2015р
Відкрий шлях прохолоди в запилений дім – повідкривай всі вікна.
Дозволь звільнитись свідомості із рамок надтісних.
Наповни легені до краю повітрям свободи і почуєш вічність.
Залишишся зараз тут і нема інших істин.
Кожен звук шум свист спів птахів голоси розчиняються в тобі.
Лиш один цей момент все що маєш - це все що потрібно.
Всім цього вдосталь більшого й годі.
Та хто має сміливість вірити цьому?
Пізнай зрозумій власну суть.
А суть завжди в Єдності себе зі Всесвітом.
Бо куди не глянь скрізь любов… в тобі… навколо...
Головне не звертай зі шляху вірного й не помилишся.
Не думай то зайве – відчуй тишу і все що оточує.
Блаженним стати може кожен.
Лишень припинивши шукати істинну та знайдеться.
А знаєш де вона?
Поряд…

2015р

Так був поет…
Можливо той ще досі є.
Можливо світить у зіниці йому промінь сонця
Мовчазний і тихо істинну зі слів все п’є
І вигляда гостей не частих у віконце.

Він сам поет…
Доки ніхто не зрозумів
Таке безмежно справедливе і наївне це зізнання
І він душа відкрита всім правду вже відкрив
Та не почув бажаного прохання.

Знає поет…
У нього просто місія така
Лиш жити римою і кожне речення до зошита писати
Хоч участь ця безмежно радісна й п’янка
Та ті всі записи вже нікуди складати.

Сумний тепер…
Поет ніким не знаний
А так хотів бути потрібним і почутим хоч би раз
Та й Всесвіт весь такий йому коханий
Все ж заблукав серед людських неправди і образ.

А хто знайде?..
Кому тепер його шукать?
Може так багато всім сказати прямо в серце словом.
Стомився на безглуздий викликать
Діалог когось із опонентів на розмову.

Любив колись поет…
І друзів – їх немає… десь вони не поряд.
Не хочуть віршів. Може кам’яні стали серця?
Кохав… Лиш тільки один раз впіймавши погляд…
Забуто все… одні тільки вірші на папірцях.

Може на час.
Куди романтикам? Тут тільки практикам дорогу.
Поет – це не рентабельно. Замалий престиж.
Слова ці будять душу викликаючи зайву вам тривогу
І відкривають серденько навстіж.

Пробач черствих…
Тільки не припиняй писати
Ти сповниш діамантами смарагдами будь які розмови
Нехай навіть забули хто ти є. Мусять згадати.
А пам’ять поверне усім і кожному твоє коштовне слово!

Пиши поет вірші. Твори!
Не забувай призначення своє від Бога!
Одна лишилась на планеті істина. Тільки твоя.
Вона розбудить всіх бо чиста необхідна й нова.
Лиш потерпи ще трішки й зміниться Земля!

2006р
Душа відмічена тобою
була бажанням відректись
і сповнена навіки болем…
то ж в очі дивишся? Дивись!

Дивись як мучить її пекло
Ще незбагненних почуттів!

Не треба сорому, до неба
Їй лиш злетіти б… відпусти
Дай волю, щоб несла на крилах,
Щоби не впасти горілиць
І рахувати неба хвилі.

Снуватиме між людей, мов привид.
Знаєш… вона тебе любила…

2006р.
Макіяж мій дивний.
Так, я клоун.
Той що над втратами ридає.
Я – твоя тінь. Ти – невідомий.
Тебе врятую із нікуди і змушу
Янголів забрати тебе до раю.
Пробач, я ж так тебе кохаю.

2005р
Так непримітно підкралася печаль
Багато так відсутнього з’явилось.
Невже тобі мене не жаль?
Невже ця диво казка закінчилась?

Прошу, лікуй мене від пам’яті теплом
Холодних рук до ніжності вразливих.
Здивуй мене побачившись як сон
В пустелі чорних янголів безкрилих.

Цілуй мене вустами що горять…
Не відвертай від мене погляд кволий!
Ти змусив знову серце зачинять
І знову лікувати його болем!

Знайди мене як тінь, ту, що живе
В минулому безглузді, покохавши.
Врятуй із лап пустоти… Знайдеш?
Я вже чекаю. Ти приходь і залишайся…

2003р
У демона закохана, стражданнями кохана
В епосі смерті й вічності
Їй подруга чужа омана.
Вона, як я, на грані вже закінчення.

Не зрозумілі вислови, словами заплутані,
Рекла їх раєм зачарована,
У вирій птахом пущені,
В повітря пущені душу сильно зранили.

Від того що ніхто не чув і звуку
І чистого не бачив у очах її –
Вона забула мучитися знову,
шукаючи правдивої теорії.

Забула підбирати вислови,
Не стала вже собі чужою.
Блукаючи пустелями іронії
Говорила правду із собою.

2002р

Маленька краплинка зла у зраненій душі ображеної дитини добирається до розуму, в якому вже встигла затаїтись ненависть. Поєднавшись, ці дві демонічні одиниці (ненависть та зло) будують щось на зразок цілого маленького демона, він у кожного свій особистий.
І ось він розвивається. Спочатку крок за кроком заплутує думки, намагається керувати тілом свого «хазяїна» і нарешті добирається до почуттів. Саме там, в душі, демон найбільше прогресує, знищує найменші прояви жалоби, доброти, невинності, чистоти кохання та ін. Найтяжчою формою колонізації людського тіла демонічним вірусом є найстрашнішими, з часом паразит вбиває саму душу і займає її місце,перетворюється на диктатора свідомості, збудником солодкої хвороби в холодному серці, ненависті до всіх. З рештою він змусить ненавидіти самого себе і, якщо не встояти, просто знищує свого носія.
На-жаль такі ми є нікчемні створіння. Собі самі не завжди підвладні.
P. S.
Іронічний жарт: Демони чекають… 

2008 р

Твоя не бронь я.
З легкоплавкого металу моя душа складається.
І навіть вода крізь всі клітини просочується наскрізь
і не рятується ніщо,
крізь очі вимиває все сльозами та вода
слів твоїх не сказаних.
Мовчиш.
Чому мовчиш?
Дай відповідь на ті питання,
чому ти став наступним таким самим,
а не першим і єдиним,
самим раннім чистим моїм коханням?
Чи помиляюсь я?
Скажи і стануть сіллю мої сльози,
бо ж є нестерпним те твоє мовчання,
воно немов меч самурая,
відрубує мені кінцівки – і не іду, не йдеться,
і пальцями не нашкребти дорогу до твого серця,
бо ти – стіна.
В твоєму царстві ховається лише душа твоя,
тому й не знаю чиста вона там чи мертва.
А ти скажи мені, яка?
Невже душа твоя – амеба?
Щораз міняєш її форму,
під клімат відповідний адаптуєш
і тягнеш безкінечно довгі лапки,
засмоктуєш мої надії
своїм пекучим тим мовчанням
і поглинаєш знову й знову.
Крапки нема, її ніхто не ставить,
лише стіна лишилася – твої ті неприступні мури.
Я сиджу в них, далеко так від тебе –
а ти нові собі будуєш.
Плачу – бо кохаю тебе,
моя ти не приступная амебо.

2011 р
Немає у всесвіті нічого
більш тендітного і нетривкого,
аніж душа до краю сповнена Любов’ю,
не зранена іще безглуздими словами...
І музика звучить від слів душі тієї
прекрасна, вічна, юна, безкінечна.
Її богинею назвали, бездарні,
всі хто так жадали кохати й ніжити в обіймах
таке тендітне тіло.
Та там серед чужих створінь її немає –
вона лиш поряд тут, з тобою, мій коханий...
Ховається в твоєму серці, великому і мужньому.
Там добре так їй, так спокійно й тепло...
Моя душа тепер навіки зветься лиш твоєю...

2013р
Сьогодні, ой так несподівано
Боліло моє серце.
Перед очима злітали до неба
Душі тої далекої мрійниці.
Тої що сотнями таких мала
Душ несподіванок у вбраннях синьожовточорних.
Тих що в траурі – тому причина завжди буває,
Коли душі злітають увись то є знак.
В мент такий хтось помирає
Від суму та жалю, адже
Все було врешті просто ілюзія.
І ніжним тендітливо-збудливим голосом
Жіночим співає світанок,
Сніжинками міг би закружляти такий світанок.
Подарувати мені промінчик, як руку візьму його.
Нехай мідіймає разом з воронами
Над руїнами кружляти особисто знищених ілюзій.

І в момент той, знову живу.
І вільна. Після війни стомлена.
Змучений переможець. Має натрапити час.
Можливо згодом я все зрозумію.
Лікує так час – лише зрідка,
Пекуче болюче примарення дарує.
З минулого постаті, того й серце зненацька боліло.
Привидами, примарами серед стін будинків
До неба злітали душі-ворони.
Зникли знову тіні минулого.
На певний час. Добре, й справді,
лише зрідка повертаються.

2003р
Ні, це не сум в очах, це лиш безглуздість
Всього минулого, ілюзій всіх моїх.
Колись я мріяла придбати собі мудрість,
Але не встигла: «Продано. Єгріх.

Чи може ви бажаєте спокуси,
Є ностальгія всіх минулих літ,
І ще є біль, є сльози, трохи суму –
Це все зовсім не дорого, беріть».

І я взяла, не знаючи навіщо,
Всьго по трошку в душу нагребла,
А потім ще знайшла я щастя крихту.
Її украла й в серці зберегла.

Так і ховаю крихту цю, не вмію
Чомусь радіть відкрито щастю я.
Може що крадене?.. Та що тепер удієш –
Давно минуле стало небуттям.

Ось скоро знов піду по тую мудрість,
Бо сподіваюсь встигнути цей раз.
Більше не вкраду, а куплю на радість
Хоч трохи щастя й кілька тихих фраз.

2003р
Спів почуттів душею чула.
Загинула, як зрозуміла її сенс,
Бо не живе той, хто живе минулим
І хто майбутнім мріє, згине вмент.

Ось так і я згадала все, чого торкнулась.
Закривши очі ринула в безодню тьми.
І падавши, до пустоти горнулась,
Вона ж тягла мене до пащі марноти.

Більше не линули до мене звуки пісні,
Чужих думок вже не торкалися мої слова,
І помисли мої вже стали грішні,
І не бриніла на очах блаженності сльоза.

Ніхто і не впіймав мене …
Я впала... проснулась… то був сон…
Що рану оживив у серці моїм хворім
І змусив душу жить серед людей-притвор.

2013р
Шумлять комахи над квітами своїм гарним настроєм,
Яблука падають і падають додолу,
Мурашки повзають далекими маршрутами.
Я в спостереженні сиджу із цигаркою
На покривалі разом із мурахами
На карнавалі природи прекрасної
Всмоктую в себе енергію Всесвіту.

Вітер куйовдить волосся поривами
Ще хтось невидимий хрускає гілками.
У морі зелені в пахощах істини
Ловлю момент цей ще мною незвіданий
Щоб стати з Сонцем чи з Богом на Ти
На покривалі разом із мурахами
Медитую свого Я мости.

2013р
Момент коли моїй тіні дозволено предстати рівно перед Вами і дивитись замість мене у очі тим хто сидить навпроти і дивиться нашу Виставу, де тінь та людина, немов музика та дзеркала, освітлюють спалахами сцену і квітнуть рухами в душах глядачів вогнем тиші і спокою по колу, мов Вальс, і всі вони разом величні. Лише вони сміють бути собою на Виставі, де тінь дзеркала та музика закутана димом Вальсу, лише одним подихом тихо… тихо.

А потім.

Пішов увесь Всесвіт геть і сказав – «Я, один, той що залізе і поміститься в думках та розумі однієї людини, тої що так велична, що мені там буде простору і простору, де мій спів прекрасний луною лунатиме і лунатиме. А я, той що променем сонця Всесвіт заплутаний і сяє… світить, теплом віє і танцює і танцює, затанцьовує».

Такий він, чи то потім.

З земних.

З недр потоками зтікає
з тіла лава, пекуча і палюча.
Розпечена до болю і розрухи,
від пекла з недр тікають тіні.
І Вальс,
співає Всесвіт їм до танцю.
І раз і два і такт за тактом
у ритмі раз і далі й далі, й далі
луною спів розноситься,
лунає.
Ось такий він момент, коли моїй тіні все дозволено.

2013р
Я - один. Ти – два.
Методична програма
Виважена, екзотична, щоденна,
Крім того, нами обов’язкова до виконання.
Простір заповнений завданнями.
Ставлю галочки та крапки, викреслюю зайве, вириваю сторінки, змінюю блокноти , записую нові слова і числа.
Звичайний перелік корисних природніх функцій фальшивонав’язаної банальної буденності.
Важливо виконувати особливу умову –
Тримати уявою свято і не викидати з вікон сміття (то викликає чужу тривогу і негативне збудження оточуючої суспільної маси, убогої уяви квартирних мешканців, що діляться зі своїми сусідами тарганами і запахами приготованої їжі.)
Я – один. Із натовпу представників людської раси жіночого роду.
Моє завдання – виконувати функції.
Ти - один. Представник тієї ж породи чоловічого роду.
Теж маєш завдання і керуєш себе правилами.
А потім. Ми повертаємось до будинку.
В нас одне ліжко і там немає правил –
Кохання –
(це не спосіб продовження роду)
То фантазія, заради якої готові до кінця здійснюватися бажання Всесвіту, одиниць і цілих копалина ресурсів, світ для життєвих цінностей - тут
я +ти і це все рівне апсолютності.

2007р
Зафарбувати невагомість
Того відвертого торкання
Між нами вдерлося кохання
І все червоним залилось.

За чорні чари, ще й без чварів
Заламіновані пісні про страх…
Страх і горе за бажання
Чужої долі. Так хотіти
Нам один одного далось
Це невід’ємне право.

Кудись все дерлось, десь
Тяглось і ти – все глибше
Далі й далі танок нестримного кохання
В шаленім темпі розгорання.
Між нами став солодкий крик.

Ти поряд. Таке жарке тіло
Навколо мене обвилось
І ми лежали…
Серця наші з грудей тікали і тікали…
Саме тоді все відчувалось
Немов живу зараз востаннє
А завтра буде просто сон
Просто намарена пригода.
Зустрінемося й там
Щоб знову
Теплоти горнутись
І в морі криків захлинутись.
Вже скоро буде нам нагода.

2013р
Ось постріл, шпигую. За тобою. І вполюю твою душу.
Зупиню все, що могло мати якись зміст чекання.
Принесу все це в жертву,
пущу потік хвилювань ножем спостереження,
все що є – все віддам.
За бажаним сппокоем ти дасиш можливість відчути знову твій запах
і всім єством знову на полювання.
Я полюю на тебе. І впіймаю.
Я мисливець. Жадібний, кровожерливий, голодний.
Я полюю виключно на тебе.

Ще лише крок – і ти в пастці мов звір в проблемах.
Та є момент пошуку. Незкінченний.
Де душа в тобі, коли знайдеться?
ЇЇ я запах чую, думала це так легко.
Всі континенти проходять повз мене.
Ти вдихайся, відчуй присутність.
Маю зупинити, завершити місію.
Я мисливець. Йду на полювання.

Все, мета і вже нічого не потрібно – все інше ніби в порох.
Жертвую, ножем перерізаю горлянки всім зайвим емоціям.
Я – мисливець.

Інстинкт рухає тілом у напрямку слідів лісових.
І в момент будь який можу злетіти і з висоти побачити тебе.
Відчуваєш, як наближається моє єство до моменту завершення міссії.
Я мисливец, полюю виключно влучно.
Виключно залежний мисливець.

Все вдихаю носом повітря – дихаю, шукаю.
Твій запах. В цьому і є проблема пошуку – твоя душа.
Відчуваю її запах і вирушаю знову і знову на полювання.
Завершити місію.

Всі континенти повз мене.
Тебе бачу. І запах від душі.
Ти маєш бути готовим.
Я - непомітною.
Йду полювати.
Я мисливець.
Ти будеш впійманий.

Ще крок. Ще.
Я мисливець, тебе впіймала.
Ти – моя жертва.
Міссію завершено.

2007р
Моя запекла бою драма!
За дотики, їх глибину,
Приблудою себе назвала,
Я з ними злилася в одну
Незвідану, криваву пристрасть,
Краса жорстокості між рук моїх сплелась...

Пустою стала, як ніколи,
І здатна змінювати світ
Свій власний, не без бою!
Залишу в тобі я свій слід -
Той невагомий відбиток кропивного болю
І краплі соку тіла твого, йдучи, язаберу з собою.

2014р
На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…

2005р
Мене немає ніде.
Одна.
Хвора і ледь божевільна, нічия.
Світ – то ілюзія.
Емоції зайві.
Нерви і мозок знищено на замовлення.
А серце?
Полите кров’ю,
Подане нечистому на сніданок.
Хтось ще говоритиме про блаженні сльози?

Може я стала невидимою?
І тепер мене ніхто і ніколи не побачить?
От знаходжусь в нестерпній кубічності
«рідної» реальності й мрію про це.
Рік. За ним наступний.
А нічого не змінюється.
Просто
Готуєш ті ж самі думки інакше,
Сама суть – безкінечно незмінна.

2013р
Я – твій соціопат, замкнений у власному просторі. Той світ навколо мене - домашня оборонна фортеця, вузького призначення, чіткої квадратної форми. Беззупину малюю на стінах фортеці то схід сонця, то зорі осінньої пекучої холодом ночі. Все чекаю, ніби самотня, ніби прозора, безбарвна і не помітна. Ось тут у куточку скрутившись клубочком, прикривщи тільце пухнастим хвостиком – твій соціопат прикидається кицею, і ніби спить. Та все ж підглядає одним оком, чи не зник з мого простору твій образ, чи не змили сльози фарби зі стін. Чи достатньо такої присутності, чи потрібно таке нам призначення. Тут тільки я непомітна та прозора і не боюсь бути наодинці. Тут день триває роками, ночі століттями. Тут сон прикриваю руками, бо розквітає тендітними квітами моя дрімота, така ледь тривка і така ж непомітна. І не знайти підтверджень власного існування – все гадаю – є чи немає. Все не знаю і досі – я сплю чи дрімаю. У чеканнях розчиниться слово, розіб’ється на літери й зникне. Та залишить по собі наслідки, заляпає фарбами малюнки на стінах. Знову ранок розпочне їх реставрацію, світанки та заходи, на які, можливо, заглянеш на хвилинку. Зробиш вигляд, ніби з радістю і на довго. А потім ідеш на англійський манер, не сказавши прощай. І картина на стіні, там є ти і є я. Ми такі невідомі та різні. Я за кавою, димом, питанням та самотністю, мов за вуалями , захована. Не так як ти, все на виду і всім помітний. Гучний такий та галасливий. Коли ти завітаєш знов до мене, я пригощу кавою, затанцюю танцями, солодощами, пестощами. Так з любов’ю, ніжно, невагомо, прозоро – по чесному. Покажу свій куточок, як сплю тут прикидаючись та вкриваюся хвостиком. Надто вже особиста інформація, якраз для тебе. Того, що зовсім не знає мене і не відає душу самотню. Ту, що ховається, замикається у власному просторі, в домашній оборонній фортеці, вузького призначення,чіткої квадратної форми. Соціопат по вуха закоханий у твою нестримність, сидить тихенько в куточку і чекає. Кава холоне, не грає вже музика. Не буде танців. Лишається дим, що закутує, в сни заколисує, просочується всіма шпаринками. Як я чеканнями у тебе просочуюсь кожною клітинкою. Три крапки… - це значить зверни увагу, який сон глибокий, як це важливо, щоб ти звернув увагу і розбудив цілунком, як у казці. Тоді все буде саме так: Вони жили довго та щасливо.
Кінець.

2014р
Де ти? Ось був лишень і вже немає…
Поринувши у справи з головою
ти втік з буденності моєї
знову залишивши самою.
А всі? Куди поділись друзі
Ті що казали вічні істини
Немає. Лише тут на одинці із собою…
Сумую и розмовляю, дихаю і помираю
А потім оживаю знов… і все сама з собою.
Безкровна і напівпрозора
Без крил і німбів – швидше навпаки.
На вигляд і на дотик квола.
Застрягши в голові думки
Нікуди не підуть. Вони ж бо
Єдині хто назавжди, залюбки
Залишаться зі мною. Золото
Душі моєї давно знецінене
До рівня зовсім непотрібності.
І документи всі печатками завірені
В підтвердження гострої необхідності
Залишити в самотності мене.
Так шкода. Сумно. Відчуваю небезпеку.
Вона все стукає у вікна кожен день.
Добре було б піти відвідати аптеку
Знайти пігулки там від болю у душі
Та знаю. Що таких мікстур немає.
До безнадії знову пишу ці вірші
А змісту й зиску все життя моє ані краплиночки не знає…

2014р
Кажу завжди, що думаю. Роблю тільки те що хачеться. Цим в щент зруйнована і заплямована репутація. Кінець кінцем мало чим стурбована. Швидче відсутня. У світах своїх закутана, від суспільства я захована. Я – є любов. Закохана у небесну таку глибоку і незвіданну блакить. Тут в хмарки пухнасті закутана дрімаю снами-мріями. Вже зовсім не задаюся цілями і змісту не шукатиму мабуть більше ніколи. Байдуже все, що так нав’язано старанно думкам і пам’яті – забуду, зітру навіки. Тут у світі мрій немає спогадів. Не місце сумнівам й обмеженням. Лише свобода, і глибокий подих геть до країв наповнює легені. Потоки благодаті незкінченної заповнюють пусті колишні форми тіла. Закінчується час застарілих принципів зневаги й конкуренції. Нова єпохо розпочинає часу свій відлік. Тож зло все розуміє, і напевно, тому так зі всих сил пручається. Залишити собі хоч щось, хоч шматочок ним зруйнованого світу. Та цим лиш збурює, активізує вихід з темряви вселюдську свідомісь. До просвітлення кожним кроком резонує простір наших душ. І поки все вже врешті станеться, і та небесная блакить замінить попередні принципи. Тоді нарешті ми поглянемо увись. І всі прозріємо, знов оживемо. Так новий шанс планеті подауємо, збережемо дім свій. А шлях прямий, легкий і радісний знайдем в простій і непорочній щирості.
А поки все ще не сталось так. Я тут у хмарах, небесами звільнена тихенько подрімаю мріями. І кожним подихом своїм зі всесвітом ставатиму все ближче. Ось такий от дивний сон. Чи казка. Чи утопія. Колись може й реальність.
Кінець. А хто слухав – молодець. Того до себе гостювати з радістю запрошую. Небесну цю блакить тут покажу, на вашу власну хмарку посаджу і поділюся досвідом із дихання. Разом вчитимемось мудрості. Ми, люди, маєм знати що відповісти Богам на вітання. Ось таке буде зізнання. Цього увесь Всесвіт хоче і я разом з ним, дрібна, та неподільна, його частиночка. Це означає, що так тому і бути.

2014р
Чия більш характерніща безглуздість? Твоя може, чи ні? Мабуть гадаєш що це мій обов’язок в зізнаннях бути коротшою і лаконічно виражати всі свої думки. Так в цім і зміст увесь безглуздості такої, на власний манер. Тому й серед потоків тілесних мандрувань бездушних кожного – я йду одна й самотня. Хоч і сміюся й всім розказую , чи то сумую, співчуваю… то що… та діалог відсутній. Кожен із нас так само сам один крокує звичними маршрутами – із дому десь, кудись і знову повертаєшся. І з ранком наступним починається такий самий новий твій день… ми життя звично міряєм годинами і кроками. Серця так з легкістю і шармом ранимо і в друзки б’єм. Ми жадібні, хоч іноді буваємо і лагідні, та все одно чекаємо у відповідь все теж. Самі собі не віримо. Та мабуть і не знаємо ким і коли буваємо, яку роль знову граємо. Костюм і макіяж,о ні,пробачте, грим - і ось! Та в дійсності напевно й здогадатись, а зрозумівши в те повірити складніше ще – ми не актори тут, і навіть вже не глядачі. У цім театрі дивних правил і нелогічних принципів ми тільки реквізит.
Тому далекі і бездушні… так один одному ми близко та не знаємося зовсім. Зі збайдужілими обличчями все вибираєм – м’со їсти , чи може краще овочі. Так заблукали, що напевно, вже майже сліпі від лісу брехні та темряви. Такі замучені й сумні до любові чеканнями й пристрасті спрагою. Не знаємо шукати де себе і шлях знайти де свій. А як кожному хочеться відчути сутності істинної цілісно, та час іде і все лишається на той же такт. Між душами і світом все втрачається контакт. І Всесвіт гине…
Давайте вже припинимо цей дивний і незвіданний потяг да важливого – дивної звички саморуйнування. А порятунок починається з малого кроку – просто зізнання у тупій безглуздості такого існування. І сказати, випрямивши гордо спину, самому собі – «Може вже досить?» і починати діяти. Настав цей переломний і жаданий час до змін!

2013р
Мною увісні побачений, мріями змальований, думками придуманий, коханням осяяний. Вимірюю сталь стосунків променями сонячними від пристрасті гарячими. Щосекунди прислухаюсь, чи не змінилась моя свідомість раптом, щоб не здивувати своє натхнення, коли промені ці випікатимуть на шкірі візерунки дотиків та цілунків. Коли ніч здригається від гучних несподіваних звуків пробудження радості в міцних та затишних обіймах сновидінь. Шум вітру твого дихання, такого далекго та близького, роздмухує вогнище несвідомого пориву вседозволеності. Зробити крок чи рух, чи па у танці так легко, невимушено, невтомно… це все ніби в дрімотах загубилася душа і блукає зіллям лісовим зачарована. У повному спокої, щасті, гармонії вбрана, своєю свободою пишається. І кожен крок її квітку чудотворну розквітає, що любов’ю зветься.

Гіркий подих важких думок,
Самотність, та що з небес,
Біль тримати у власних руках –
Фарби що розмалюють тебе
Пальцем на крижаному вікні,
Мов картину емоцій своїх –
Лиш дві лінії вбитих сердець
Що на три розділили лице
Намалюєш майбутнє своє.
Далі ніч і не бачить ніхто
Де сховатись за ширму ідей
Бо вони позникали в пітьмі
Хитро вкравши душі в людей.
Тепер вічно сидітимеш тут,
Рахуватимеш зміни в собі.
Ти створив з них залізний ланцюг
Він до ран твоє тіло зкує.
Кричиш: « Прагну свободи!» і йдеш
Забуваючи ким давно став.
Нова зміна, хвилина й щодень
Твій ланцюг – твоя гордість і страх –
Не порвати, тепер він є сталь.