Сонце таки трохи припікало. А особливо на львівських вулицях, суцільно закладених добротною, ще австрійською бруківкою. У скверику на Привокзальній площі, навпроти пам’ятника Степанові Бандері на всіх лавочках вже сиділи. І щільніше на тих, що в тіні дерев. Недільного дня на диво людно, дарма що близько до загазованої вулиці. А мені конче треба було в тінь, бо чорний капелюшок як магніт притягував сонце.
Зліва здіймався у небо неоготичний храм – церква Ольги і Єлизавети. Будували його не у традиційному для львівської готики ХIV столітті, а на початку ХХ-го, за Польщі, як костел пам’яті цісаревої дружини Єлизавети. Хоча, від того, що псевдоготичний, він не втратив, а тільки набув. А втратив у радянські часи, коли його перетворили на склад. Добре, що не підірвали, як у Тернополі. Ім’я Ольги – української святої дали щойно у дев’яносто першому, з початком Незалежності.
Запитала у немолодої пані з хлопчиком років п’яти, чи можна біля неї посидіти на лавочці. Вона відразу відповіла, що, звичайно, можна. І натомість попросила мене посторожити її сумку, поки відводитиме онука до дитячого майданчика. За хвилину-дві повернулася. І, сказавши ще декілька слів українською, далі перейшла на російську.
– Ви з переселенців із Донбасу? – перепитала я.
– А що, так помітно? – усміхнулася , – з Донбасу. З онуком гуляємо, дуже просив, бо тут на дитячому майданчику вже знайшов собі друга. А у садочку ще не пристосувався, не розуміє української мови, перепитує слова.
Розповіла, що переїжджати сюди вирішила відразу, як тільки там у них все почалося. Вони з донькою ще встигли продати у своєму райцентрі квартиру і переїхали на Львівщину, а син залишився вдома, стереже будинок. Житло тут, у Львові, поки-що знімають, далі куплять своє.
Найболючіше сприймала те, що відразу порвалися всі її особисті зв’язки. Давні колежанки на телефонні дзвінки не відповідають, вважають бандерівкою. А ті, з якими ще спілкується, хваляться безплатними пайками і пенсією, набагато вищою, ніж українська. Є й такі, що беруть дві – і російськими, і українськими грішми. Правда, одну, українську, не розтрачують, – а раптом прийдеться віддавати… Вважає, що вибір зробила правильний, хоча, було видно, що ті слова про більшу пенсію її трохи зачепили.
На сусідній лавочці теж сиділи російськомовні, дві жінки у недільному вбранні. До них примкнули ще дві. Веселі розмови. Про те, що фігура округлилася - добре виглядає. На теми гастрономічні: знає, де купити добру ковбасу і масло, їсть все, що хоче. Їх виказував зовнішній вигляд: теж біженці з Донбасу, із зони бойових дій. Людину радянського штибу легко розрізнити за виразом лиця. А саме такі лиця були у них. Як у Аксьонова – нового кримського лідера, поставленого Москвою. В обличчі – переконаність радянськими ідеалами, у свідомості – достатність шлунково-матеріальних тем. І нерозуміння глибоких. А зовні – веселість під бравурні пісні, бо якщо комуністична партія оголосила, що жити добре, то треба веселитися…
У цих переселенок, здається, все непогано. От тільки під веселими словами ховається внутрішня непевність, в очах – розуміння, що існує щось таки глибше, аніж їхні теми. Те інше проглядається у поглядах і свідомості галичан, які їм ще такі незнайомі. Вони, східняки – тут, у центрі Львова, перед пам’ятником Степану Бандері, зрушилися з насиджених місць, зі звичного середовища, і не повністю розуміють що до чого. В душі – дитяча впевненість: їм мають все забезпечити. Але як те буде, хто зна…
Запитала свою співрозмовницю, чи вона не збирається до церкви на службу, бо бачила там при вході оголошення про відправу для переселенок із зони бойових дій. Та відповіла, що в місцеву церкву заходила лише раз. Запитала в черниці, куди ставити свічки за померлих. А черниця сказала: туди само, що і за здоров’я. А їй так незвично ставити, треба окремо. То більше і не заходить. В церкву і там ходила рідко. Але храм, звичайно, гарний. Кажуть, туди туристів пускають аж наверх, на оглядовий майданчик. Я додала, що то найвища будівля у Львові. З неї далеко видно.
Пані попрощалася і пішла за онуком до дитячого майданчика, а там – додому. А до мене натомість підсів чоловік з вигляду років до сімдесяти, середнього росту і хлопчачої фігури. Одягнутий у штани від давно купленого, ще кримпленового, костюму і добротну трикотажну футболку. Глибоко в очах затаїлися багато пережитого і серйозне ставлення до життя. Звичний тип чоловіка із західних областей України. За радянщини приходилося пильнувати, щоби все говорити і чинити так, як вимагалося. Ще й багато працювати, аби чогось доробитися: і на партію, і на тих же мешканців Сходу України, які ні худоби не здавали державі з власного господарства, ні городини: не було потреби, бо їх зарплати весь час були набагато вищі за ту ж саму роботу, ще й ціни на продукти нижчі, бо ж регіон дотаційний. Вловлюю легкий горілчаний запах: недільних сто грам входить у програму відпочинку галичанина нарівні з ходінням у церкву і диванним відпочинком після обіду, в будень собі того не дозволить.
Знаходжу слова, і невдовзі дізнаюся, що він – з Пустомит. Саме чекає на маршрутний автобус. А приїжджав у Львів до чудотворної ікони, що якраз виставлена у соборі Юра. Собор Юра недалеко звідси, майже проглядається.
– Нині час такий, що без віри люди втрачають орієнтири. Легко можна збитися на манівці… – продовжую розмову, бо таки так.
– Та я вже давно, – каже, – при більшій вірі. І до церкви щоразу ходжу, і молюся… – співрозмовник на мить відвертає голову, а далі повертає назад і жаліється, – я вже шістнадцять років, як сам. Жінка вмерла.
– То тяжко. Чоловік сам, то як половина людини, – додаю.
– Так, ви знаєте, навіть до хати не хочеться заходити, бо що там буду робити?
– А що, без дітей живете? – допитуюся.
– Та з дочкою, і з внучкою. Дочка – медсестра, в лікарні працює, внучка – лікар, і вчиться ще далі. У них – свої справи. А я на дворі кручуся. Маю крилі, то доглядаю. І ще кури є.
– Крилі теж доброго догляду потребують, – кажу.
– Потребують, – погоджується. – Знаєте, я теж мав уже там бути, коло жінки, – каже так, наче змовницьки, – вам розповім. – І починає довгу оповідку.
– Було то зимою, років зо шість тому. Вже вечоріло. Вертався з роботи додому. Тільки підійшов до залізничного переїзду, чуюся, що мене щось спинило. Ніяк не можу перейти через колію. Як не пробуюся – щось не пускає. Враз чую – падаю на порожньому місці. Встав, постояв, перехрестився, та й повернув на іншу дорогу. Видно, думаю, треба йти другою дорогою. А вже почало темніти. На електричних стовпах ліхтарі світять.
Пішов іншим шляхом, уздовж колії. По дорозі мене наздогнав племінник зі своїми колєґами. Жартують, мовляв, що то ви, дядьку Михайле, манівцями ходите. А я кажу, хлопці, тою, що завше, дорогою я нині не мав йти. Не пустили мене. Кажу, а вже говорити не можу, так серце схопило. Пройшов ще кілька кроків і перед другим переїздом – знов на коліна і в сніг.
Посидів трохи, далі підняли мене, і поволі йдемо додому. А до моєї хати вже недовго зісталося. Думав, дійду. А тут знов – третій раз падаю в сніг і вже не пам’ятав, що було далі. То племінник з хлопцями взяли мене попідруки і приволокли до хати. І так, без свідомості, зоставили мене дочці. А вона положила мене і відразу тут же, на ґанку – поставила з одного боку одну крапельницю, з другого – другу. Міряє пульс. А я чую, що так легенько собі піднімаюся уверх над своїм тілом і дивлюся на то зверху.
Дочка заголосила і давай мене бити долонями по щоках. А далі – підгинає мені коліна і б’є по грудях. І робить штучне дихання. А я чую, як щось мене ніби тягне назад до мого тіла, знаю, що треба вертатися. А так не хочеться, бо зверху так добре, нічого не болить. Але мус. Потягнуло мене до тіла. Розплющив очі – моя Марійка коло мене стоїть. Зраділа. Дала ще якусь таблетку. Каже, що прийшов у себе.
Потім, коли розповідав їй про те, що вона згинала мені коліна і стукала ними в мої груди, то дивувалася, звідки я те знаю, бо ж вона точно зафіксувала, що у мене настала клінічна смерть. На шість хвилин. А коли прийшов до свідомості, то вже того не робила. Медсестра. Її там не вчили, що людина бачить і після смерті.
Кажуть, що в інших після такого ясновидіння відкривається, а у мене – ні. Тільки став більше віруючим. Бо скільки того земного життя, трохи більше, чи трохи менше, а таки прийдеться туди повертатися. – Пан Михайло замовк. Біля пам’ятника радісно скрикували підлітки на скейтах, реагуючи на вдалий трюк.
– О, вже мій автобус приїхав. – І пан Михайло квапливо піднявся з лавки.
– Щасливо вам. І будьте здорові ще багато років! – прощаюся.
– Дай Боже і вам доброго здоров’я. Тримаймося! – несподівано впевнено твердо і дуже свідомо відповів мені, при цьому ледь нахилився і торкнувся правицею серця. А далі відвів її і на мить притримав. Повернувся і пішов. Чисто галицький жест. Очима проводжу його постать до автобуса. Дай Боже!