творчістю, занадто сильною. То тепер знаю, що вона сильніша у сто разів більше, ніж я думала. Бо так любити, навіть після втрати, кохану людину, не чекаючи більше взаємності, не отримуючи більше взамін любові й теплоти, може далеко не кожний. А вона може і через стільки літ…
    Її любов – у вже дорослих дітях, у щебетливих онуках, у щирих віршованих рядках, у добрих вчинках.
    Уважно вчитувалась у кожен рядок, та не побачила там зневіри, образи на життя. Є смуток, є біль, є багато ніжності, тепла і кохання…
    Чомусь згадалися останні слова мого тата за декілька хвилин до смерті в лікарні: «Скажи мамі, що я її дуже любив, одну, завжди!»… І це – правда. Мама всі роки без нього живе тепер цими словами… А для мене вони – як найвірніший доказ того, що справжнє кохання – воно є!
    І поезія Любови Сердунич – приклад подружньої вірності та неземних, благословенних почуттів. Але… краще не губити своїх перстенів...
    (Тетяна Череп-Пероганич, 29 березня 2014 р.).

    * * *
    «Віднині всі квіти Землі – для коханої».
    24 травня 1981 р., день весілля

    На граніт північні сніговії
    Білим, мертвим зоре-квітом віють.
    А зайдуть сніги – і мій підсніжник
    Нагадає про взаємну ніжність.
    Вогниками голосних тюльпанів
    Прокричу: чому лишив так рано?
    Знов питаю: чом’ це різнотрав’я –
    Іншим ліки, а Тобі – потрава?
    Сумно-білі сонечка ромашок
    Хай розкажуть, як без Тебе важко.
    Над Тобою хилиться жоржина,
    Вже тепер навік - Твоя дружина.
    Все приймаю: біль розлуки, розпач…
    А Тобі несу - барвистий розквіт.

    * * *
    Уявляю Твоє я чоло,
    Що все тоншим
    пунктиром зринає.
    Був ти в долі моїй? Не було?
    А кого ж я ще й досі кохаю?

    * * *
    Я знаю ці очі,
    Я знаю ці губи.
    Вони серед ночі
    Доводять до згуби!

    Понині незряча
    В твоїй павутинні.
    Той подих гарячий
    Паліє понині.

    Освідчення мить – то
    Прощання хвилина.
    А скільки!.. А мріялось:
    – Жди. Не покину…

    Явися, воскресни
    В моєму коханні!
    Загублений перстень*
    Роки вже – мовчанням.
    _______
    * Існує повір’я: загублена, але не знайдена обручка віщує довічну розлуку.

    (Любов СЕРДУНИЧ).



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -