Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Із нього опертя зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Давались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Аж раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Аж раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

А мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?