2014р
На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…