(Популярно про непопулярне)

Нинішній час для українців – це час повернення історичної справедливості, заповнення часових пропусків у історії нашої нації і нашого етносу. Це час відкриття для себе правди для того, щоби усвідомити її і вийти на якісно новий рівень духу.
Чим вимірюється вік нації? Далеко не тільки державністю, як дехто думає. І не лише часовою тяглістю домінуючих рис характеру. У нас це такі якості, як співучість, здатність опоетизовувати природу, глибокий зв’язок із землеробством, сердечність, лагідність, повага до внутрішнього світу людини та інші. Це – душа народу. А вік нації вимірюється її духовною основою. І записується, нині то вже достеменно відомо – у людських генах.
Тим, хто сумнівається у тому, чи є у нинішніх українських генах колишні трипільці-арійці чи анти, не кажучи вже про батьків-русичів, на чийому обійсті ми народилися, раджу подивитися обидві частини науково-публіцистичного фільму «ДНК – портрет нації», його легко можна знайти в Інтернеті. Для цікавих скажу наперед – так, всі ці історичні реалії є записаними у генах українців.
Вік нації також записаний у її мові. Тому мова є однією із перших національних цінностей.
Але що ми розуміємо під духовною основою нації? Духовна основа – це рушійна сила інформації, закладеної у свідомість людей, яка спрямовує їх до виконання життєвої програми. І допомагає вирішити питання «Для чого ми живемо? Яке завдання від Бога виконуємо?». А для однієї особи – «Для чого я живу? Що собою значу?». Це питання менше чи більше усвідомлене зокрема як для кожної людини, так і для кожного визначального періоду етносу. А ці періоди формують націю у її нинішньому духовному вимірі. Можуть розпадатися чи утворюватися держави, зливатися чи, навпаки, виокремлюватися племена, одначе духовними спадкоємцями є ті, хто несе у своєму світогляді, у своїй вірі (не плутати з релігією) основні риси духовних установок предків.
Прихід християнства на руську землю, без сумніву, був дуже позитивним явищем. Одначе, треба розуміти, що, поширюючи християнство, Візантійська імперія при цьому переслідувала і свої політичні інтереси. Тому при запровадженні християнства масово спалювали всі рукописи руської і давнішої пори як книги язичеські. І хоча давньоруська язичеська віра була ближчою до постулатів Христа, ніж віра найслабших у духовному відношенні християнських країн, все ж ця мотивація дозволила забрати у русинів головні матеріальні свідчення духовної моці народу. На вогнищах горіли і книги магії, і книги величезної цінності духовної та історичної. Так непоправно було втрачено більше дев’яноста відсотків (!) культурних писемних надбань дохристиянських часів на території нинішньої України.
Очевидно, саме візантійською імперською політикою пояснюється і той факт, що Біблія не була перекладена на руську мову, а чернець Кирило взяв її готовим текстом з Болгарії, яка прийняла християнство раніше, і яка була лояльнішою до імперії. Треба сказати, що тодішня болгарська, як слов’янська мова, була подібною до руської.
Руське письмо дохристиянської доби відкрила нам Велесова книга – оригінальна писемна пам’ятка України-Русі ІХ ст., безцінна національна реліквія (початок написання цієї книги може бути ранішим за часом, а знайдені дощечки – списком із попередніх записів). Написана вона, за дослідженням згадуваних у ній топонімів, у районі Західного Полісся. Нині це – Берестейська область Білорусі, Підляське і Люблінське воєводства Польщі, Волинська і Рівненська області України. Корінне населення на всій цій місцевості розмовляє західно-поліським діалектом української мови.
Велесова книга охоплює самоусвідомлення народу періоду антів (початок історії антів на нашій землі відносять до ІV-V ст. після н. Хр.), тобто на стику з Київською Руссю. Це були ті ж самі люди, просто взяли іншу назву, бо у їхньому житті почався якісно інший період. Одначе в книзі йдеться не лише про антів, у ній охоплюється весь обшир взаємодії слов’янства і не тільки його.
Польський історик XV ст. Ян Длугош стверджував, що існувала слов’янська країна Склавінія. Очевидно, державне утворення, що об’єднало протослов’янські племена мусило бути. Але основний духовний поштовх слов’яни, а особливо українці, отримали ще раніше – від Трипільської Аратти – це приблизно від 7,5 тисяч років до 4,5 тисячі років тому. Центром її формування була нинішня територія України, а сфера впливу – від Балтійського моря до Волги, яка тоді впадала у Азовське море. Саме від жителів Трипільської Аратти і почала поширюватися наша прадавня культура в Індію, Месопотамію, Єгипет. Арії там частково асимілізувалися з місцевим населенням, частково великими групами поверталися назад і, вливаючись у «материнське» етнічне населення, породжували новий спалах культури.
Те, що арійська культура є нашою прадавньою бачимо, протягуючи ниточку духовного зв’язку від початків нашого етносу до нинішніх днів (точніше майже початків, бо генетики засвідчують величезну спільність українців у ще давнішому об’єднанні, очевидно, культурі прадавньої Борії). Зовнішньо ця цілісність проявляється через особливості символіки вишивки, писанок, навіть через чоловічу зачіску – оселедець, яку носили наші предки, зокрема, і 3,5 тисячі років тому. А особливо через державну символіку – прапор і герб. Дослідження показують, що нинішній тризуб як герб на нашій території був поширеним не тільки за Київської Русі, а й набагато раніше від неї.
Хто з нас не пригадує Шевченківське «Славних прадідів великих правнуки погані»? Йдеться, в першу чергу, про арійську державу і людей, які формували її устрій. Саме там у середині VI тисячоліття до народження Христа сформувалися чотири соціальні фракції ідеального суспільства: брахмани – духовні люди, кшатрії – люди влади, вайш’ї – господарі і шудри – виконавці. До речі, саме арії витворили, чи отримали в спадок і санскрит – священну прамову. Найвищою верстою суспільства були брахмани, які вели високодуховний спосіб життя, щоби бути постійно відкритими до Божої мудрості і передавати свої знання людям. Тобто суспільство вели в першу чергу брахмани, які керувалися Божими настановами і давали вказівки кшатріям.
В українській мові з часів Трипільської Аратти і нині залишилося слово «врахман» чи «рахман». (Див.: Ігор Каганець. Арійський стандарт, ст. 197.) У словнику Бориса Грінченка це слово пояснюється як «праведний християнин». Залишилися і приказки: «Постимося, як рахмани», «Рахманський великдень», «рахманна земля». Рахманний – значить спокійний, сумирний, тихий, благодатний.
У літописі «Повість врем’яних літ» пишеться: «Закон же у іукриян, яких ще називають врахманами і осторовитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби.»
Нам особливо цікава назва народності – іукрияни, тому що там є корінь -ук, який вказаний у назві нашої країни. Дослідники стверджують спільність іуктриян і українців як продовження у часі. Зі санскриту «ук» – «слово», мається на увазі слово духовне, від Бога. Суфікс «тр» означає діяльність, тобто уктри – ті, що діють за Словом Бога. В українській мові зберігся суфікс -ук для позначення знань: на-ука, не-ук. Слово «іуктрияни» має закінчення -яни. Що означає це закінчення? Можна інтерпретувати «ян» як «новий». Але це закінчення є типовим. Згадаймо міфічну країну Аріяну чи Оріяну, яка, правдоподібно, теж знаходилася на нашій території. Можливо, це і є друга назва Аратти. До слова, у Велесовій книзі вказане ім’я батька відомих нам братів Кия, Щека і Хорива, кожен із яких започаткував нову народність: Кий – русичів, Щек – чехів, Хорив – хорватів. Їх батько звався Ор.
Слово «райяна» перекладається як «двері до раю» чи «брама до раю». Звідси «яна» – те, що дозволяє входження до чогось. У нашому випадку «іуктріяни» – ті, які несуть у світ життя за Божим Словом.
«Україна» – Ук-рай-на. «Ук» – Слово Боже, «рай» – рай. Закінчення -на, зазвичай, підтверджує якусь якість. Для прикладу: Світла-на, вір-на, спір-на, збір-на, віль-на і так далі. Та, що має у собі благодатне Боже духовне Слово – приблизно так перекладається «Украйна». Знаємо, що біблійна Книга Життя знаходиться у самій людині.
Це означає, що назва Україна не є випадковою, а є точною. Лише трошки змінена фонетика. Украйна – саме така назва зустрічається в одному із віршів нашого Кобзаря. Отож, коли постане питання зміни сьогоднішньої назви країни, то чи варто нам буде повертатися назад до «Русі» лише для того, щоби повернути вкрадену назву? – Думаю, не варто. Нам варто йти вперед, лишивши крадія біля розбитого корита. Тому пропоную замість зміни назви «Україна» на «Русь» лишити «Україна», лише трохи інтерпретувавши її як «Украйяна» – Ук-рай-яна. Ми не відкидаємо старе, а продовжуємо його, оновлюючи і підносячи на якісно вищий рівень, робимо чітким, прозорим, видимим. Украйяна – це шлях у рай через прийняття Божого Слова.
Питання має дискутуватися. Поширеним коренем у назвах народностей наших пращурів був рас-. У перекладі, очевидно, «чистий». Ймовірно, похідними від нього були корені спочатку рос-, а потім – рус- (зі спаданням якості ознаки). Оскільки на завершенні певного циклу у житті етносу йде відродження у високому, якісно новому вимірі духу, то звідси як можлива назва нинішньої України – ук-рас-і-яна, Украсіяна.
А тепер повернімося до нашого прапора і герба, які ще донедавна були заборонені радянською імперією заледве не під страхом смерті (за знайдений у селянина тризуб засилали у сибірські тюрми). А за Польщі до 1939 року польський поліцай, побачивши на українцеві прикріпленого до одягу тризуба, зірвав його і вдарив людину, яка осмілилася його носити. (Це свідчення за реальним випадком). Кожен окупант хотів подавити в українцеві його дух, але ідеологія сусідів з півночі вирізнялася особливою жорстокістю.
У Велесовій книзі на дощечці 38 б пише: «Дажбог на струзі своєму був у сварзі премудрій, яка синя. А струг той сяє і виграє, як золото, – Огнебогом розпалений.» Перекладемо: «Бог, який обдаровує людину, на човні своєму був у небі премудрому, яке синє. А човен той сяє і виграє, як золото, вогнем Бога розпалений.» За езотеричними (прихованими) даними – знанням і розумінню відповідає саме синій колір. Золото для наших предків – Боже слово. Жовтий – колір вчительства, золотий – Божої благодаті, чи самого Бога.
Чи не від цього символу і давній жовто-блакитний прапор? Бог – жовтий чи золотий колір – зверху, блакитне небо як вмістилище Бога – знизу. Може бути варіант: на синьому тлі золотий круг (куля). А ще синій колір – символ «вод», які відмежовують світ чи «твердь» вищого духовного порядку від нижчого (за книгою Буття, 1).
Український герб – тризуб, його інша призабута назва – Трисуття. Символіку нашого герба вивели, очевидно, ще арії, або до них. Символ Трисуття – це неподільність Нави, Прави і Яви. Нав – із староукраїнської мови – перший, первинний у своєму роді, зразок, яким є Бог. Його символізує центральна гілка тризуба. Дві інші – Ява і Права. Права – символ правдивих Божих законів, Ява – реальність життя існуючого, вона ставиться поряд із Правою, порівнюється з нею, тому вони симетричні. Розшифровування українського герба як цілісність Пресвятої Тройці теж має зміст. Трисуття – це земне відображення Пресвятої Тройці, яка є у божественній трансцендентності.
До речі, у нинішній українській мові нава – це основний об’єм тяглості храму від дверей до вівтаря, обмежений колонами. Українські храми зазвичай трьохнавні або однонавні.
Саме словом про Трисуття велично починається Велесова книга, цитую:
«Даремно згадали доблесні наші старі часи,
бо йдемо куди – невідомо.
А так оглядаємось назад і говоримо,
що соромимося Наву, Праву і Яву знати
й обаполи тирла відати і думати.
Се бо Дажбо створив нам Яйце,
ту Світ-Зорю, яка нам сяє.
І в тій Безодні повісив Дажбо Землю нашу.
Аби тая удержана була –
так се душі пращурів суть.
І ті світять зорями нам од Іру…»
Розшифруємо:
«Даремно пам’ятаємо про доблесні наші старі часи,
бо нині не знаємо, куди йдемо.
А тільки оглядаємося на те, що було в минулому, і кажемо,
що вже соромно нам відати про закони створеного світу,
й одночасно у минуле й майбутнє дивитися, знати і розуміти.
Бо Господь, який обдаровує людину, створив нам Всесвіт,
ту світ-Зорю, що нам сяє.
І в тій Безодні повісив Господь Землю нашу.
Аби її духовно утримували
праведні душі пращурів наших.
Вони ж бо світять зорями нам із Раю…»
Яка особлива глибина знань і мудрості пронизує всі ці рядки, яка краса слова, опоетизованість мови! І це – наша дохристиянська релігія. Додам, що за цією релігією людських жертв не приносили, а тільки суру – настояний на сонці напій із трав, який пили, славлячи Бога, п’ять разів на добу. (Ця інформація – з тексту Велесової книги.)
Продовжую далі цитувати початок цієї величної писемної пам’ятки:
«Права бо є невідомо уложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа, тече Ява,
і та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є Нава, і по тому є Нава,
а в Праві ж є Ява.
Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше,
яко се бо вже найшло на коло нам.
Творящу Богом силу се узріли в собі,
бо то дано дар Богів,
І не потребуємо бо се напраснити.
Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас
І там в жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми Праву, Наву І Яву,
не берегли того, а ще й глузували.
Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками.
Отож, молячись Богам, матимемо чисті душі і тіла наші,
та й життя з праотцями нашими,
які в Богах злилися воєдино.
Правда така, що ми Дажбожі внуки (тобто руси) в умі.
А Ум Великий Божий є єдиний з нами,
І тому творимо і говоримо з Богами воєдино.»
А ось так цей текст записується сучасними словами:
«Духовне Буття Божими законами є незвідано для нас укладене Вседержителем,
а по ньому тече Проявлене, як пряжа, переплітаючись із ним,
і Проявлене Буття створило життя наше.
А тоді, коли воно відійде, смерть наступає.
Проявлене тече і твориться у Духовному Бутті.
Божа Сутність є після них обох.
До них є Божа Сутність і після них є Божа Сутність,
а у Бутті Духовному, невидимому, міститься Проявлене Буття.
Осягнувши це старовинне знання, зануримо душі наші у нього, бо воно нам потрібне, раз вже ми підійшли до того, щоби сприймати його і розуміти.
Силу, яка твориться Богом, побачили у собі,
вона – дар Божий,
і не можемо її даремно занапастити.
Бо душі предків наших з Раю дивляться на нас
І в жалю плачуть і виказують нам,
що не берегли ми (як вони) даних нам від Бога знань, які є великою цінністю.
Не берегли їх, ще й глузували,
що, по правді не гідні ми бути спадкоємцями Бога.
Але, молячись Богові, матимемо чисті душі і здорові тіла наші,
та й життя з праотцями нашими,
які на Божому обійсті злилися воєдино.
Бо насправді за Божими записами ми вже є спадкоємцями Бога.
І перебуваємо у єдності з Великим Божим Розумом (ноосферою),
а тому творимо і говоримо за задумом Бога.»
Написати це могла тільки духовна людина, з глибокими духовними знаннями, навіть і для сьогоднішнього часу. Ніхто, жоден історик не міг би зробити подібну підробку!
Ці слова є посланням і для нас, сьогоднішніх українців.
Ми надто довго не вірили у свої сили, і нині бути неактивним, бездіяльним щодо творення оновленої країни є не тільки ганебним, а і злочинним стосовно наших часто невинно убієнних предків. Пора нам нарешті зрозуміти хто ми, чиї правнуки й онуки і зачати діяти відповідно до того, хто ми є насправді.
Саме зачати, щоби породити справжню Украйяну – країну, яка стане дверима до Божого Царства у Слові, яким є Христос.

2015