У тризубі - етнічно-національному і духовному символі українців закладено знання про будову всього існуючого буття вселенського масштабу. Тризуб як символ охоплює поняття цілісності онтологічного у його духовно-матеріальному вимірі і показує людині шлях до Всевишнього відповідно до Його програми. Існує цілісний і нерозривний зв'язок між видимим, дослідженим практично і духовно-містичним буттям людини. І він зафіксований у знаку тризуба, який є наочною схемою взаємопроникнення одного в інше відповідно до законів світобудови Творця.

Історичні витоки

Тризуб мали за герба не тільки князі Руські, зокрема Київські (VIII-XIII ст.), а й до них - предки українців скити-сколоти (в російській транскрипції - скіфи), держава яких набула найбільшої могутності в ранньому залізному віці - приблизно від 1000 років до народження Христа та 300 років по Христі. Зустрічається тризуб і ще раніше - в арійській культурі (від 18 до 7-3 тис. років до н.е.), і навіть у пізньому палеоліті у представників Мізинської культури (це понад 20 тис. років до Христа, до цього часу відноситься старовинна пам'ятка - Кам'яна Могила на Запоріжжі, звідки пішли протошумерський клинопис та старовинні вірування). А німецькі генетики дослідили, що 70% українців мають гени періоду 20 тис. років до трипільців, це приблизно 27 тис. років до нинішніх днів (за матеріалами науково-публіцистичного фільму "ДНК - портрет нації".) Отже, маємо таку глибоку давнину, яка нині ще є не дослідженою як пласт культури. І ще, за даними генетиків, мінімум 40-45 тисяч років терен нинішньої України постійно був заселеним. Звичайно, можна піддавати сумнівам ці розвідки, одначе вони збігаються із даними дослідників духовної історії нашого етносу.

З цього можна зробити декілька висновків: перше - знак тризуба міг зародитися у глибоку давнину (правдоподібніше - був принесений представниками іншої значно розвинутішої цивілізації) на території, яка охоплює нинішню Україну та довколишні землі (тодішнє етнотериторіальне утворення, ймовірно, від Балтії до Волги), а вже звідти передався через розселення, міфологію і вірування іншим прадавнім культурам; друге - пояснення тризуба слід шукати не лише у самому зображенні, і він не є знаком, що створювався виключно з політичною метою, зміст і форма у ньому узгоджені, зародки його семіотики - у площині духовній; і третє - саме українці є духовними спадкоємцями тих вірувань і духовних установок, які закладені у цьому символі, - у символі знаку, якого нині називаємо тризубом, і який знову і вкотре, через великий період історії, став державним гербом. Тризуб - духовний символ, що містить у собі графічне зображення космогонічних знань і постанов віри. У цьому значенні, з часу свого виникнення, він існував завжди. І не піддався забуттю тільки через те, що передавався у народі поколіннями як священний заповіт віри. Періодично етнос набирав сили утворити свою державу, і тоді тризуб ставав державним гербом.

У який конкретно час виник тризуб як знак, що позначає духовний символ, достеменно не досліджено, одначе більше десяти його зображень виявили на Мізинській стоянці (20 тисячоліть тому). Археологи знаходили тризуба в руках богів і царів старовинних цивілізацій, кам'яні статуї яких викопували із землі.

За архаїчними зображеннями та статуями, тризуб тримає в руках етруський (розшифрування етруської мови вказує на те, що ця народність була пращурами українців), а пізніше римський бог Нептун. У Греції цього бога називали Посейдоном і вважали володарем не тільки моря, але й суші та прісної води. А елліни почерпнули витоки своєї культури саме від арійців, з північного берега Руського (Чорного) моря.

По-сей-Дон - дон чи дана у наших предків, це річка, вода. Знаємо, що вода вбирає у себе інформацію людського духу (а також і Духа Святого, тому через воду відбувається освячення). У глибшому значення Дана - богиня духу Творця (На), покровителька води і річок.

Отже, в перекладі маємо - по-сей-дон - по цю ріку. Назва вказує на територіальну відокремленість люду певного духу. Переклад настільки простий, що, очевидно, має глибші корені і семантичні утворення, для прикладу, частка пол- у доісторичному значенні - "богатир", "велетень" (за М. Я. Марром). (Пізніше для позначення поділу місцевостей могли залишити частку "по".) Очевидно, йдеться про опікунство на певній території доісторичних "богів"-велетнів. Тому Посейдон - володар певної території, наставник її духу. Посейдона чи Нептуна невід'ємно пов'язують із жовто-блакитною барвою. Це ще раз підкреслює багатовікову, чи, точніше, багатотисячолітню органічність сприйняття нашими предками тризуба і жовто-блакитного знамена як знаку, що стверджує та пояснює духовні установки етносу, який у нинішньому відрізку часу має назву український (провідною національністю якого є українська з найближчим по часу відгалуженням білоруської). І з великою ймовірністю вказує на вкраплення не лише духовного, а й генетичного спадкоємства від первинних носіїв високорозвиненої культури чи цивілізації.

Як духовний символ тризуб шанували і жителі Атлантиди, затопленого острова чи материка, який лежав між Африкою та Південною Америкою, за одними даними, за іншими - на місці Марійської западини Тихого океану. Останню версію підтримує і той факт, що западина утворилася у місці, де Марійська тектонічна плита заходить на Тихоокеанську. А це могло утворитися, на думку вчених, під час зміщення магнітних полюсів та зсуву земної кори, що призвело до Всесвітнього потопу. Утім, є гіпотеза існування Атлантиди на місці східної частини Середземного моря, а ще мовиться про причетність до Атлантиди пращурів українців: Антлань - анти-лани. Атлантида - територія духу антів-ланів.

У шостому розділі Біблії сказано про атлантів - "славних велетів давнини" часу, "коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили"; йдеться про злиття генетики, яке, проте, призвело до духовного зіпсуття людини, а відтак і до потопу (не так злиття генетики призвело до цього, як дані людям знання, не відповідні їх духовній зрілості). Отже, знак тризуба був переданий на землю, можливо, тими ж "синами Божими" ще до затоплення Атлантиди, яке, на думку вчених, відбулося 13 тис. років тому.

Дослідження символіки

Глибоке наукове дослідження тризуба зробив Олексій Братко-Кутинський у своїх працях, які вийшли друком як книги "Феномен України" та "Нащадки святої Трійці. Генеза української державної символіки". За словами цього автора, нинішня назва цього знаку - Тризуб, не відповідає його суті й була введена у користування, за історичними мірками, зовсім недавно: вигадана російським істориком Карамзіним на початку минулого століття. Братко-Кутинський пропонує повернути символу народну назву "Трійця". Бо саме так ще й досі називають цей знак українці Прикарпаття (як вияснилося, і Полтавщини), що споконвічно, з дохристиянських часів, малюють його на дверях своїх осель і вкладають у нього духовне значення. Очевидно, вислів "Бог любить Трійцю" є дохристиянським, набагато давнішим, аніж ми вважаємо і відноситься саме до знаку Тризуба, чи Трійці.

"Культ триєдиного божества, - пише автор „Феномену України” (розділ „Джерело словотворення”), - що називалось Шр (Чер) і символізувалось Тризубом, існував дуже давно. Про це свідчить не лише той факт, що варіанти слова „Шр” поширені в багатьох мовах від едигейської до французької (згадаймо французьке „чарм” - „чари”), але й той факт, що символ божества „Шр” ліг в основу літери, яка позначала звук „Ш”. При тому не лише в українській глаголиці і кирилиці, а й у алфавітах етрусків, греків, в угаритському клинописному алфавіті, в усіх єгипетських алфавітах, навіть у японських та інших ієрогліфах. Такі давня і прадавня назви нашого державного герба, нашого національного символу."

Отже, маємо прадавню, можливо первинну назву Шир (Чер) і збережену в народі назву Трійця. Інші давні, чи прадавні назви у більшості випадків складалися із двох слів. В інших мовах вживалися терміни: тріалія (давні греки), трідент (в перекладі - тризуб), тріденс, трішула (шумери), трістула і т. д. Шумери (сумери, самари) - вихідці зі східних теренів Праукраїни, тому, трішула може перекладатися як трисила, три спільних любові. Назву тріалія елліни могли взяти безпосередньо від праукраїнців.

Архаїчне слово ліярництво нині звучить як ливарництво. А лій - жир великої рогатої худоби, топили. Він литкий, тече, ллється. Лійка - посудина для переливання рідини, або інше - посудина для поливання квітів чи городини; у геології - один із видів підземних печер, вимитих водами; у морській справі - черпак для виливання води. Олія теж литка. Отже, -лія - те, що ллється, воно має характер текучості.

Трі- у нашій, і не тільки, мові має надзвичайно багато утворень. І всі вони - похідні від первинного знаку Трійці (Тризуба). Одне із найдавніших українських слів - трівок - життя, існування. Воно і дає основне пояснення частки трі-. Трібувати - зазнавати, переживати. Трібний - потрібний. Трієр - машина для очищення та сортування насіння. Трійка, трійло - отрута. В українській мові позитивний і негативний елемент змісту має здатність єднання: слово "немає" (нема-є) та ін, це теж випливає зі суті духовного символу тризуба чи Трійці. Стріча - зустріч із іншим життям. Тріп - уживається за тріпнути і тріпнутися (тобто показати ознаки життя), друге, застаріле значення - слід. Стрій - порядок розміщення; стрий - дядько по батькові, тобто відгалуження від прямої батьківської лінії; стрим - те, що необхідне при Трійці. Всі ці слова - з наголосом на першому складі, вони беруть початок із глибинного, суттєвого значення символу Трійці. Далі - слова, похідні від зовнішньої, видимої сторони досліджуваного знаку. Їхній наголос зміщається із частки трі- . Трієра - судно з трьома рядами весел у давніх греків. Трійкар - візник на трійці. Тройзілля, трійзілля - народна назва деяких рослин, листя який складається із трьох відгалужень (конюшини лучної, братиків та ін.). Тріада - єдність, утворювана трьома окремими особами, предметами, поняттями або частинами, елементами.

Цікавим для нашого дослідження є складне слово "тріумвірат" - у Стародавньому Римі епохи занепаду республіки - союз трьох впливових політичних діячів і полководців, що мав на меті захоплення верховної влади в державі (перед тим - колегія з трьох осіб, що обиралася з певною метою). "Трі" - життя, "ум" - Божий ум, чи ум взагалі (роз-ум - це вже судження про цілісний ум), "ві-ра-т" - у Ра - у Бозі (поступати), ратувати - рятувати - захищати когось за Божими правами, -т (та, те) - територія, місцевість. За назвою, тріумвірат - об'єднання, за зразком Трійці, трьох людей, які, покладаючись на правдиві Божі закони, захищали людей. Тріумф (тріумт) - тривання (Божого) ума (на певній території).

Отже, слово "тріалія" можна розшифрувати, як "Трояка течія життя", або "Плин життя трьома планами буття, які становлять триєдність".

Розглядаючи символи світотворення у згаданому науковому дослідженні, Олексій Братко-Кутинський наголошує, що дещо складнішим символом Трійці є Жезл Кадуцея. Його варто пильно розглянути, бо саме він і є прообразом Трійці чи Тризуба. Точніше, Трійця - його горизонтальний зріз, зріз у ширину, що і підкреслює давня назва Шир. Трійця показує, як має вести себе людина у відповідності до духовно-матеріальної світобудови, поданої символом Жезлу Кадуцея.

Ілюстрацією Кадуцея служить зображення вертикально поставлених двох змій, тісно переплетених між собою довкола палички, на завершенні якої - голова з двома крилами. Внизу палички - змії зчеплені хвостами, зверху - голови зміїв роз'єднані і наближені до центральної голови з крилами. Цей знак набув поширення і в нинішньому світі, зокрема, в Україні.

Братко-Кутинський подає цінне розшифровування символу Кадуцея прадавніми текстами Архаїчних Мудреців:

"Стовбур Ашваттха (Дерева Життя і Буття, Жезл Кадуцея) проростає і підноситься при кожному началі (кожній новій Манвантарі) з двох темних крил Лебедя Життя. Два змії, вічносущий і його ілюзія (Дух і Матерія), дві голови яких виростають з однієї голови між крилами, спускаються вздовж стовбура в тісних обіймах. Два хвости з'єднуються на Землі (проявлений Всесвіт) в один, і це є велика омана, О Лану!

… Поєднання обох основних принципів світобудови - троїстості і циклічності - в одному символі маємо в багатьох інших знаках, але в знакові Кадуцея принцип циклічності виражений найдокладніше. Одна спіральна змійка Кадуцея символізує період фізичного розширення світобудови, її інволюцію (рух від духу до матерії), друга - еволюцію (рух від матерії до духу), період спадання фізичного всесвіту. Спіральність змійок вказує, що ці два основні періоди складаються з менших „підциклів” і „підперіодів”". Тут завершимо цитату із книги Олексія Братка-Кутинського "Феномен України".

Прокоментуємо трактування символу Кадуцея Архаїчними Мудрецями. Отож, Жезл Кадуцея - символічне позначення дерева Життя і Буття, яке "проростає і підноситься", а потім повертається назад до першоджерела, при кожному новому циклі зародження, розвитку, а згодом згортання і ліквідації (зі збереженням духовних плодів) космічного утворення - Сонячної системи, Галактики чи Всесвіту. Дерево Життя для християн - це шлях до Христа і у Христі. Лебідь Життя, з якого воно проростає - сам Творець Всесвіту - Отець Небесний. Крила символізують Його всюдисущість та можливість розгортання світу невидимого і видимого для людини. Крила темні, тому що всюдисущість Бога є невидимою, а отже, незрозумілою для людини. Голова - символ управління Всесвітом. Дві інші "проростають із неї", тому, що від Бога все походить, у тому числі і два розумні начала, які зображуються змійками.

Два змії, один - вічносущий, інший - його ілюзія. Один символізує духовні закони Творця і є реальністю, тобто діючими законами, які управляють Життям і Буттям. Другий змій - його відображення, матеріальний бік життя і буття, тобто проявлений, фізичний світ із його недосконалими приписами і законами. Стовбур, довкола якого вони обвилися - основа, яка тримає ці світи і дозволяє як заплановані Богом інволюцію (рух від Бога до матерії), так і еволюцію (рух від матерії до Бога) у час, відповідно, "видиху" і "вдиху" Творця. Зараз ми знаходимося вже у часі еволюційного руху матерії до Бога, тобто йдемо від матеріалістичної сторони свідомості (а згодом і буття) до духовної і божественної. Два хвости зміїв з'єднуються на Землі, у проявленому світі, і це, як зазначають Мудреці, є великою оманою. Бо саме земний світ із його злом є таким невідповідним духовним законам Всесвіту! Одначе також на землі зароджується тотожність земного і духовного, Божого світу, і це є початком "вдиху" Творця.

Духовне наповнення

Жезл Кадуцея бачимо в руках єгипетського бога Анубіса, грецького Гермеса, фінікійського Ваала, вавилонської богині Іштар. Це означає, що цей езотеричний (таємничий, глибинний) символ - схему видимого і невидимого Всесвіту - передали людям ще до розвитку і процвітання цих старовинних цивілізацій. Правдоподібно, у той же час, що і Трійцю (Тризуб чи Трисуття). Найраніше це могло статися у часі пізнього кам'яного віку, а його початок вчені ведуть від 40 тис. літ до н.е.; у проміжку від 40 до 20 тис. р. до н. е., чи навіть дещо пізніше; тоді, за Біблією, "сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили" (Буття 6). Тому звернімося до грецьких міфів, які дають примітивне, але розширене трактування цього періоду. Там і знаходимо пояснення, як саме виник Жезл Кадуцея.

У "Словнику античної міфології" (Київ, "Наукова думка", 1985) читаємо: "Відразу після народження Гермес покинув печеру матері й викрав із череди Аполлона п'ятдесят корів. З нутрощів жертовної худоби зробив струни до ліри, яку виготовив із панцира черепахи. Щоб уласкавити Аполлона за викрадення корів, віддав йому ліру. В свою чергу Аполлон дав Гермесові ліщинову паличку, яка мала чарівну властивість припиняти сварки й примиряти ворогів. Коли Гермес кинув її між двох змій, що нападали одна на одну, вони враз перестали кусатися, й, приязно обвившись довкола палиці, прихилилися головами. Так виник Кадуцей, з яким Гермес ніколи не розлучався і який, переживши стародавні часи, набув вигляду патериці." Нагадаю, що патериця - довга палиця, на яку опираються під час ходьби. А ще жезл - ознака вищих християнських і деяких інших священнослужителів, а також символ влади взагалі.

Розуміємо, що це пояснення у вигляді казки, яке задовольняло широкий загал еллінів, для людини нинішніх знань мусимо розшифрувати. Тож, будучи дуже малолітнім і незрілим, Гермес викрадає велику кількість священних жертовних корів, які призначалися для Бога. П'ять - число, яке позначає людину, п'ятдесят - може означати багато людей; а ще п'ять - число духовного світу, яким є Едем - Рай, з якого був вигнаний первісний Адам. Перекладаємо: Адам в Едемі, будучи незрілим, плоди своєї життєдіяльності, призначені для Бога, використовує для своїх інтересів. Переступ Адама дуже зрозумілий нинішнім людям і навіть викликає симпатію: він хотів виготовити ліру, щоби скрасити своє життя. Але віддає Аполлонові те, заради чого викрав корів - віддає йому ліру. Розшифровуємо: хоча людина "впала" з Едему у світ пізнання добра і зла, все ж вона може "уласкавити" Бога тим, що віддасть Йому плоди свого життя на Землі: посвятить своїх дітей, свою працю, саму себе і всі здобутки цивілізації. Коли вона це зробить, то зможе, віддавши борги, повернутися назад у Рай до Всевишнього, де немає зла. Як і Аполлон Гермесові, Бог дав людству можливість примирення як зі самим Богом, так і між собою, між людьми: єдину духовну і земну світобудову, яка уможливлює перекривання зла добром. Тобто Бог продовжив Дерево Життя аж до рівня падіння людини, до нашого земного світу і дав можливість повернення до Нього.

Людське зло, вчинене з егоїзму (абсолютної праведності людини на землі не існує, вона була втрачена разом із падінням з Едему), символізує одна змійка Кадуцея, а людське добро, тобто правильні дії людини, відповідні Божим законам, - друга змійка. В певному плані зло і добро є протилежностями, одначе протилежностями горизонтальними, між окремими людьми. Вони ні в якому разі не символізують Бога і Сатану, як іноді помилково вважають. Бог - вище людей, Сатана - нижче. Тому на вертикальному стовбурі вони не можуть переплітатися. Бог - Творець, а Сатана - лише підвладний Йому ангел, який проявив непослух і переконав у вартості цього непослуху третину ангелів, якими він керував. За силою свого впливу Творець не рівняється творінню. Сатана виконує закони того світу, де він опинився, закладені Творцем у загальний контекст духовної світобудови. Тому, наголошуємо ще раз, дві змії Кадуцея - не Бог і біблійний змій-спокусник. Це - духовні закони Бога для людей - одна змійка, і їх трактування, виконування людьми - друга. Інша справа, що на виконування Божих законів у світі (ліва змійка) впливає і Сатана, оскільки людина може обирати між порадами Божих чи його ангелів. Отож, коли інформація однієї й іншої збігається, стає ідентичною, змійки поєднуються у центральній вісі - паличці, довкола якої переплітаються. А з їх поєднанням відбувається і підняття по вертикальній вісі - наближення до Бога, або опускання по ній, якщо дії людини протилежні до закладених Творцем.

Нині можемо з певністю сказати, що прообразом Жезлу Кадуцея, а відтак і Тризуба (Трійці), у нашому тілесному світі, є спіраль ДНК - земна і духовна, на якій записана інформація про людину і для людини. Спіраль ДНК складається із двох ланцюжків, навитих один на другого, як і у знаку Кадуцея. Тож Дерево Життя знаходиться як у будові всього духовного Всесвіту, так і у самій людині, в її генетиці. Точніше, продовженням Дерева Життя на Землі є ДНК.

Вчені давно розшифрували геном - інформацію про фізичні параметри людини, а сучасні досліди наблизили їх до розуміння, що у ДНК є записи, які відповідають за душевні і духовні дані про людину. ДНК - Книга Життя кожного, вона ж може стати і Книгою Смерті, якщо її носій обере зло. Якщо Кадуцей символізує Дерево Життя, то Тризуб (Трійця) -Книгу Життя кожної людини, тобто записи в її генах. За знаком Трійці можемо розширювати Шир - шлях до Всевишнього, а можемо звужувати, наближаючись до швидкого поєднання із Ним. Загалом же життя розвивається спіраллю, яка до верху звужується. І кожна наша дія, думка чи намір записуються у духовних генах. У Бога справді все пораховано, не тільки кожна волосина, як сказано у Біблії.

Згадаймо, що в індійській філософії, яка базується на глибинних релігійних знаннях, земний, проявлений світ вважається ілюзією світу духовного. У християнстві земний світ - не ілюзія, але він є грубий і спотворений недосконалістю людини. Якщо східні релігії, зокрема буддизм, часто відкидають земний світ, то християнство приймає цей недосконалий світ і змінює його відповідно до християнських заповідей, які мають основу у всезагальній любові до Бога і ближнього.

Змінити світ - це порівняти свої вчинки із заповідями Бога і змінити їх відповідно до цих заповідей. Це і є спосіб примирення між людьми і з Богом, спосіб взаємодії двох змійок Кадуцея.

Отже, дві змійки - не протилежності, а лише духовні закони і їх відображення у нинішньому світі. Знаємо, що Божі закони ніколи не "розбавляться" злом, а зло не приймає любов. Тому Царство Боже і царство диявола завжди будуть розділеними по вертикалі Кадуцея, на якому місцезнаходження людини - між ними обома. Тут, на Землі, на горизонтальному зрізі Кадуцея, на Тризубі чи Ширі, наші терпіння відбуваються через порушення Адамом, нашими предками і нами духовних законів Всесвіту. Коли виправляємо свої вчинки і думки заради Бога, чи терпимо заради Нього, чи прощаємо іншим, то наші борги перед законами, які провадять світ, зникають. Таким чином стають ідентичними і поступово поєднуються та зникають два відображення - духовне і земне, дві змійки Кадуцея. Після досвіду земних законів людина починає усвідомлювати себе у законах духовних, починає розуміти, як треба жити, щоби усім бути щасливими. Звичайно, що ті люди, які навмисно завдають болю чи зла іншим, відкидають себе від духовних законів Всесвіту у бік інволюції і наближуються до стану, який релігія називає пеклом.

Які можна зробити висновки з усього, сказаного вище? Символ Тризуба - це горизонтальний зріз Жезла Кадуцея, його проекція на той світ і час, у якому живе людина. Це - схема взаємодії між людьми і Богом, яка приводить до звільнення з-під первинного гріха і повернення до Творця. На її основі людству дається механізм виходу з-під гріха, який полягає у відповідності законів людських законам Бога.

За езотеричними даними (тобто внутрішніми, глибинними, приховано-суттєвими) змії у Жезлі Кадуцея уособлюють не дві протилежності, а два дзеркальні відображення (той, хто стоїть перед дзеркалом, стоїть навпроти свого відображення; подібний до нього, але не відповідає йому). Але основним принципом Кадуцея є все ж таки циклічність, а у Тризубі щонайбільше закладено принцип дзеркальності. За переданнями старовірів, образно-дзеркальне письмо мали расени - один із чотирьох великих народів-богів, які дали первинний поштовх розвитку як трипільській цивілізації, так і всьому людству.

Упорядковуючи частину українсько-етруського лексикону, Василь Хитрук пише такі слова: "На думку етрускологів, тексти етруських написів читаються зліва-направо і справа-наліво, згори вниз. Інколи слово представлене тільки кількома літерами (як правило, приголосними), інколи - повним словом. Основний ключ, котрим можна відімкнути етруські тексти, такий: при копіюванні або читанні стародавні русенси-етруски дивилися в люстро і переписували або читали дзеркальне відображення напису. Вони писали так, як чули, - другий ключ, котрий нагадує нам українську (руську, русинську) мову".

Історичні сліди розуміння і пояснення Тризуба

Як уже було мовлено, один зовнішній виступ Тризуба, Трійці, чи, за іншою давньою назвою, Трисуття символізує закони Бога, інший зовнішній - їх виконання людьми і середній - самого Бога для конкретного зрізу духовної історії людства (або того, хто заміняє Бога в аді і пеклі; ад - дзеркальне відображення -да, тобто духу людини; пекло - ще нижче, де пече). Звідси стає зрозуміло, чому боги деяких старовинних релігій, а також скитські і давньоруські правителі використовували двозубець. Вони переносили акцент на живі Божі закони, з одного боку, і з іншого - на виконання їх людиною.

Однозуб, тризуб, двозуб і чотиризуб у вигляді натягнутого з чотирьох сторін полотнища має своє відображення у символіці мастей гральних карт: вино, трефа, чирва і бубна. Червоний колір відповідає проявленому фізичному світові, чорний - не проявленому Божому. За статусом найвище - вино (в На; На - Бог, який дає, Творець), далі - трефа (Трі-фа), потім - чирва (Шир-в) і врешті - бубна (буба - роздутий об'єм, розширення, набубнявіння; ще в українській мові слово "бубна", бубен - пов'язане із побиттям, ударами, які падають на людей; четвертий напрям - вниз - символізує можливість падіння у нижчі світи).

Чи має Трійця пряму ідентифікацію із християнською Трійцею - Отцем, Сином і Духом Святим? Має, на найвищому зрізі Кадуцея - у трансцендентності Бога. Тому Тризуб із хрестом на завершенні центрального виступу має глибокий зміст. Найактуальнішим для людини є той зріз, де вона на даний час знаходиться, тобто на землі, а це - згадувані нами ява, закони Бога і сам первинний Бог, іншими словами - Яв, Прав і Нав.

Братко-Кутинський подає своє розшифровування цього старовинного знаку як спільну дію трьох світотворних начал: батьківського і материнського - два зовнішніх графічних виступи та синівського - середній виступ. Одначе таке трактування міряне за стосунками людини з людиною, йому бракує ще стосунків людини з Богом. За християнською термінологією місце людських законів може зайняти Мати (матерія світу), яка рівняє себе на Сина (закони Бога), і середній виступ - Отець разом із Духом Святим (який служить зв'язком між Отцем і Сином, а також Сином і Матір'ю-матерією).

Трисуття, Трійця чи Тризуб - це нероздільне (переплетене) поєднання Ява, Нава і Права (чи, в жіночому роді - Яви, Нави і Прави). Де Яв - закони проявленого світу, закони людей, Прав - духовні закони чи заповіді Бога-Творця для цього проявленого світу. Нав - стовбур світобудови, Дерева Життя, Творець як первопричина життя. Я-в - я в (житті), П-ра-в - по Ра в (житті) і На-в (житті). Частка на- означає того, хто породив і опікується (неня, неньо, няня). Коли Яв відповідає Правові, то вони поєднуються між собою і входять у Нав. Так йде поступове підняття до Бога, а на певному етапі - глобальне, спільне підняття до Нього через "скорочення Жезла Кадуцея", стовбура світобудови.

За законами геральдики правим боком герба вважається той, що знаходиться по ліву руку людини, яка дивиться на нього. Тому зображення Ява - у лівій частині, воно подібне на літеру "Я". Дзеркальне до нього зображення Права - у правій частині герба, подібне на латинську літеру "R", яка символізує бога Ра (у нашій абетці літера Р позбулася риски-хвостика). І Нав - по центрі, між Явом і Правом. Звідси вчинити добре - "піти направо" і вчинити зле - "піти наліво".

В українській мові, окрім властиво "я" як позначення себе, збереглось і слово "ява", яке означає реальність, дійсність. Прав залишився у нашому мовленні як позначення права, правої руки (правиці) і правди. Правити (звіряти з Божими законами) - це одночасно і виправляти, і управляти. У старій українській мові вживалося слово "нав" як "один", перший і єдиний у своєму роді, неповторний зразок, яким є Бог. Графічне його зображення - одна вертикальна риска. Звідси й слово "нава" - витягнуте у довжину приміщення, переважно храму, відокремлене рядом колон, образно - хід до Бога. Стає зрозуміло, що і християнські храми в плані будовані за графічним зображенням Тризуба-Трійці.

Отже, щоденне, видиме, явне, матеріальне життя - Яв, тісно пов'язане із Правом - правилами-заповідями для безгрішного життя на Землі, а також із Навом - духовною свідомістю Бога-Творця. Разом вони становлять Трисуття, чи, можливо, було би правильніше: Трісуття - суть життя.

Досліджуючи Велесову книгу, яку відносять до п'ятого століття по Христі, вчені шукали у ній згадок про тризуб і не знайшли, мотивуючи тим, що до нас ця книга дійшла неповною. Хоча, на дощечці 16 Тризуб зображений і графічно у вигляді рослинного орнаменту. Та вони упустили головне: вже перші слова Велесової книги і є згадкою про Тризуб. Ось вони:

"Даремно згадали доблесні наші старі часи,

бо йдемо куди - невідомо.

А так оглядаємось назад і говоримо,

що соромимося Наву, Праву і Яву знати

й обаполи тирла відати і думати.

Се бо Дажбо створив нам Яйце,

ту Світ-Зорю, яка нам сяє.

І в тій Безодні повісив Дажбо Землю нашу.

Аби тая удержана була -

так се душі пращурів суть.

І ті світять зорями нам од Іру…"

Ці слова свідчать не тільки про велику опоетизованість мови, але і про великі знання і силу духу. Продовжуємо далі цитувати початок Велесової книги:

"…Однак греки напали на Русь,

Чинячи злеє в ім'я богів.

Ми ж не знали вже, куди тікати і що творити…

Права бо є невідомо уложена Дажбогом,

А по ній, як пряжа, тече Ява,

і та створила життя наше.

А тоді, коли одійде, смерть наступає.

Ява тече і твориться в Праві.

Нава бо є після них.

Доти є Нава, і по тому є Нава,

а в Праві ж є Ява.

Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,

яко се бо вже найшло на коло нам.

Творящу Богом силу се узріли в собі,

бо то дано дар Богів,

І не потребуємо бо се напраснити.

Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас

І там в жалю плачуть і виказують нам,

що не берегли ми Праву, Наву І Яву,

не берегли того, а ще й глузували.

Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.

Отож, молячись Богам, матимемо чисті душі і тіла наші,

та й життя з праотцями нашими,

які в Богах злилися воєдино.

Правда така, що ми Дажбожі внуки (тобто руси) в умі.

А Ум Великий Божий є єдиний з нами,

І тому творимо і говоримо з Богами воєдино."

А ось так цей текст записується сучасними словами:

"Даремно згадали доблесні наші старі часи,

бо йдемо куди - невідомо.

А так оглядаємось назад і говоримо,

що соромимося Бога, Його духовні закони і реальну дійсність знати

й на обидва боки у своєму тимчасовому житті на землі, знаючи, взирати і роздумувати.

Се бо Бог Податель створив нам Сонячну систему,

ту Світ-Зорю, яка нам сяє.

І в тій Безодні повісив Бог Податель Землю нашу.

Аби вона втрималася,

а її, по суті, тримають душі пращурів,

що світять зорями нам із Раю…

…Однак греки напали на Русь,

чинячи злеє в ім'я богів.

Ми ж не знали вже, куди тікати і що творити…

Буття Духовне Божими законами є незвідано для нас укладене Богом Подателем,

а по ньому тече Буття Проявлене, як пряжа, переплітаючись із ним,

і Проявлене створило життя наше.

А тоді, коли відійде, смерть наступає.

Проявлене тече і твориться у Бутті Духовному.

Бог Безначальний є після них обох.

До них є Бог Безначальний і після них є Бог Безначальний,

а у Бутті Духовному, невидимому, міститься Проявлене Буття.

Поучившись цьому старовинному знанню, зануримо душі наші в нього, бо є те наше, бо стало близьким настільки, що постійно повторюємо його.

Силу, яка творить Богом, відчули у собі,

вона - дар Божий,

І не гоже її даремно занапастити.

Це душі предків наших з Раю дивляться на нас

І там в жалю плачуть і виказують нам,

що не берегли ми Божих заповідей, сутність Божу і свого життя.

Не берегли того, ще й глузували,

що, істинно, не гідні ми бути спадкоємцями Бога.

Отож, молячись Богові, матимемо чисті душі і здорові тіла наші,

та й життя з праотцями нашими,

які у Бозі злилися воєдино.

Бо насправді ми є спадкоємцями Бога (тобто очищеними) за нашими вчинками, що записані у духовній генетиці.

І Ум Великий Божий є духом поєднаний з нами,

і тому творимо і говоримо з Богом воєдино."

Наші далекі пращури знали космічну будову Сонячної Системи і, на відміну від нас, знали про єдність, взаємопроникливість і взаємозалежність фізичного і духовного космосу. Знали про первинність і абсолютність Творця (Отця) і первинність духовних законів Права перед земним Явом. Розуміли, що тілесний світ постав від духовного, а не навпаки: проявлений світ нанизується як пряжа на світ невидимого Духу та "твориться і тече у духовному". Вміли побачити в собі силу, яку творить Бог. Розуміли, що чистота і здоров'я пов'язані із молитвою Йому. А ще знали про Вселенський Ум (навколоземну духовну інформацію) і про те, як зможуть поєднатися з Ним.

Ці величні космогонічні і духовні знання, передані українцям предками-правітцями з давнини тисячоліть, і сьогодні вражають насамперед своєю точністю і глибиною, а ще - благородністю і прагненням зберегти єдність з Богом. Вони актуальні, як ніколи, саме нині, коли духовність, опущена до дна, прагне стрімко піднятися на висоти. Душі невинно убієнних за долю України вже примирили нас із Творцем. Тепер треба прийняти Його і жити за Його законами. До цього багато тисячоліть спрямовує нас священний духовний знак - символ єдності духовно-матеріальної світобудови, який нині став ще й державним гербом України - Тризуб, інша назва - Трійця чи Трисуття.


Оновлено 19.02.2018 р.

«Борисфен перший прийде встановити своїми талантами та мовою привабливіший закон» – Мішель Нострадамус. Це передбачення Нострадамуса варто розібрати детальніше, тому що воно (як не парадоксально це звучить) починає справджуватися саме сьогодні.
Борисфен – образно: Україна. Це давня назва Дніпра – головної річки прадавньої «Борії» – території вище нинішнього Чорного моря і Гіпербо´рії – ще північнішої території, на якій, правдоподібно, у 30-25 тисячоліттях до Христа і виколисувалася нинішня біла раса. До речі, за науково-публіцистичним фільмом «ДНК – портрет нації» учені знайшли у генах українців 70% приналежності до найдавнішої, ще не відомої нині цивілізації. Очевидно, йдеться саме про Гіперборійське територіальне утворення. Пізніше борії стають оріями. «Орії» в перекладі зі санскриту – ті, що орють, з латини – ті, що моляться.
Саме на нашій території археологами зафіксовані палеолітичні стоянки людей, починаючи приблизно з 40 тис. літ до Хр. І їх рівень розвитку є значно вищим, аніж ми можемо собі уявити. Справа в тому, що у пізньому палеоліті саме на місцевостях нинішньої України стався величезний поштовх для розвитку земної цивілізації – «побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок… Були ж того часу велетні на землі – були вони й потім, коли сини Божі жили з дочками людськими, й ці їм родили. То були славетні велети давнини» (Буття 6, 2. 4). Йдеться про вливання у людську генетику позаземної крові задля прискорення розвитку людства. Також «темні ангели», так їх називають деякі апокрифи, навчали землян різноманітним умінням – обробляти землю, мови, письму, використовувати високотехнологічні види енергії й іншому. По-своєму опоетизовано зобразили їх, назвавши богами, елліни – давні греки. У свій пантеон вони взяли їх від нашої – скито-сколотської культури через Крит, Мікени, Трою. Саме там праукраїнці (що праукраїнці, можемо судити, зокрема, і з їх мови) жили осібно, не змішуючись із місцевими племенами. Скито-сколотські народності розповсюдили прадавню мову пракрит (первинна прихована) і санскрит (свята прихована), письмо (протошумерські написи знайдено в урочищі Кам’яна могила під Маріуполем), культуру рільництва, містобудування, державного управління та ін. у Месопотамію, Єгипет, Індію та по всіх широких азійських просторах.
Борисфен – давньогрецька назва. Бора – дуже сильний холодний вітер, що дме в приморських місцевостях з гір. Фен – сухий теплий вітер, що дме з гір у долини. Отже, борисфен – сильний і холодний вітер поперемінно з теплим. Так сприймали наші території давні греки. Бір –також і хвойний ліс, і побори з населення, данина. І «сильний, міцний, найкращий, найбільший». У Прикарпатті донині побутує слово «борше» – скоріше. А Борислав – не «боротися славно», а «найславніший». Чому хвойні ліси і холодні вітри? – Льодовикові періоди продовжувалися приблизно до восьмого тисячоліття до Христа.
«Встановити своїми талантами та мовою» – що означає «талантами»? – таланти – дари, які отримують внаслідок свого праведного життя. «Мова» – тут та інформація, яку поширюватимуть українці про себе і свій спосіб життя у світі. «Першими» – означає, що за нами йтимуть інші.
«Привабливіший закон» – це закон не людський, а Божий. Йдеться про підпорядкування не закону справедливості, а закону Любові задля Бога, вершина духовного спадкоємства якого у великій мірі приготована саме для українців. Не тому, що Всевишній любить нас більше інших, ні, Він усіх любить однаково. А тому, що українці переносять багато терпінь і чинитимуть багато справ в ім’я Бога. «Борисфен перший прийде встановити своїми талантами та мовою привабливіший закон» – Мішель Нострадамус.
Не розбиратимемо детально суті цього вислову. Торкнімося лише одного із чинників – мови. І не її духовного аспекту, а простіше – фізичного, щоби зрозуміти, наскільки він є вагомим.
Аби дослідити витоки і розвиток нашої культури і духовності, потрібно досліджувати корені слів, бо коли творили мову, то називали іменами. Для прикладу: тхір – той, що тхне. Гицель – ловець собак, гицати – стрибати, ґецнути – підстрибнути, підкинути, ґецкатися – бігти, підстрибуючи, так говорять про худобу. Це – українське слово, витворене на нашій території. Чарка-чара-чарувати-чарівний. Звідси із невеликою зміною значення – червоний. А вже від «червоний» пішло і «черви» (чи навпаки) – те, з чого виготовляють червону фарбу. У картах – «черва» – позначається червоним кольором. «Сир» – сирий, звідси й «сироватка», «сировина» – щось, не піддане обробці, «сирдак» або сіряк – невибілений і нефарбований одяг. Таке багатство словоутворень свідчить про те, що мова не запозичена, а витворена автентично нашим українським етносом.
Мова – невичерпне джерело для дослідження і розуміння, знання.
Білий, білизна, білок, білило, білити, біліти, далі – блідий, бляклий, блуза, блискавка, блискітка, вблиз, поблизу, біля, ближче, блищати. Бачимо, як змінюється значення слова, зберігаючи подібність – це наче до основної фарби добавити якийсь відтінок: утворюються різноманітні нюанси.
Не можна безпідставно відмовлятися від давніх, старих слів, навіть, якщо встиг утворитися новий відповідник цього слова. Це збіднює мову. Мій тато любив наспівувати пісеньку зі словом «по´ртки». Були у ній такі слова: «зачесався, зализався, в білі портки вбрався». Порти – штани у Київській Русі, тобто у давній Україні. У нинішньому тлумачному словнику «портки» – полотняні штани. Полотняні штани на зразок колишніх давньоукраїнських як літній одяг чоловіки ще одягають. От тільки називають їх одним-єдиним словом – штани.
Ще один старий термін з Київської Русі – рядиˊти – гарно, пишно одягати, причепурювати кого-небудь. Тому «нарядно» – українське слово. З цього ж кореня і слово «рядно» – покривало, як правило, домоткане, різнокольорове, такі ще донині виготовляють у Закарпатті. Рядно ткане рядами. «Рядже´ні» – пишно одягнуті представники від народу, уповноважені говорити від його імені. Звідси й індійське «раджа». «Рядиˊти» – розмовляти, упорядковувати, звідси ж і ра´дити. А от «рядоˊвичі» – у давній Русі – категорія залежних людей, які відбували феодальні повинності на підставі певної домовленості з паном. А у XIV- XVII століттях – члени торговельних кооперацій, власники лавок у торговельних рядах. У нас це слово видозмінилося з «рядчик» у «підрядчик».
Давнє слово і «риндитися» – означає збиратися, виряджатися. Несе воно швидше негативний відтінок. Коли форма набуває більшого значення, аніж зміст. Як і «тинди-ринди» – у тлумачному словнику позначається як пуста, беззмістовна розмова. «Тинг» – народні збори у середні віки. З цього ж кореня, очевидно, і «рандеву´» – наперед умовлене побачення. Від -ри´нди і «приˊндитися» – бундючитися, виявляти пиху, козиритися. «Ря´нда» – клапоть, ганчірка.
Це – не діалектні слова, як нас переконували, це – слова старовинні. Бо діалект – місцевий різновид мови, тобто характер вимови на малій території. Діалект – похідна якість, яка має локальне значення і, як правило, не має природних продовження в часі і поширення на інші території. А старовинні слова навпаки – багато чого пояснюють, і з них постало багато нових слів. Нас переконували у руслі, протилежному до того, що є насправді.
На Галичині ще побутує слово «бинда», що означає стрічка, смуга, стрічка кулемета. Від нього пішло – бандаж, бинт, бант, банда´на – хустина на голову у вигляді стрічки, бандва´ґен – стрічковий транспорт на візку, що рухається по рейках. То яке ж це діалектне слово? Треба досліджувати, звідки воно вийшло, якого часу є новотвором.
«Пужа´к» – держак батога, нинішнє слово. Пужаком пужають, лякають. А от «пу´га» – ремінець до пужака. Є ще й «пуга´» – пугач, інша назва – сич. На селах його ще називають путькалом і бояться, бо віддавна кажуть, що як тільки він сяде десь на подвір’ї (не дай Боже, на комині) і подасть голос, то на мерця.
Ще за Першої світової війни було загальновживаним слово «відворот», що означає «відхід». За Русі (давньої України) велике значення мали городи´ – огороджені міста, а в них – ворота. Кожен переходив через ворота. Ворота – воротили, тобто відкривали спеціальним механізмом, бо вони були важкими. Кого не пускали до го´рода, той відходив від воріт – звідси відхід – відворот. Існувало приворотне і відворотне зілля: воно зближало людей чи навпаки, відводило.
Колишнє слово «ря´ма» нині вже – рама, «ря´мці» – рамки. Фіксуємо зміни і у таких словах, як: «ряту´й» – «рату´й» – «ра´туй». У давній українській мові «ра´тувати» – воювати, боротися. Тобто «рать» – військо, від слова «рятувати», а не «нападати». Нині слово «ра´тувати» збереглося зі змістом «діяти, говорити на захист когось чи чогось». Ми також можемо дослідити, у який бік, відповідно до зміни голосної, мінялася якість слова.
Наше слово «яро» означає «з великим завзяттям і пристрастю». Тут – корінь «яр» – нині означає «глибокий». Веде він до давньої країни Аріяни-Оріяни та наших давніх предків аріїв чи оріїв, осередок зародження яких – на землі нинішньої України. Назва – сингуляр якостей. Отже, маємо корені –(й)ар, -(й)ор, -(й)ур – ряд зі спаданням частоти звучання. Вони подібні, та все ж відрізняються. Вслухаймося у якість значення: варений-парений-зістарений – якість горіння, високої температури, -порваний-розторгнутий-порати – якість активної дії, далі – -урвище-урвати-збурений-здурений – якість негативу, падіння. Тут, очевидно, йдеться про спад духовної якості. За духовним значенням -ар – високо, -ор – нижче, -ур – низько. Звідси слово «арії» несе високе духовне значення (благородні, справедливі, царські), «орії» – дещо нижче. А от «Ур», «Урук» – міста у месопотамській Шумерії (шумери-сумери-самари теж вихідці із нинішніх наших територій), та інші подібні шумерські слова несуть важке низьке звучання. Це можна досліджувати. Та й загалом – дуже важлива тема – якість духовних підходів і чинників у прадавніх релігіях наших предків нині не є науково дослідженою. До цих пір ми не знаємо достеменно, що несли ці релігії, добро, чи зло, і як вони духовно впливали на інші народності.
Подібне значення має і паліндромне читання – у протилежному напрямку. Яр-ря, ор-ро, ур-ру. Проаналізуймо значення нинішніх слів, і нам відкриється, як воно змінюється відповідно до зміни голосної літери. Пряжене (молоко), пряжка, спрягатися, прясти, далі – проща, прощати (щасний, щасливий), пробити, проказати, процвіт (розквіт), прочерк, прохати (ходити по хатах) і просити (від ситий), далі – прю, пручатися, прут, прутяний, пружно, прудкий, прут (швидка течія ріки). Очевидно, тут в основі – Перун, сильний пробій, блискавка, сила руху. Звідси і слово пертися, впиратися, опирати, напір. Звідси, можливо, і Дана-пр – Дніпро. «До речі, свою характеристику в українській мові має і слово «ниця», чи «ница» – низька: паляниця, полуниця (напівнизька), спідниця.
Ніколи не можна втрачати коренів зі своєї мови, бо при цьому вона починає занепадати. Не мають від чого утворюватися нові слова, їх значення змінюється. Мова таким чином «розсипається», не тримається купи. У слові «їздити», «їзда», корінь – -їзд, тому «виїздний», а не «виїзний». Не можна виправдати милозвучністю таке вихолощення мови, після якого не зможе продовжуватися сама мова, не зможуть утворюватися нові слова. Яке нове слово можна утворити з коренем -їз?
Українська діаспора слово «надхнення» і нині пише з літерою «д». Бо «надхнення» пішло від «на духу» сказане чи написане. У нас же, завдяки директиві радянської освіти слово «надхнення» стали писати із літерою «т», а це вже – від кореня «тхнути», тобто із протилежним значенням.
Є у російській мові слово «лахматий» – але терміни, від яких воно пішло, залишилися в українській: лаха, лахміття, лахмітник, лахмай, лахманяр і навіть лахмануватий – обдертий, кудлатий. Тому українське слово «лахматий» пишемо через літеру -а, а не лохматий, як дехто вживає, роблячи кальку з кальки.
У школі мене навчали, що «радуга» – російське слово, українське ж – тільки «веселка». Але ж корінь слова залишився в українській – райдуга – райська дуга. Тому й розуміємо, що воно витворене нашими предками на нашій землі.
Моєму знайомому журналісту, який закінчував філологію, в університетських лекціях викладали, що із часів Петра Першого місцеві народності території щойно перейменованої Московії у Росію насильно привчали до мови руської – давньоукраїнської, поступово вводячи її на державному рівні. Нашу ж, українську, декілька разів переділювали на кшталт: це – наше слово, а це – ваше. Але мова – жива. Народ буде її вживати і розвивати далі, а науковці – берегти і досліджувати.
Не думайте, що я проти того, що росіяни штучно перейняли нашу віддавню мову і користуються як своєю. Та на здоров’я! Хай беруть, можуть ще і звичаї наші перейняти, ми тільки за. Але правда походження і розвою мови, як й історії, повинна залишатися живою, як дерево життя. Треба знати, звідки що пішло, де розгалузилося, а де зберегло вертикальний ріст і свою основу.
Слово «сивіла», чи «сибіла» з давньої української – віщунка, ворожбитка (від нашого – сива, сивіти). У стародавніх греків, римлян і деяких інших народів сивіла – легендарна жінка-віщунка. То звідки пішла ця назва? – З нашої території, давньоукраїнської. Кажу це для того, щоби назвати речі своїми іменами. Пам’ятаєте, у раю Адам мав завдання від Бога – називати речі своїми іменами? Якщо і ми чинимо так само, то йдемо до свідомості людей у раю.
Ще за мого дитинства у народі зустрічалося слово «дека» у значенні «десять». Дека – це «десять» з латинської. А це означає, що на нашій території, яка була пограничною з Римською імперією, збереглися сліди інформаційного обміну з нею. Це – незаперечна історія.
Є у народі автентичне слово «ґзитися» – бути рухливим, збудженим. Воно утворене зі санскритського кореня -кза – земля. З цього ж кореня і «зиґзаґ». Звідси й «коза». Подібне слово «казитися» – активно і збуджено рухатися, сповнятися радістю життя, розкутістю, веселістю. Образно – жити радісно і розкуто на своїй землі. Однак перевищення міри, як і перевищення міри у будь-чому, несе негативний відтінок.
Від «ґзитися» і «виґзи» – рухливість із радісними ви´сками, пи´сками. У російській мові, похідній від давньоукраїнської, збереглося «візґі» – із переставленням звуків, що є частим явищем. Звідси і «нє відно і зґі», тобто, «не видно і землі». Думаю, що саме від санскриту треба виводити і корінь нашого «кзак» – «козак» – той, хто живе на своїй землі. Також звідси і «косар», «косяк», «коса».
Більше того, найвірогідніше, що саме від «ґзата» – «земля-територія» називали себе скитами і наші давні предки: від кореня -ґз – -зґ – -ск. («Скіфи» – звучання у російській фонетиці, автентично – «скити».) Нинішнє наше «скит» – земляна або кам’яна печера, пристосована під житло. А «скитатися» – поневірятися без постійного житла, а, значить, у тимчасових землянках чи просто на землі, під відкритим небом.
Виникає запитання: чому наші давні предки називали себе приналежними до землі, а не від якоїсь іншої характеристики, яка давала назву племенам? Тому що «скити» – узагальнена назва представників, очевидно, найдавнішої і найяскравішої культури, поширеної на величезній території, і тоді рівняти їхню культуру не було з ким. Це вже згодом вихідці із цієї культури і землі поділилися на велику кількість племен, які, розселяючись і зливаючись із місцевим материнським населенням, змінювали свої назви у просторі і в часі.
Вигук «ей!» має значення санскритського – рухатися, пробудитися, захвилюватися. Народне слово «гуляти» – теж зі санскриту – там дієслово «гіль», «гіляті» означає кохатися, веселитися, любуватися, фліртувати, залицятися. А ще: у народі кажуть не «топтати», а «доптати», навіть «допкати» – корінь у цього слова – теж санскритський.
А у вертепі Сура´ – не Су´ра, цей персонаж увели значно пізніше. Суря´ – це зоря, правдоподібно, Венера. Вивчаймо свою мову, і знатимемо, звідки ми вийшли.
Послуговуючись праукраїнською мовою, вчені розшифрували знамениту археологічну пам’ятку – Фестський диск, знайдений на острові Крит. Події, описані в тексті Фестського диску, відповідають даним учених про вихід нащадків трипільців із Подніпров’я на початку ІІ тис. до народження Христа. Завдяки нашій прамові прочитуються етруські та інші тексти, які зберегла історія. Тож вивчаймо свою мову, і знатимемо, куди ходили.
Вивчаймо свою мову, називаймо речі своїми іменами, і станемо ближчими до істини, якою є Бог. Бо «Борисфен перший прийде встановити своїми талантами та мовою привабливіший закон» – Мішель Нострадамус.

2015р.

Нинішній час для українців – це час повернення історичної справедливості, заповнення часових пропусків у історії нашої нації і нашого етносу. Це час відкриття для себе правди для того, щоби усвідомити її і вийти на якісно новий рівень духу.
Чим вимірюється вік нації? Далеко не тільки державністю, як дехто думає. І не лише часовою тяглістю домінуючих рис характеру. У нас це такі якості, як співучість, здатність опоетизовувати природу, глибокий зв’язок із землеробством, сердечність, лагідність, повага до внутрішнього світу людини та інші. Це – душа народу. А вік нації вимірюється її духовною основою. І записується, нині то вже достеменно відомо – у людських генах.
Тим, хто сумнівається у тому, чи є у нинішніх українських генах колишні трипільці-арійці чи анти, не кажучи вже про батьків-русичів, на чийому обійсті ми народилися, раджу подивитися обидві частини науково-публіцистичного фільму «ДНК – портрет нації», його легко можна знайти в Інтернеті. Для цікавих скажу наперед – так, всі ці історичні реалії є записаними у генах українців.
Вік нації також записаний у її мові. Тому мова є однією із перших національних цінностей.
Але що ми розуміємо під духовною основою нації? Духовна основа – це рушійна сила інформації, закладеної у свідомість людей, яка спрямовує їх до виконання життєвої програми. І допомагає вирішити питання «Для чого ми живемо? Яке завдання від Бога виконуємо?». А для однієї особи – «Для чого я живу? Що собою значу?». Це питання менше чи більше усвідомлене зокрема як для кожної людини, так і для кожного визначального періоду етносу. А ці періоди формують націю у її нинішньому духовному вимірі. Можуть розпадатися чи утворюватися держави, зливатися чи, навпаки, виокремлюватися племена, одначе духовними спадкоємцями є ті, хто несе у своєму світогляді, у своїй вірі (не плутати з релігією) основні риси духовних установок предків.
Прихід християнства на руську землю, без сумніву, був дуже позитивним явищем. Одначе, треба розуміти, що, поширюючи християнство, Візантійська імперія при цьому переслідувала і свої політичні інтереси. Тому при запровадженні християнства масово спалювали всі рукописи руської і давнішої пори як книги язичеські. І хоча давньоруська язичеська віра була ближчою до постулатів Христа, ніж віра найслабших у духовному відношенні християнських країн, все ж ця мотивація дозволила забрати у русинів головні матеріальні свідчення духовної моці народу. На вогнищах горіли і книги магії, і книги величезної цінності духовної та історичної. Так непоправно було втрачено більше дев’яноста відсотків (!) культурних писемних надбань дохристиянських часів на території нинішньої України.
Очевидно, саме візантійською імперською політикою пояснюється і той факт, що Біблія не була перекладена на руську мову, а чернець Кирило взяв її готовим текстом з Болгарії, яка прийняла християнство раніше, і яка була лояльнішою до імперії. Треба сказати, що тодішня болгарська, як слов’янська мова, була подібною до руської.
Руське письмо дохристиянської доби відкрила нам Велесова книга – оригінальна писемна пам’ятка України-Русі ІХ ст., безцінна національна реліквія (початок написання цієї книги може бути ранішим за часом, а знайдені дощечки – списком із попередніх записів). Написана вона, за дослідженням згадуваних у ній топонімів, у районі Західного Полісся. Нині це – Берестейська область Білорусі, Підляське і Люблінське воєводства Польщі, Волинська і Рівненська області України. Корінне населення на всій цій місцевості розмовляє західно-поліським діалектом української мови.
Велесова книга охоплює самоусвідомлення народу періоду антів (початок історії антів на нашій землі відносять до ІV-V ст. після н. Хр.), тобто на стику з Київською Руссю. Це були ті ж самі люди, просто взяли іншу назву, бо у їхньому житті почався якісно інший період. Одначе в книзі йдеться не лише про антів, у ній охоплюється весь обшир взаємодії слов’янства і не тільки його.
Польський історик XV ст. Ян Длугош стверджував, що існувала слов’янська країна Склавінія. Очевидно, державне утворення, що об’єднало протослов’янські племена мусило бути. Але основний духовний поштовх слов’яни, а особливо українці, отримали ще раніше – від Трипільської Аратти – це приблизно від 7,5 тисяч років до 4,5 тисячі років тому. Центром її формування була нинішня територія України, а сфера впливу – від Балтійського моря до Волги, яка тоді впадала у Азовське море. Саме від жителів Трипільської Аратти і почала поширюватися наша прадавня культура в Індію, Месопотамію, Єгипет. Арії там частково асимілізувалися з місцевим населенням, частково великими групами поверталися назад і, вливаючись у «материнське» етнічне населення, породжували новий спалах культури.
Те, що арійська культура є нашою прадавньою бачимо, протягуючи ниточку духовного зв’язку від початків нашого етносу до нинішніх днів (точніше майже початків, бо генетики засвідчують величезну спільність українців у ще давнішому об’єднанні, очевидно, культурі прадавньої Борії). Зовнішньо ця цілісність проявляється через особливості символіки вишивки, писанок, навіть через чоловічу зачіску – оселедець, яку носили наші предки, зокрема, і 3,5 тисячі років тому. А особливо через державну символіку – прапор і герб. Дослідження показують, що нинішній тризуб як герб на нашій території був поширеним не тільки за Київської Русі, а й набагато раніше від неї.
Хто з нас не пригадує Шевченківське «Славних прадідів великих правнуки погані»? Йдеться, в першу чергу, про арійську державу і людей, які формували її устрій. Саме там у середині VI тисячоліття до народження Христа сформувалися чотири соціальні фракції ідеального суспільства: брахмани – духовні люди, кшатрії – люди влади, вайш’ї – господарі і шудри – виконавці. До речі, саме арії витворили, чи отримали в спадок і санскрит – священну прамову. Найвищою верстою суспільства були брахмани, які вели високодуховний спосіб життя, щоби бути постійно відкритими до Божої мудрості і передавати свої знання людям. Тобто суспільство вели в першу чергу брахмани, які керувалися Божими настановами і давали вказівки кшатріям.
В українській мові з часів Трипільської Аратти і нині залишилося слово «врахман» чи «рахман». (Див.: Ігор Каганець. Арійський стандарт, ст. 197.) У словнику Бориса Грінченка це слово пояснюється як «праведний християнин». Залишилися і приказки: «Постимося, як рахмани», «Рахманський великдень», «рахманна земля». Рахманний – значить спокійний, сумирний, тихий, благодатний.
У літописі «Повість врем’яних літ» пишеться: «Закон же у іукриян, яких ще називають врахманами і осторовитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби.»
Нам особливо цікава назва народності – іукрияни, тому що там є корінь -ук, який вказаний у назві нашої країни. Дослідники стверджують спільність іуктриян і українців як продовження у часі. Зі санскриту «ук» – «слово», мається на увазі слово духовне, від Бога. Суфікс «тр» означає діяльність, тобто уктри – ті, що діють за Словом Бога. В українській мові зберігся суфікс -ук для позначення знань: на-ука, не-ук. Слово «іуктрияни» має закінчення -яни. Що означає це закінчення? Можна інтерпретувати «ян» як «новий». Але це закінчення є типовим. Згадаймо міфічну країну Аріяну чи Оріяну, яка, правдоподібно, теж знаходилася на нашій території. Можливо, це і є друга назва Аратти. До слова, у Велесовій книзі вказане ім’я батька відомих нам братів Кия, Щека і Хорива, кожен із яких започаткував нову народність: Кий – русичів, Щек – чехів, Хорив – хорватів. Їх батько звався Ор.
Слово «райяна» перекладається як «двері до раю» чи «брама до раю». Звідси «яна» – те, що дозволяє входження до чогось. У нашому випадку «іуктріяни» – ті, які несуть у світ життя за Божим Словом.
«Україна» – Ук-рай-на. «Ук» – Слово Боже, «рай» – рай. Закінчення -на, зазвичай, підтверджує якусь якість. Для прикладу: Світла-на, вір-на, спір-на, збір-на, віль-на і так далі. Та, що має у собі благодатне Боже духовне Слово – приблизно так перекладається «Украйна». Знаємо, що біблійна Книга Життя знаходиться у самій людині.
Це означає, що назва Україна не є випадковою, а є точною. Лише трошки змінена фонетика. Украйна – саме така назва зустрічається в одному із віршів нашого Кобзаря. Отож, коли постане питання зміни сьогоднішньої назви країни, то чи варто нам буде повертатися назад до «Русі» лише для того, щоби повернути вкрадену назву? – Думаю, не варто. Нам варто йти вперед, лишивши крадія біля розбитого корита. Тому пропоную замість зміни назви «Україна» на «Русь» лишити «Україна», лише трохи інтерпретувавши її як «Украйяна» – Ук-рай-яна. Ми не відкидаємо старе, а продовжуємо його, оновлюючи і підносячи на якісно вищий рівень, робимо чітким, прозорим, видимим. Украйяна – це шлях у рай через прийняття Божого Слова.
Питання має дискутуватися. Поширеним коренем у назвах народностей наших пращурів був рас-. У перекладі, очевидно, «чистий». Ймовірно, похідними від нього були корені спочатку рос-, а потім – рус- (зі спаданням якості ознаки). Оскільки на завершенні певного циклу у житті етносу йде відродження у високому, якісно новому вимірі духу, то звідси як можлива назва нинішньої України – ук-рас-і-яна, Украсіяна.
А тепер повернімося до нашого прапора і герба, які ще донедавна були заборонені радянською імперією заледве не під страхом смерті (за знайдений у селянина тризуб засилали у сибірські тюрми). А за Польщі до 1939 року польський поліцай, побачивши на українцеві прикріпленого до одягу тризуба, зірвав його і вдарив людину, яка осмілилася його носити. (Це свідчення за реальним випадком). Кожен окупант хотів подавити в українцеві його дух, але ідеологія сусідів з півночі вирізнялася особливою жорстокістю.
У Велесовій книзі на дощечці 38 б пише: «Дажбог на струзі своєму був у сварзі премудрій, яка синя. А струг той сяє і виграє, як золото, – Огнебогом розпалений.» Перекладемо: «Бог, який обдаровує людину, на човні своєму був у небі премудрому, яке синє. А човен той сяє і виграє, як золото, вогнем Бога розпалений.» За езотеричними (прихованими) даними – знанням і розумінню відповідає саме синій колір. Золото для наших предків – Боже слово. Жовтий – колір вчительства, золотий – Божої благодаті, чи самого Бога.
Чи не від цього символу і давній жовто-блакитний прапор? Бог – жовтий чи золотий колір – зверху, блакитне небо як вмістилище Бога – знизу. Може бути варіант: на синьому тлі золотий круг (куля). А ще синій колір – символ «вод», які відмежовують світ чи «твердь» вищого духовного порядку від нижчого (за книгою Буття, 1).
Український герб – тризуб, його інша призабута назва – Трисуття. Символіку нашого герба вивели, очевидно, ще арії, або до них. Символ Трисуття – це неподільність Нави, Прави і Яви. Нав – із староукраїнської мови – перший, первинний у своєму роді, зразок, яким є Бог. Його символізує центральна гілка тризуба. Дві інші – Ява і Права. Права – символ правдивих Божих законів, Ява – реальність життя існуючого, вона ставиться поряд із Правою, порівнюється з нею, тому вони симетричні. Розшифровування українського герба як цілісність Пресвятої Тройці теж має зміст. Трисуття – це земне відображення Пресвятої Тройці, яка є у божественній трансцендентності.
До речі, у нинішній українській мові нава – це основний об’єм тяглості храму від дверей до вівтаря, обмежений колонами. Українські храми зазвичай трьохнавні або однонавні.
Саме словом про Трисуття велично починається Велесова книга, цитую:
«Даремно згадали доблесні наші старі часи,
бо йдемо куди – невідомо.
А так оглядаємось назад і говоримо,
що соромимося Наву, Праву і Яву знати
й обаполи тирла відати і думати.
Се бо Дажбо створив нам Яйце,
ту Світ-Зорю, яка нам сяє.
І в тій Безодні повісив Дажбо Землю нашу.
Аби тая удержана була –
так се душі пращурів суть.
І ті світять зорями нам од Іру…»
Розшифруємо:
«Даремно пам’ятаємо про доблесні наші старі часи,
бо нині не знаємо, куди йдемо.
А тільки оглядаємося на те, що було в минулому, і кажемо,
що вже соромно нам відати про закони створеного світу,
й одночасно у минуле й майбутнє дивитися, знати і розуміти.
Бо Господь, який обдаровує людину, створив нам Всесвіт,
ту світ-Зорю, що нам сяє.
І в тій Безодні повісив Господь Землю нашу.
Аби її духовно утримували
праведні душі пращурів наших.
Вони ж бо світять зорями нам із Раю…»
Яка особлива глибина знань і мудрості пронизує всі ці рядки, яка краса слова, опоетизованість мови! І це – наша дохристиянська релігія. Додам, що за цією релігією людських жертв не приносили, а тільки суру – настояний на сонці напій із трав, який пили, славлячи Бога, п’ять разів на добу. (Ця інформація – з тексту Велесової книги.)
Продовжую далі цитувати початок цієї величної писемної пам’ятки:
«Права бо є невідомо уложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа, тече Ява,
і та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є Нава, і по тому є Нава,
а в Праві ж є Ява.
Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,
яко се бо вже найшло на коло нам.
Творящу Богом силу се узріли в собі,
бо то дано дар Богів,
І не потребуємо бо се напраснити.
Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас
І там в жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву І Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.
Отож, молячись Богам, матимемо чисті душі і тіла наші,
та й життя з праотцями нашими,
які в Богах злилися воєдино.
Правда така, що ми Дажбожі внуки (тобто руси) в умі.
А Ум Великий Божий є єдиний з нами,
І тому творимо і говоримо з Богами воєдино.»
А ось так цей текст записується сучасними словами:
«Духовне Буття Божими законами є незвідано для нас укладене Вседержителем,
а по ньому тече Проявлене, як пряжа, переплітаючись із ним,
і Проявлене Буття створило життя наше.
А тоді, коли воно відійде, смерть наступає.
Проявлене тече і твориться у Духовному Бутті.
Божа Сутність є після них обох.
До них є Божа Сутність і після них є Божа Сутність,
а у Бутті Духовному, невидимому, міститься Проявлене Буття.
Осягнувши це старовинне знання, зануримо душі наші у нього, бо воно нам потрібне, раз вже ми підійшли до того, щоби сприймати його і розуміти.
Силу, яка твориться Богом, побачили у собі,
вона – дар Божий,
і не можемо її даремно занапастити.
Бо душі предків наших з Раю дивляться на нас
І в жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми (як вони) даних нам від Бога знань, які є великою цінністю.
Не берегли їх, ще й глузували,
що, по правді не гідні ми бути спадкоємцями Бога.
Але, молячись Богові, матимемо чисті душі і здорові тіла наші,
та й життя з праотцями нашими,
які на Божому обійсті злилися воєдино.
Бо насправді за Божими записами ми вже є спадкоємцями Бога.
І перебуваємо у єдності з Великим Божим Розумом (ноосферою),
а тому творимо і говоримо за задумом Бога.»
Написати це могла тільки духовна людина, з глибокими духовними знаннями, навіть і для сьогоднішнього часу. Ніхто, жоден історик не міг би зробити подібну підробку!
Ці слова є посланням і для нас, сьогоднішніх українців.
Ми надто довго не вірили у свої сили, і нині бути неактивним, бездіяльним щодо творення оновленої країни є не тільки ганебним, а і злочинним стосовно наших часто невинно убієнних предків. Пора нам нарешті зрозуміти хто ми, чиї правнуки й онуки і зачати діяти відповідно до того, хто ми є насправді.
Саме зачати, щоби породити справжню Украйяну – країну, яка стане дверима до Божого Царства у Слові, яким є Христос.

2015

Тіло, яке покинула невидима людському оку душа, дуже швидко знищується у тліні і нездоровому запаху, і ми кажемо, що людина померла. Для повноцінного життя потрібні і тіло, і душа, яка живе у ньому як в одязі, а по закінченні свого терміну знімає його і йде звітувати Богові за пройдений земний шлях.
Як з дитинства доглядаємо тіло, так і віру нашу плекаємо, часто і не переймаючись тим, що це за християнські діла такі, без яких віра є мертвою. «Ти віруєш, що Бог один? – Добре робиш. І біси вірують, та тремтять. Хочеш знати, безглуздий чоловіче, що віра без діл не приносить плоду?» (Яків 2:19-20). Апостол Яків нагадує нам, що віра у те, що світ створений єдиним Богом і підпорядковується Його законам, є доброю. Віруюча людина подібна до того молодого чоловіка, який іде у життя з доброю освітою. Одначе світ підпорядковується не тільки найвищому закону Бога – закону Любові. Домінуючими у світі є закони людини. Іноді навіть приходиться стикатися з діями, яких не виправдовують людські закони. Як у цьому житті вибрати свій шлях, адже постійно мусимо щось вибирати?
«І біси вірують, та тремтять». Біси – ті істоти, що йдуть проти Бога, навіть свідомо. Але і вони знають, що Він єдиний і справедливий. І що за всі свої злодіяння прийдеться відповісти. Бояться покарання. Але не спішать каятися і чинити Божі справи. Чому? – Бо тут треба побороти свою гординю і визнати, що був неправим. Найбільша мужність – здолати себе недосконалого. А ще мають на плечах такий тягар гріхів, що несила його підняти. Боячись покарання, вони ще більше тікають углиб своїх гріхів, які стають їхньою природою.
Мало знати, що Бог існує, і що кожен відповідатиме за свої вчинки, бажання і думки. Треба ще виконувати ті закони Бога, про які знаємо. І тоді наша віра матиме плоди. Бо нема плодів без дії. Щоби виріс колосок, треба кинути у землю зернятко. Земля – то серце і розум, підготовлені нашою свідомістю, нашою вірою.
Яке ж поле засівати? – Те, на якому хочемо бачити свої плоди.
Не заграваймо зі своїми бісами, бо вони, даючи легкі, але примарні і тимчасові переваги, обманом і застрашуванням тягнутимуть нашу душу в безодню.
Засіваймо поле земних законів – навчаймося, одружуймося, працюймо, бо призначено кожному жити, виконувати роботу для суспільства, розвиватися, любити.
Але понад цими земними плодами – плоди, які принесемо Богу. Не відразу їх споживатимемо. Часто, вкладаючи у невидиму скарбничку духу, бачитимемо, що, із земної точки зору маємо втрати. Коли, обмежуючи себе, віддаємо іншому, для якого це важливіше. Кожен поступок честі і любові до інших, не залежно від того, малий він чи великий, наближає нас до Бога і перекриває наші гріхи, які є у кожного, і які були у наших батьків і дідів. Що віддав – те твоє у Бога. А що взяв – те втратив. Мало вірити, треба ще виконувати те, у що віриш.
Одначе йдеться тут не тільки про ставлення до інших, а в першу чергу – до себе. «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону. Говоріть і робіть так, як люди, що мають бути суджені законом свободи» (Яків 2:10-12).
Закон Бога єдиний і цілісний. Хто готує себе до того, щоб увійти у щастя перебування з Господом (а такими є чи мають бути всі християни), той виконує все, призначене Богом, як необхідну умову для цього входження. Бо не можна частково Закон виконати, а частково порушити. У Бога закони непорушні. Тому виконуємо всі Заповіді Божі не тільки буквально, але і глибоко, глянувши на них через призму єдиного закону Любові до Бога і до Ближнього.
«Говоріть і робіть так, як люди, що мають бути суджені законом . свободи». Виконувати закон свободи – це бути вільним від гріха світу, не маючи у собі рахунків з ним. Віддай на землі, щоб отримати в небі. Щоби мати свободу жити і судити за законом Любові.
Що значить віддати на землі? – Це не тільки прощення за кривду задля відкуплення себе від цього світу. Є й інший шлях: не чекаючи, коли нам виставлять рахунки хвороби чи важкі життєві ситуації, самі наперед проходимо через глибоке покаяння, усвідомлюючи свої прогрішення перед Божою любов’ю. Господь прощає тому, хто зрозумів свій гріх, відкрив його перед Ним (ліпше, якщо і перед іншими) і не чинитиме так ніколи. Це – подарунок нам від Всевишнього. І хто розуміє ціну цього дарунку, користується ним. Господь милостивий.
Віддавати – це також і віддати з любов’ю тому, хто потребує. Якщо ця людина вміє при необхідності помогти іншому.
«Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. Милосердя ж понад суд» (Яків 2:13). Перше речення слід розуміти як «якою міркою міриш іншим, такою і тобі відміряно буде». Друге речення – як «любов вище справедливості». Обидва разом – «поступай за любов’ю, і з тобою поступлять так само».
Яке поле засіваєш, вирощуючи плоди, – поле зла, чи земного статку, чи Царства Небесного, – звідти і плоди їстимеш. Взаємодій з іншими за законом Любові, бо так і з тобою чинитимуть після земного життя. І напрацьовуй цей закон, як основний у своєму житті, який перекриє недосконалі перед Богом закони світу. Пам’ятай, що милосердя понад суд, і тому май сміливість побачити всі свої недоліки аж до їх глибин, попросити прощення у Бога і простити собі самому. Прощай і іншим, бо попереду – Царство Небесне, а воно набагато вартісніше усіх наших зусиль. Бо хто віддає свою хижину, той отримує розкішний палац. Хто відпускає кривду, той матиме любов. А хто віддає іншим, бере від Бога.

2015р.

Один із метрів психології, Карл Юнг вважав, що всі морально-духовні вибори, які ведуть до психічних стресів і травм чи менш помітно впливають на наше життя, базуються на прийнятті чи неприйнятті Божих законів, що невидимо керують світом.
Знаємо, що Карл Густав Юнг (1875-1961) був відомим психологом і психіатром, послідовником Зигмунда Фройда. Розбіжність їх вчення базувалася на тому, що Фройд, досліджуючи людську свідомість рівня інстинктів, заклав підвалини теорії психоаналізу, а Юнг – надбудував у психоаналізі «декілька поверхів», розглядаючи свідомість, яка керується соціально-культурними цінностями і навіть ідеями Бога. Тобто, дослідження Юнга стосується людини культурної і духовної.
Досить об’ємна книжка Карла Юнга «Відповідь Йову» (у російському перекладі, бо українського ще немає) відкриває нам глибокий психологічний і богословський аналіз страждань Йова за біблійною Книгою Йова. За старозавітним сюжетом один із найбільш знаних правителів Сходу, цар Едома у домойсеєвих часах – Йов, який був праведником, поступово втрачає свої численні багатства. Усе, що має, від майна і слуг, до дітей і здоров’я.
Такий хід подій спричиняє у свідомості старозавітної людини конфлікт, оскільки праведна людина, за тодішніми уявленнями, завжди нагороджується Господом. Отож, або Йов не є праведником перед Богом, або Бог не є справедливим щодо Йова. Хіба потрібно піддавати таким нещастям невинну людину? Що може виправдати смерть дітей і багатьох слуг праведника? – Запитуємо себе і ми, люди третього тисячоліття, вже чотири (!) тисячі років після написання Книги Йова.
Однак Йов не виставляє претензій до Бога, сумирно приймає все, що з ним сталося і благословить Всевишнього. Він полемізує із друзями, які прийшли його втішити. Переконання друзів у тому, щоб Йов прийняв думку, що Бог чи він сам поступав неправильно, правдиві, однак виключно з людської точки зору, а, значить, неповно, частково. Йов, довіряючи Богові, вірить, що ні він не помилився, будучи праведником, ні Бог не є несправедливим. Він знає, що Творець його любить. Тим самим робить запит на вищий від звичайного рівень свідомості аж до рівності з Богом. За це отримує велику нагороду: Яхве (тобто Бог) відкриває йому причини всіх речей, гармонію творіння і наділяє спадком як свого Сина. Йов отримує значно більше того, що вже мав на землі, а також право бути посередником між Богом і своїми друзями (що його втішали), які рятуються молитвами Йова.
Зрозуміло, що у цій книзі Старого Завіту йдеться про повну довіру Богові, навіть тоді, коли не можеш зрозуміти і прийняти Божих поступків. Але Карл Юнг, як блискучий науковець, хоче визначити механізми, які ведуть від конкретних дій до конкретних наслідків. Психолог запитує себе: «Чому чи для чого був вражений Йов і які це мало наслідки як для Яхве, так і для людей?» І в книзі «Відповідь Йову» розглядає ці питання.
У Бозі психолог водночас бачить і зло, і добро: «… Яхве – не розкол, а антиномія, тотальна внутрішня суперечність, що виступає необхідною умовою його надзвичайного динамізму, всемогутності і всезнання.» За визначенням антиномія – це суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одного, але кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в цій системі. Справді, свідомість людини не здатна охопити поєднання тези і антитези, яке є у Бозі. Звідси нам тяжко зрозуміти такі слова Христа, як «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. (Мт. 10.34)» Не всі розуміють, що тут йдеться про ворожнечу між тими, хто приймає Бога, і тими, хто відкидає Його. Далі: «Хто своє життя зберігає, той його погубить, а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде. (Мт. 10.39)» Справді, іноді, хто шукає вигод для тіла, той втрачає важливіше – душу. А хто не боїться втратити тіло, як на Майдані, коли беззбройні йшли під кулі «беркутівців», той отримує свободу у Бозі, у Його законах, а не у законах світу рабів. Прикладів можна навести безліч.
Юнг вважає, що Йов «потихенько стає і в інтелектуальному, і в моральному відношенні вище свого божественного партнера.» Вчений розуміє, що тут мова іде про ті вимоги, які Господь ставить до людини у певний період її стосунку до Нього. «Боротьба» чи полеміка Творця із творінням йде на рівних, щоб людина вільно могла зробити вибір між людським і Божественним. Але Бог – це завжди вертикаль по відношенні до людини – горизонталі. Коли людина виконує всі умови Бога, подані їй у точці перетину, вона, піднімаючись по тій же вертикалі, займає на ній вищу позицію, вищу планку стосовно себе колишньої. Простіше кажучи, на певному рівні вона перевиконує завдання, поставлені їй Всевишнім. І тим самим подає запит на наближення до Нього.
Психолог шукає міру, до якої Творець прагне підняти людину. І приходить до висновку: «Має статися великий переворот: Бог хоче обновитися у таїнстві небесного шлюбу … і стати людиною. … Власну причину олюднення Бога треба шукати у стосунках з Йовом. … Проте на цей раз не світ повинен змінитися, а Бог прагне перетворити власну природу. Людство повинно бути не знищеним, як то було раніше, а врятованим.»
Як блискучий вчений, Юнг пропонує дуже нетрадиційні підходи у висвітленні стосунків Бога і людини. Це – не звичні біблійні підходи, де подається інформація від Бога до людини, зверху вниз, і мовиться часто з духовних світів і про духовні світи. Тут – метафізика психіатра, який досліджує Бога з точки зору людини і як рівноцінного партнера. Його інформація – це інформація знизу вверх, а його бачення розгортання подій – це бачення людиною у її світі. Однак це не заважає, а допомагає авторові приходити до правильних висновків: справді, із зростанням рівня свідомості людства (Йова) стає можливим як прихід у світ Богочоловіка, так і більш глобальне явище – оновлення Бога за рахунок обожествленої людини. (Теологи тезу обожествлення людини підтверджують.)
Наступні витримки із тексту Карла Густава Юнга дивують нас справжніми богословськими одкровеннями: «Новий син – Христос – повинен, з одного боку, як і Адам, бути хтонічною людиною, а, значить, страждаючим і смертним, але, з іншого, тепер вже бути не просто подобою, як Адам, а самим Богом, який породжує себе в якості Отця і обновлює Отця у якості Сина. … Хоча Народження Христа – подія історична і унікальна, вона тим не менше завжди присутня у вічності. … „Час” – поняття відносне і в принципі повинне бути доповнене поняттями „одночасного”, плероматичного , чи бардо-існування всіх історичних процесів. Те, що в плеромі присутнє як вічний „процес”, проявляється у часі як аперіодична послідовність, тобто багаторазове нерегулярне повторення.»
Для чого потрібне було конкретне воплочення (доречніше вжити слово воплочення, а не втілення, бо тілом наділені і ангели, а плоттю – тільки людина) Христа, коли Бог і так перебуває фактично у всьому? – Задає собі запитання Юнг. «Попробуйте уявити собі, що це означає: Бог стає людиною. Це означає не більше і не менше, як руйнуюча для світу трансформація Бога.» Безпосередню причину воплочення Юнг бачить у піднятті Йова, а її мету – у розвитку свідомості Яхве. Ми би назвали причиною воплочення Богочоловіка відкуплення людства задля повернення до Отця, а підняття свідомості людства (Йова) – засобом для цього, оскільки показувати світло, дорогу і життя можна тільки тому, хто сприйме. По суті, це різносторонні погляди на одне і те ж (у Юнга – погляд знизу вверх, у нас – зверху вниз). Отже, свідомість людини досягла рівня, який дозволяє закласти у ній нову програму для розвитку.
Слід зауважити, що, на думку богословів, Юнг допускає деякі неточності. Однак глибше проникнення у зміст тексту показує у деяких випадках локальне чи навпаки, розширене часове бачення, що не порушує загальної змістової будови.
«Віруючі чи вибрані суть діти Божі і „співспадкоємці Христу”* . … Входження Духа Святого означає не більше і не менше як наближення віруючого до статусу сина Божого. … Бог в іпостасі Духа Святого ставить свій ковчег біля людини і всередині неї, бо відверто налаштований все більше і більше проявлятися … в невизначено великому числі віруючих чи, можливо, в людстві загалом. … Христос, народжений від Бога Син, – первородний, за яким услід піде велика кількість народжених братів і сестер. Але вони, звичайно, не будуть ні зачаті Духом Святим, ні народжені дівою. … Такі далекоглядні зміни у людському статусі відбуваються під безпосереднім впливом подвигу Христа, який відкупляє» – пише Юнг.
Цими вагомими словами відомий психолог завершує першу половину «Відповіді Йову». Далі ми бачимо ще цікавіші роздуми: «Факт божественної несвідомості кидає несподіване світло на вчення про спасіння: людство звільняється далеко не від гріхів, навіть у тому випадку, коли люди охрещені за всіма правилами і тим самим повністю відмиті, а лише від страху перед результатами гріхів, тобто від гніву Божого. … Не варто прикидатися дурнішими і менш свідомими, ніж ми є, бо у всіх інших відношеннях ми повинні бути тверезими, критично налаштованими і такими, які себе усвідомлюють, щоби „не впасти у спокусу” і щоби випробовувати „духів”, що пробують заволодіти нами, „чи вони від Бога”* , – тоді-то ми і зможемо пізнати прогрішення, у які впадаємо.» Ця теза закликає богословів звернути найпильнішу увагу на самоусвідомлення людиною кожного свого вчинку, думки чи помислу, а усіх думаючих людей – детально аналізувати своє духовне життя і розуміти надзвичайну важливість цього аналізу.
К. Г. Юнг дає своє пояснення ставлення до страждання: «Ми правильно пов’язуємо ідею страждання зі станом, у якому протилежності болісним чином стикаються між собою, але боїмося визнати подібне переживання спасінням. … Саме процес усвідомлення протилежностей, наскільки б хворобливим не був момент його осягнення, веде за собою безпосереднє відчуття спасіння. … Саме в найбільш граничному і фатальному конфлікті християнин відчуває божественне спасіння, якщо він вцілів у зіткненні і звалив на себе тягар вибраного. » Простіше кажучи, прихід до Бога є перекриттям добром зла, успадкованого ще від Адама. Людина повинна побачити у собі і позитивне, і свою нечистоту перед Богом, і лише тоді, коли вона до кінця виявить свій негатив, зможе звільнитися від нього і спастися. Для того, щоби здолати ворога, треба його спочатку побачити. Це твердження Юнга можемо вважати саме тією «відповіддю Йову», якої він і шукав. Усвідомлення і прийняття протилежностей виводить людину на середину, де знаходиться позиція Бога, одночасно виводячи її з-під гріха особистого і глибшого – спільного.
Юнг усвідомлює необхідність прийняття страждань як способу спасіння і виводить принцип поєднання протилежностей, за яким для свого ж блага людина мусить приймати від Бога усе, що Він їй дає. Вчений далі розвиває цю тему, кажучи, що й існуюча церковна схизма (поділ), і політичний розкол світу «виражають антиномічність цього домінуючого архетипу», тобто підлягають принципу поєднання протилежностей. Як тільки людина виведе темряву зі своєї свідомості на світло і побачить у собі все те негативне, чого бачити поки-що не хоче, стане можливим поєднання того, що до цього виглядало несумісним.
Науковець так часто повторює, що Бог хоче стати людиною, що маємо внести ясність щодо цього його висловлювання. Людина може піднятися до однієї із іпостасей Трійці – Сина, і тим самим вийти на рівень обожествлення, обновлюючи Бога у Синівстві. Тобто «Бог може хотіти стати людиною», чи, точніше, оновитися за рахунок людини через те, що людина несе у собі певний багаж досвіду, осягнутого практично, який незнайомий Богу, як іпостасі статичній. Тому саме через людину він оновлюється. Ця теза є блискучим інтуїтивним здогадом Карла Густава Юнга. І якби людина жила не у впалому у пізнання добра і зла світі, – продовжуємо розвивати цей його здогад, – процес наближення до Творця не був би для неї болісним, тобто не супроводжувався б хворобами і важкими життєвими ситуаціями, які «розряджають» негатив нашого світу.
«Отець хоче стати Сином, Бог – людиною, аморальне – виключно добром, а несвідоме – відповідально-свідомим. Але все це поки-що знаходиться in staty nascendi* » , в стадії зародження – продовжує своє дослідження К. Юнг. Отже, Отець хоче оновитися через Сина, Бог (Син) – завдяки людині, людина прагне вийти із дуального світу у сферу духу (ліквідувати наслідки падіння з Едему), при цьому розширивши і піднявши на якісно вищий рівень свою свідомість.
Далі за текстом Юнг нагадує, що вознесіння Єноха на «вогняній колісниці», як це було і з Іллею, є прообразом воскресіння мертвих, яке стосується всього людства. А ось як вчений оцінює роль Духа Святого (Параклета) у житті людини: «Цей дух істини і пізнання є Святий Дух, який зачав Ісуса Христа. Він – дух фізичного і духовного зачаття, який віднині повинен осісти у тваринній людині. А оскільки він представляє третю іпостась Божества, то це рівнозначно зачаттю Бога у тваринній людині. Така подія знаменує собою надзвичайно сильну зміну статусу людини: адже, у відомому значенні, завдяки йому людина піднімається до Синівства і Боголюдськості.». Неперервний зв’язок між Богом і людиною, – пише Юнг, – постійно підтримується сходженням Палаклета.
«Бог діє із несвідомого самої людини і підштовхує її до того, щоб вона гармонізувала і поєднувала протилежні імпульси, що постійно входять у її свідомість з боку несвідомого. Адже несвідоме хоче і одного, і іншого одночасно – і розділяти, і поєднувати. Тому, коли воно прагне до синтезу, людина може розраховувати на допомогу метафізичного заступника – це було відомо уже Йову. Несвідоме хоче влитися у свідоме, щоб потрапити під світло, але водночас і стримує себе, тому що хоче залишитися несвідомим, а це означає: Бог хоче стати людиною, але не цілковито.» Досліджуючи вплив духовного світу на психіку людини, автор «Відповіді Йову» пояснює богослов’я і доповнює його засобами психоаналізу. У поєднанні з його прозірливими ідеями деякі його висновки, зокрема і вищесказане, варті уваги як богословів, так і новітніх психологів, які мали би досліджувати подібні теми. К. Г. Юнг сам висловлював жаль з приводу розділення теологічних і природничих наук, оскільки справи Бога були би більше зрозумілими, якби вони висловлювалися і мовою наук природничих.
Досліджуючи одну із книг Нового Завіту, Юнг приходить до висновку: «„Апокаліпсис” … завершується символом священного шлюбу – весіллям Сина і Матері-нареченої (символічно – людської природи). Проте це весілля звершується на небі, куди не ввійде „ніщо нечисте”, а отже, – по той бік спустошеного світу. Світло вливається у світло. Це і є програма християнського еону , яка повинна бути виконана, щоби Бог зміг воплотитися у тваринній людині. » – цими словами Юнг підсумовує свої роздуми про плани Бога щодо людини. Тепер, – пише Юнг, – «все залежить від людини: величезна сила зосереджена у її руках, і питання тільки у тому, чи зуміє людина встояти перед спокусою використати цю силу, чи зуміє впокорити її духом любові та мудрості…» Тільки духовні здобутки, наголошує Карл Юнг, здатні втримати людство від самознищення у нинішній час, коли у його руках повен арсенал зброї, готової до використання.
«Що таке свідомість чи її відсутність, вичерпно сформульовано у словах Христа: „Людино, якщо ти знаєш, що чиниш, ти блаженна, якщо не знаєш, ти проклята, і порушниця закону – ти”. Перед судом природи і долі несвідомість ніколи не буде виправданням, навпаки, за неї накладаються суворі покарання – ось чому вся несвідома природа нудить світом без світла свідомості, якому вона, тим не менше, так вперто противиться. … Тепер все залежить тільки від того, чи зможе людина піднятися на вищий рівень моралі, тобто вищий рівень свідомості. ... Але сама собою просунутися далі не зможе, якщо як слід не розбереться у своїй власній природі. На жаль, у цьому відношенні панує жахливе невігластво і не менш жахливе небажання збирати знання про свою сутність. … Людина повинна знати про природу Бога і про те, що відбувається у царині метафізики, щоби зрозуміти себе і тим самим пізнати Бога.» Актуальність цих слів Карла Густава Юнга, сказаних ще століття назад, нині важко переоцінити. Однак розвивати цю тему не спішать ні теологи, ні науковці природничих наук, ні психологи, ні письменники…
На підтвердження того, що потрібно усвідомлювати власну духовну природу, Юнг подає і такі психологічні висновки: «Різниця між природним, таким, що протікає несвідомо, і усвідомленим процесом індивідуалізації величезна. У першому випадку свідомість ніколи не втручається, а тому завершення процесу залишається настільки ж темним, як і початок. Зате у другому випадку на світло виходить так багато темряви, що, з одного боку, особистість стає просвітленою, а з іншого – свідомість неодмінно зростає в об’ємі та інтенсивності. Зіткнення між свідомістю і несвідомим повинно створити передумови для того, щоби світло, яке світить у темряві, не тільки не було охоплене темрявою, але і само охопило її. » Цей вислів можна вважати закладанням підвалин до пояснення природничих процесів теологічного терміну «просвітлення».
«Віра, звичайно, не помиляється, коли розкриває людині очі і почуття на безконечність та недосяжність Бога; але вона ж привчає і до близькості, навіть до прямого зв’язку з Ним, і це саме та близькість, яка повинна стати емпіричною, якщо не хоче бути чимось зовсім беззмістовним.» Ці слова пояснюють такий «недосяжний» для нас і такий бажаний духовний прогрес Йова, християн перших віків і всіх святих Христової Церкви: вони сприймали Бога практично, дієво, полемізували з Ним, очищували себе, перебували у діалозі з Ним увесь свій час. Нинішні люди не такі по-дитячому «наївні», вони просвічені земними науками, тому й втрачають просвітлення від Бога, яке, окрім свого кінцевого результату, має ще й проміжні стадії. Багато хто стверджує, що так могли спілкуватися з Богом тільки окремі люди: «для мене то не є можливим», забуваючи зробити поправку на час, який кардинально змінився. Не наша справа вирішувати, як далеко ми зайдемо на шляху до Бога, хай це вирішує Він сам, наше завдання – іти на повному довір’ї до Нього.
У богослов’ї Карл Густав Юнг сильний в ідеях. І хоча те, що лежить вище ідейного сприйняття – інтуїтивний пошук причини явищ чи подій може хибувати деякими неточностями, рівень Юнга є достатньо високим, щоби сприймати його серйозно. Як блискучий вчений-психолог він обігнав свій час щонайменше на століття. Нині особливо гостро відчувається необхідність підтримки теології тими науками, які, в силу свого розвитку і усвідомлення Бога як Законодавця, вже не можуть відмовитись від співпраці з Ним.
Досліджуючи стан людської душі як психолог, Юнг бачить назрівання у суспільстві певних процесів, до яких потрібно готуватися: люди мають бути готовими до тих надзвичайних змін, що призначені для них зверху. Цей кардинальний вибір людини – вибір Бога, має відбуватися під найпильнішим контролем власної свідомості, щоби людство вдало здійснило цей чудовий прорив, і, разом із новим самоусвідомленням прийняло і ті духовні дари і можливості, які супроводжують поступове входження у непростий процес обожествлення людини.

2012

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. [із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена]. / Пер. Ів. Огієнка. / – Українського біблійного товариства; UKRAINIAN BIBLE United Bible Societies 1992-30M-VO53(H).
2. Юнг К.Г. Ответ Иову/ Карл Густав Юнг; пер. с нем. В. Бакусева, А. Гараджи. – Москва: Канон, 1995. – 352 с. – (история психологии в памятниках).
3. Щедровицкий Д. В. Беседы о Книге Иова. – М.: Оклик, 2005. – 235 с.
4. Козырев Ф. Н. Искушение и победа святого Иова, Поединок Иакова / Козырев Ф.Н. – М.: Дом надежды, 2005. – 368 с.
5. Рыжский М. И. Книга Иова: из истории библейского текста. – Новосибирск: Наука, 1991. – 248 c.
6. Психологическая энциклопедия: 2-е изд./ Под редакцией Р. Корсини и А. Ауэрбаха. [Научная редакция перевода на русский язык профессора А.А. Алексеева.] – М.: Питер, 2006. – 1096с.
7. Большой толковый психологический словарь. = The penguin. Артур Ребер./ – М.: Вече, АСТ, 2003. – т.1 – 593 с., т.2 – 560 с., Arthur S. Reber, 1985, 1995.
8. Евангельский словарь библейского богословия = Evangelical gictionary of biblical theology [Под ред. Уолтера Элуэлла] /Грег У. Парсонс. Иов: Богословие книги./ – Copyright, 1996; Санкт-Петербург.: Библия для всех, 2004. – 1232 c.
9. Культорология. XX век. Энциклопедия в двух томах. Главный редактор и составитель С. Я. Левит. – СПб.: Университетская книга, 1998.

Де сходинки до Всевишнього?
І чи можливо піднятися до Нього? Чи існує цей шлях тут, у вирі життя, а не тільки там, за стінами монастирів? Шлях, ідучи яким, можна осягнути вершину земної творчості, можна змінювати світ словом, вкладаючи у нього енергію світла і чистоти, можна любити і бути вільним, бо справжня воля – то воля Отця Небесного у повній гармонії зі Всесвітом, то свобода від себе неочищеного… Ці запитання не обминають жодну мислячу людину. Звертаючись до Біблії, знаходимо твір, у якому чи не найбільше зі всіх її книг закодовано шлях до особистої духовної висоти. Мова йде про одну із найстаріших і найдивовижніших книг Старого Завіту – Книгу Йова. Одні вчені вважають, що існує вона вже чотири тисячі років, інші – до шести. І весь цей час мудреці вишукують у ній глибоке духовне розуміння, а люди, яким є близьке буквальне сприйняття – насолоджуються «казковістю» змісту, бо Книга нагадує казку із дуже щасливим кінцем.
Бог показує спосіб наближення до Нього через виділення і систематизацію змін свідомості Йова. Цей шлях – не тільки Йова, його проходить кожен з нас вже на землі і проходитиме по смерті. Бо людина мусить повернутися у Боже Царство, у Дух. А вмістилищем Духу є наша свідомість. Сходинки до Бога – не ті, якими йдемо ногами, а ті, якими піднімаємося у своїй свідомості. Зовнішній, фізичний світ змінюємо своїми руками, внутрішнє душевне наповнення – через переживання і думки, а духовну складову – тільки змінюючи свою свідомість. І тут найбільше важить любов і розуміння, серце і розум у поєднанні.
За сюжетом біблійного твору Йов був «невинний та праведний, … Бога боявся, а від злого втікав (Йов. 1,1)». Далі описується те, що йому належало на землі: «семеро синів та три дочки» (сім – повнота для людини; число десять – одиниця цілого вищого порядку, тобто повнота спадкоємства); «сім тисяч худоби дрібної, і три тисячі верблюдів, і п’ять сотень ярЕм волів, і п’ять сотень ослиць та дуже багато рабів.» (Йов. 1,3) (П’ять – число людини, тобто стільки, скільки було потрібно для виконання певної роботи.) Отже, на цій землі у нього було все, чого міг запрагнути, і не могло бути нічого ліпшого.
Маючи усе це, Йов мусив бути дуже багатим, можливо, царем. Читаємо: «І був цей чоловік більший від усіх синів сходу». В інших джерелах Йов називається „п’ятим від Авраама” і ототожнюється із Йовавом, що царював у Едомі у часи патріархів (Бут.36, 33)», у домойсеєві часи.
Йов мав добрих дітей, які любили одні одних, а майно і радощі ділили порівно і чесно, не виключаючи і сестер; «освячував» своїх дітей, бо «…вставав він рано вранці, і приносив цілопалення за числом їх усіх, бо Йов казав: „Може, згрішили сини мої, і зневажили Бога в серці своєму.” (Йов. 1,5)» Чого мав би очікувати за такі старання від Господа? Звичайно, всяких благ. Як же чинить Господь?
«Одного дня, коли сини його та дочки його їли та вино пили в домі свого первородженого брата (Йов. 1,13)», сталося, що чотири посланці послідовно повідомили Йова про втрату всього майна і всіх його дітей. Але Йов не бунтує проти Всевишнього, не обізлюється на Нього, а каже: «Господь дав, – і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я! (Йов. 1,21)» Це і було першим випробуванням Йова, першою сходинкою на шляху до Бога – випробуванням його душі на вірність Господу, яке він витримав. Вистояв, стаючи таким чином учнем у Бога.
Чи не траплялося коли нам вистояти перед спокусами, які часто пропонує нинішній світ: взяти для себе поперед права іншого, сказати про когось неправду задля своєї вигоди, підкупити когось чи підкупитися?… Ніхто цих речей не помічає, окрім нас самих і Бога, бо кожен крок, навіть кожна думка є підзвітна Богові. Усе записується у невидиму книгу, яка міститься всередині нас. Тож, якщо нам вдалося вистояти перед подібними спокусами, ми теж стали учнями Всевишнього, яких він обережно веде, даючи нові випробування.
Другим екзаменом Йова перед Богом було випробування хворобою. «Хай но Ти допустиш тілесний біль і страждання для нього, чи він не зневажить Тебе?» – каже Сатана Богові. І захворів праведник проказою, і став зневаженим після життя розкішного. І сказала йому жінка його, щоб він звільнився від болю відмовою від Бога, а також і від цього життя, яке Він дає.
Скільки разів кожен з нас відмовлявся від посланої Богом хвороби чи проблемної ситуації, ображаючись на Бога? Якщо заради цього треба стільки перетерпіти, то не треба – кажемо ми, і втрачаємо безмірно дорожче. Праведний Йов відповів своїй жінці: «Ти говориш…, як … яка з божевільних!» Ми тримаємось за Бога і у радості, і у горі! – мовив він. Так успішно пройшов ще одну сходинку випробувань перед Богом.
Свідомістю Йов став над людиною, яка мислить типово для обивателя. Вистояв перед тиском обставин і тілесним болем, перенісши акцент свідомості на Божу основу у собі, – це перший із великих кроків на шляху до Творця: смирення душі і тіла. Тут людина переводить з негативу в позитив всі свої провини перед Богом, набуті за земне життя.
Далі за сюжетом Книги Йова праведник тричі почергово полемізує із трьома друзями – Еліфазом, Білдадом і Цофаром, які прийшли його втішити. Розуміємо, що це теж сходинки Йова на шляху до Всевишнього. Уважно прислухаючись до розмови кожного із цих трьох приятелів, спробуємо визначити їх символічне значення.
Еліфаз висловлює дуже матеріалістичні погляди: живи на землі праведно, то будеш мати усі земні блага, покарав тебе Бог – значить ти согрішив. А зі смертю усе відійде. І не сподівайся на більше, бо люди – лише мізерні «мешканці глиняних хат (4,19) ». Дослідивши ім’я приятеля – Еліфаз, бачимо підтвердження цьому: «Елі» у перекладі – «мій Бог», «фаз» – «золото». Отож, «Еліфаз» означає «Бог мій – золото» . Цей друг закликає Йова до праведного життя задля благ матеріального світу. Умовно назвемо Еліфаза Людиною Земною.
Йов не піддається на його переконання, але питає Бога так, як запитує люблячий Люблячого: «І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, – та немає мене (7,21)» Це крик душі, і тому відповідає йому другий приятель – емоційний і чутливий Білдад і радить благати Всемогутнього. Звернімо увагу на ім’я Білдада. «Біл» – Владика, Господь. «Дад» – улюблений. Таким чином, Білдад, це «Улюблений Владика» або «Владика любить». Це відображає світогляд Білдада. Тому назвемо його Людиною Почуттів.
Йов відповідає, що з Богом емоційністю і чутливістю не поборешся. Тоді, щоб зрозуміти дії Всевишнього, у розпачі запитує: «Повідом же мене: чого став Ти зо мною на прю? (10,2).», «Пам’ятай, що мов глину мене обробив Ти, – і в порох мене обертаєш (10,9)». Йов не розуміє поведінки любленого ним Бога щодо нього, і тим дуже мучиться. На такі насичені до краю, до глибин емоційних і розумових переживань запитання, які ставить Богові Йов, взявся відповідати Цофар. Ось що він каже: «І знай, вимагає Бог менше від тебе, ніж провини твої того варті! Чи ти Божу глибінь дослідиш, чи знаєш ти аж до кінця Всемогутнього? (11,6-7)» Промова Цофара є мовою зрілого і міцного розуму, що підпорядковує себе Богові. Тому умовно назвемо Цофара Людиною Розуму. Підтверджує це також і його ім’я: «Цофар» – у перекладі – «променистий», «світанковий», «пробуджений» . Д. В. Щедровицький також віддає цю назву розумові: «Згадаймо, скільки разів у світовій поезії схід сонця асоціювався із розумом…»
Праведник говорить: не карай мене, Господи, я і так готовий виконати те, що Ти хочеш, щоб я виконав; давай поговоримо, що я не зробив ще для Тебе! «Якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде, – відвернися від нього – він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит… (14,5-6)» – говорить про себе у третій особі. Отже, Йов претендує на більше, аніж бути наймитом, що отримує платню за свої старання. Йов хоче бути сином, який працює для батька і в добрі, і у горі, бо любить Його. Тому думкою не згоджується з Богом. Йов готовий помірятися із Всевишнім праведністю, хоче, щоби Бог оцінив його сили, бо прагне вищої оцінки. Будучи праведником, він запрагнув святості, а то й, хай частково, але рівності з Богом. «Буду мати надію по всі дні свойого життя (14,14)» – каже Йов. Це якби сказати: караєш Ти мене, щоб я погодився на свою неправедність, а я все ж сподіваюся жити з Тобою у невинності.
Це був перший його діалог із друзями. Розуміємо, що це Йов сам у собі почергово перемагав свідомості Людини Земної, Людини Почуттів і Людини Розуму. Простежуємо цей діалог ще два рази. Господь часто випробовує людину тричі. Йов справляється з цим завданням. Бачимо велику вірність Богові, і невимовну віру у Нього: «Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу… (19,25-26)» Отже, Йов проходить сходинки Людини Земної, Людини Почуттів і Людини Розуму. Це і є друге велике випробування, другий крок на шляху до Господа: відмова від того, що пропонує світ, а, відповідно, і звільнення від гріха родового. У Першому посланні Йоана Богослова (4,4) (Новий Завіт) є слова, які відносяться саме до цього моменту у житті і свідомості людини: «Бо все, що народжується від Бога, перемагає світ». І ще там же (3,9): «Кожен, хто народився від Бога, гріха не чинить, бо його насіння в ньому перебуває; і він не може грішити, бо він від Бога народився.» Свідомість людини входить у дух, тобто народжується Людина Духовна. А у творі, відповідно, з’являється четвертий, наймолодший товариш – Елігу, якого раніше взагалі не було. Тепер Йов бесідує тільки з ним. «Елігу» у перекладі – «Він – мій Бог» Отже, в цьому випадку очікується якісно інше ставлення до Бога. Тут говоритиме той, хто вже своєю суттю належить Богові.
Подібно розшифрувала символіку трьох приятелів Йова і Макрина Скотт. «Троє друзів будуть представляти Йова перед судом його власної совісті», – пише християнська письменниця. «Його довгі суперечки з ними будуть боротьбою з його власним старим „я”, – боротьбою, через яку йому необхідно прорватися до досвіду зустрічі з Богом, яка зробить з нього нову людину.»
«Ось немає між вами, … хто б відповідь дав на слова його! (32,12)» – каже Елігу. Без сумніву, Йов, за правом народження, мав і земні знання, і чутливу душу і світлий розум. Але лише його дух – «наймолодший приятель», який щойно постав із його вибору Бога, зможе відповісти на поставлені запитання. «Не на мене слова він скеровував, і не я відповім йому мовою вашою. (32,14)» – каже Елігу. Нічого Йов не сказав проти духу, тому не буде він осуджувати і оскаржувати Йова, як то робили попередні співрозмовники. «Дух Божий мене учинив, й оживляє мене Всемогутнього подих, … Тож Божий і я, як і ти (33, 4. 6)» – до Йова.
Далі Елігу повідомляє багато духовних істин, які читач може почерпнути із його розмови з Йовом. Отже, після народження від Духа Святого людині розкриваються духовні знання. Це третій екзамен – прийняття (чи неприйняття) інформації Бога і повна віддача себе Йому. Подивімось, як справиться з цим Йов. Елігу, змальовуючи у дусі Бога, переконує праведника прийняти Його повністю, таким, який Він є, у повному довір’ї Богові. «Окуп великий нехай не заверне з дороги тебе (36,18)» – твої величезні терпіння будуть нагородженими, витримай у них, – каже Елігу Йовові.
За змістовою послідовністю тут мала би бути мова Йова у відповідь на слова Елігу. Однак чуємо одразу відповідь Господню: «Тоді відповів Господь Йову із бурі й сказав (38, 1)». Можливо, якийсь уривок Книги був утрачений при переписуванні. Так, чи інакше, сам факт мови Бога свідчить про прийняття Йовом усього, що відкрив йому Елігу. У часі розкриття Богом причин існування усього живого відбувається просвітлення Йова. «Просвітлення» – суцільне світло, суцільне знання, яке охоплює людину цілковито, повністю, до найменшої клітини тіла і занурює у насолоду спілкування з Богом.
Бачачи Бога, Йов розуміє свою мізерність. Зіткнувшись із Ним, відчуває Його могутню велич, яка навіть і думки не допускає про суперечку. Однак Бог, бажаючи повної капітуляції Йова, Сам викликає його: «Підпережи но ти стегна свої, як мужчина, а Я буду питати тебе, – ти ж Мені поясни! Де ти був, коли землю основував Я? Розповіж, якщо маєш знання! (38, 3-4)» Справді, де він був? Людина була лише у задумі Бога. А основи світобудови Господь вже заклав, наперед, враховуючи і людину. Яку могутність розуму і мудрості треба мати, щоб так гармонійно все одночасно охопити! А він, Йов, бачить лише себе і те, що довкола нього. Ні, не може він знати повного задуму Бога, в тому числі і щодо себе. Напевно саме так думав тоді Йов, і саме тоді сказав: Я нічого не знаю, Господи, Ти знаєш. Я переможений Твоєю великою мудрістю і знанням. Повна капітуляція перед Творцем і є повною перемогою Йова у його конфліктній ситуації із Богом. Повна здача Богові своїх позицій розкриває широту свідомості Йова і наповнює її новими величними знаннями.
У невеликій промові Яхве чотири рази вживає вислів «Мій раб Йов». На першому місці «Мій», далі – «раб» – той, хто повністю належить Богові і яким повністю управляє Бог; і «Йов» – ім’я. Раб – найменший, але він при Господові, може з Ним говорити, і Бог дослухається до нього. Віддавши Богові себе, Йов віддав і усе, що йому належить: своє тіло, свою душу і свій розум. Та чи і вони віддали себе Богові? Тому Бог говорить усьому земному, що є за правом народженими на землі, – розумові Йова, і душі Йова, і тілу Йова: візьміть усю повноту покути, і віддайте Мені, а Йов, з яким Я розмовляю, попросить за вас; ви ж йому повністю підпорядковуйтесь, як і Мені, бо він належить Мені, тож і говорить, як Я. І вчинили вони так, як говорив їм Господь. І споглянув Бог на Йова. І «коли він помолився за своїх приятелів» – «доповів» Господеві, що зроблено те, про що йшлося, «Господь привернув Йова до першого стану». Вислів «до першого стану» можна розуміти як «до первозданного стану», коли людина мала усе «за мірками раю». За іншою версією, «перший стан» – у староукраїнському варіанті «нав» – найперший, єдиний у своєму роді, зразок – ним є сам Бог. Цей варіант правдоподібніший. Отже, обожествлення наступає тоді, коли людина, народившись для Бога своєю свідомістю, згодом повністю віддає Богу свій розум, свою душевну природу і свою природу тілесну.
Господь не тільки повернув Йову здоров’я, багатство і становище у суспільстві (царювання і суддівство), а ще помножив удвічі те, що Йов у повноті мав на землі, і своїх нових дочок Йов назвав іменами, які відповідають великій благодаті. Ці дочки, на відміну від земних людських дочок, уже отримали спадкоємство на рівні із синами. Тобто і те, що походить від земної природи людини, яка повністю прийняла Бога, отримує Його спадок. При обожествленні людина отримує статус Сина по благодаті, і також Вітцівський спадок – можливість творіння у статусі Бога-Сина.
Книга Йова показує спосіб, у який кожен вдосконалює себе, наближає до Творця і поєднує з Ним. Чого вона навчала людей старозавітної свідомості? – У першу чергу того, що не всяке страждання є наслідком гріха, і що сприймати його треба зі смиренням. А також підштовхувала до великого для них відкриття. Це підкреслював і Олександр Мень: «Таємниця посмертної нагороди ще не була відкрита і Книга Йова готувала Церкву Старого Завіту до сприйняття цієї таємниці. … Щоби показати внутрішню правоту Йова, автор завершує книгу щасливим кінцем. … Нагорода – не автоматичний закон, який спрацьовує на землі, але віра у нього – не помилка. Книга лише показує, що не все вичерпується земним життям. У цьому її величезне значення у духовній історії.»

2012р.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. [із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена]. / Пер. Ів. Огієнка. / – Українського біблійного товариства; UKRAINIAN BIBLE United Bible Societies 1992-30M-VO53(H).
2. Козырев Ф. Н. Искушение и победа святого Иова, Поединок Иакова / Козырев Ф.Н. – М.: Дом надежды, 2005. – 368 с. – ISBN 5-94880-008-3.
3. Щедровицкий Д. В. Беседы о Книге Иова. – М.: Оклик, 2005. – 235 с. – ISBN 5-88707-054-4.
4. Словник біблійного богослов’я. [Під ред. Ксав’є Леон Дюфура]. /Душа. Під ред. Ксав’є Леон-Дюфура; [ Пер. з франц; Заг. Ред. Софрона Мудрого]. – Рим: Місіонер, 1992; Львів, 1996. – 934 с. – ISBN 5-7707-9458-5.
5. Аверинцев С. Собрание сочинений /Сергей Аверинцев; [Под ред. Н. П. Аверинцевой и К. Б. Сигова]. [ Пер. с древнегреч. и древнеевр.] – К.: Дух і Літера, 2007. – 520 с. – (Переводы: Евангелия. Книги Йова. Псалмы.) – ISBN 966-7888-84-3 (Собрание сочинений); ISBN 966-7888-85-1 (Переводы: Евангелия. Книга Иова. Псалмы Давыдовы.)
6. Макрина Скотт. Перечитывая библейские истории: открой свою историю в Ветхом Завете. Macrina Scott ./ – O.S.F., 1999; М.: Библ.-богосл. Институт им. св. апостола Андрея, 2003. – 280 c. – ISBN 5-89647-081-9.
7. Мень А. Исагогика: курс по изучению Священного Писания. Ветхий Завет. – М.: Фонд имени Александра Меня; – 2000. – 631 с. – ISBN 5-89831-003-7.
8. Евангельский словарь библейского богословия = Evangelical gictionary of biblical theology [Под ред. Уолтера Элуэлла] /Грег У. Парсонс. Иов: Богословие книги./ – Copyright, 1996; Санкт-Петербург.: Библия для всех, 2004. – 1232 c. – ISBN 5-7454-0907-X.
9. Мацейна А. Драма Иова/ А. Мацейна; [пер. с литовского Т.А.Корнеевой-Мацейнене.] – С.-П.: Алетейя, 2000. – 316 с. (Миф, религия, культура) – ISBN 5-89329-26