«Ростемо ж ми, гей!»

Київ – Найбільшою культурною подією в Україні вважається вручення Національної премії імені Тараса Шевченка новим лауреатам. Цього року їх кількість значно зросла проти минулого. Хто поповнив армію обраних (за історію премії – лауреатів понад 500)? Чи обійшлося без звичних скандалів навколо премії? Чи співмірні за резонансом у суспільстві авторитетність премії та нагороджених нею творів? Ці та інші питання хвилюють бодай частину українського суспільства.

В Україні присудження літературних премій загалом є справою таємничою. Між оголошенням, що той чи інший комітет «приймає на розгляд» твори і до такого ж оголошення, що «премія присуджується», рік. Зрідка у пресі з’являються рецензії на номіновані твори. Як правило, похвальні.

Щодо Шевченківської премії, то обговорення творів відбувається ширше. Це і статті, і зустрічі з претендентами, і читацькі форуми в інтернеті. Щоправда, сторінка Комітету з премії імені Тараса Шевченка форуму не має, до того ж, оновлювалася востаннє в минулому році. Повідомлень про цьогорічних уже попередньо визначених лауреатів там не існує. Як і про вартість премії – торік вона дорівнювала 180000 гривень. (Суму планувалося збільшити – на прохання Комітету це робить Президент України). Від часів свого існування – з 1961 року – премія змінювала i назву, i грошовий еквівалент – із 2500 радянських карбованців до кількох десятків, а згодом сотень тисяч гривень.

Національній премії імені Тараса Шевченка наступного року виповниться 50 літ. Про відзначення ювілею існує указ колишнього Президента України Віктора Ющенка. Кроків до виконання указу не було. Про утворення комітету з підготовки і проведення заходів не відомо. Можливо, комітет діє, але прозорості цих дій суспільство не спостерігає. Не відомо, чи готується передбачене указом видання енциклопедичного довідника «Шевченківські лауреати: 1962-2011», присвячене 50-літтю премії. Чи вийде у спеціалізованому видавництві «Українська енциклопедія» імені Миколи Бажана, яке перебуває під загрозою виселення за ухвалою Київської ради від 29 жовтня 2009 року? (Пам’ятна акція «Живий ланцюг» на захист видавництва – за участю громадськості та відомих письменників – Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Павла Мовчана).

Таємниця – чи отримають цьогорічні лауреати новий лауреатський значок – із портретом молодого Тараса Шевченка.

З’ясувати подробиці святкового дійства неможливо. За інформацією з кількох джерел, голова Комітету з премії академік Микола Жулинський написав заяву про звільнення. Ймовірно, це викликане не лише зміною влади в країні, а й гучним скандалом навколо імені його дружини Галини Жулинської – оприлюднено заяву письменників та діячів культури, які вимагають від пані Жулинської повернення їхніх коштів, вкладених у кредитну спілку. За зізнанням пані Жулинської в «Газеті по-українськи», вона не може пояснити, куди поділа 25 мільйонів чужих гривень, але її чоловік, пан Жулинський, мовляв, дав згоду на відчуження майна і покриття збитків. Скандал розгоряється. Тимчасом, поки що на рівні повідомлень неофіційних, головою Комітету з Шевченківської премії може стати відомий поет і громадський діяч Борис Олійник.

Ощасливлені

У списку претендентів, допущених до остаточного туру, було 31 ім’я. Порівняно з минулим роком – більше. Один із членів Комітету з премії Андрій Курков сказав виданню «Контекст», чому: «Тому що нам видалася кращою цього року ситуація… Цього року «короткий список» буде на третину довшим…».

Хто ж вони – вже визначені цьогорічні лауреати найвищої мистецької нагороди країни? – Більшість імен відомі не лише у колах літераторів та мистців, а й великою мірою – i в країні, і за її межами. Це Оксана Пахльовська, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», за книгу «Ave, Europa!»; Галина Пагутяк – письменниця, за роман «Слуга із Добромиля»; Дмитро Іванов, поет – за книгу «Село в терновому вінку»; Михайло Андрусяк, письменник, – за трилогію «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів»; художник Кость Лавро – за ілюстрації до творів та монументальні розписи в Державному театрі ляльок; Микола Бабак і Олександр Найден, мистці, – за монографію «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини»; Віктор Ковтун, художник, – за цикл полотен «Мій край – Слобожанщина»; Степан Ганжа, килимар, – за серію килимів; Левко Колодуб, композитор, – за Симфонію №9 «Sensilis moderno», симфонію №10 «За ескізами юних літ», симфонію №11 «Нові береги»; Богдан Козак, актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, – за виставу «Євангеліє від Тараса».

Нагороди, згідно з усталеною традицією, 9 березня повинен вручати Президент України Віктор Янукович.

Вітаючи майбутніх лауреатів, слід зазначити, що присутність їхніх творів у культурному просторі України сьогодні вища, ніж лауреатів упродовж років раніше. Це добра тенденція, яку варто плекати. В умовах, коли існують тенденції інші. – Про що знаний критик Євген Баран пише в статті з приводу виходу в світ книги Феодосія Рогового «Я світові потрібен як приклад, як можливість»: «Виходить на те, що творчість одного із найталановитіших українських письменників другої половини ХХ століття, лауреата Шевченківської премії, яку він отримав за свій стражденний роман «Свято останнього млива» (написаний на початку 70-х, видрукований аж 1982 року, а премією відзначений 1992-го, українській культурі, літературі зокрема, не потрібна!? Бо як інакше пояснити, що всі названі мною книги фактично виходили коштом упорядника Юрія Рогового, і тираж кожної з цих книг не перевищував ста (100!) примірників».

Справді, твори увінчаних лаврами півтисячі лауреатів лишаються маловідомими – наклади мізерні, програми наповнення ними бібліотек міфічні. На зорі нинішнього тисячоліття було ініційовано літературно-мистецький проект «Бібліотека Шевченківського комітету».За інформацією сайту видавництва «Український письменник», де серія втілюється, за ці роки у ній вийшло 5 книг. Зростання кількості талантів явно випереджує зростання видавничих потужностей та інших, не святкових, реалій в українському житті. Але це окрема тема.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

06.03.2009 _ Надія Степула,
для "Української Правди"

Цього року найвищу нагороду за творчість отримають лише п’ятеро

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів. Вручення премії відбувається щороку в День народження Кобзаря – 9 березня, в урочистій обстановці.

Переможців визначав новий склад експертів, членів Комітету на чолі з новим Головою Комітету з премії - академіком НАНУ, Головою Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України Миколою Жулинським.

Комітет працював за "старим" положенням, хоч нове, за словами Жулинського, вже існує - але не затверджене поки що президентом України. У зв'язку з цим номінуватися на премію не могли ті, кого вже висували раніше - і вдруге, і втретє.

Із майже 70 номінантів до "фінішу" дійшло п'ятеро. Вперше за останні кілька літ лауреатів - менше десяти.

Цього року найвищу нагороду за творчість - Національну премію імені Тараса Шевченка - отримають:

- Народна артистка України, актриса Київського національного драматичного театру ім. І.Франка - Лариса Кадирова,
- поет Павло Гірник,
- художник Віктор Гонтаров,
- народний майстер Віктор Наконечний,
- історик-публіцист Володимир Мельниченко.

У номінаціях "Музика" та "Кіно" гідних претендентів не знайшлося. Це означає, що в Україні не існує яскравих подій і знакових здобутків у царині музики та індустрії кіно, що виглядає і печально, і водночас вказує на проблеми та може викликати дискусію. Хоча, щодо дискусії, то вона б мала відбутися раніше.

Легкий ажіотаж навколо Шевченківської премії існує перманентно. Щороку від часу, коли починається висунення претендентів і до оприлюднення "вироку" Комітету звучать нові закиди, припущення, претензії тощо - і до роботи експертів, і до номінантів, і до самої премії.

Звучать іноді заяви тих, хто відмовляється брати участь у цьому найбільшому творчому "конкурсі", попри те, що твори їхні висунуті. Пам'ятна така заява письменника Юрія Андруховича.

Незабутні теж гострі закиди письменниці Оксани Забужко щодо "кон'юнктурності" у визначенні лауреатів, власне й самій "державності" премії, - мовляв, апріорі премію не може отримати "нелояльний автор"; не раз висловлювалася думка і про доцільність (недоцільність) такої премії.

Звучали пропозиції витратити кошти, призначені на премію (цього року це, ймовірно, 160 тисяч гривень, минулого - 130 тисяч на одного лауреата), для інших цілей і потреб. Наприклад, на певні стипендії значно більшій кількості митців...

Рік у рік серед активнішої частини письменників, художників, акторів, музикантів можна почути нарікання на "відсутність заангажованого відбору" лауреатів. У минулі роки були прямі звинувачування на адресу Комітету в корумпованості (пригадаймо торішній виступ-звернення письменниці Галини Пагутяк).

Малих і більших проблем навколо Шевченківської премії так само багато сьогодні, як було немало в попередні роки. Та й сам новий голова Комітету - академік Микола Жулинський від цих проблем не відхрещується.

"Престиж премії падає, не може бути її ні за заслуги, ні за лояльність, ні те, що там двічі, а тепер третій раз уже пора... черга надійшла. Ми від цього рішуче хочемо відмовитися", - сказав Микола Жулинський цими днями "Радіо Свобода".

Як обговорювати і оцінювати твори номінантів?

Серед актуальних проблем найгостріші такі: обговорення творів на перших етапах висунення і визначення кандидатів; критерії оцінювання творів; призначення компетентних експертів. Всі ці проблеми задавнені, тому їх розв'язання стане, очевидно, пріоритетним завданням Комітету з премії вже найближчим часом.

Широкого обговорення творів кандидатів на Шевченківську премію цього року, як і в попередні, не було. Яким це обговорення повинне бути?

Про це все можна дізнатися зі "Вступного слова" Івана Дзюби "До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка" в довіднику "Шевченківські лауреати 1962-2001": "Присуджуватися премії мали за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю.

Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо".

Від часів, коли Шевченківська премія була спершу Республіканською, потім Державною (а Національною вона стала у 2000 році), минуло 47 років.

Гортаючи історію премії, можна побачити, що навіть за сумнозвісного радянського ладу творчість висунутих на Шевченківську премію кандидатів обговорювалася громадськістю та фахівцями від мистецтва і літератури набагато жвавіше, ніж нині. Що більш, ніж дивно.

Адже й самі наклади книг номінантів сьогодні, на відміну від часів колишніх, такі мізерні, що сподіватися на їх резонанс у суспільстві годі. Та й виставок, де б можна побачити роботи висунутих на премію художників - не густо. Виходить, що громадськість, яка сама творів не обговорювала, мусить повірити експертам. Так само експертам і членам Комітету з премії мусять повірити і всі ті кандидати, які премії не отримали.

Учасники творчого процесу не надто охоче коментують як роботу Комітету з Шевченківської премії (загалом досить закриту від посторонніх очей і вух, що має своє пояснення), так і саме присудження премії "щасливцям".

Неважко здогадатися, чому: з одного боку чи не кожен митець бодай сам собі зізнається, що премія ця - найвища, найгучніша, окрім того, її грошовий еквівалент - найбільший серед усіх існуючих інших премій. З іншого боку, давно стала фактом безплідність окремих заяв та спорадичних дискусій. А, ще з іншого боку, сподіватися на справжню розгорнуту дискусію про цю премію не доводиться: шпальти "Літературної України", де така дискусія теоретично могла б зав'язатися, надто "вузькі" - за обсягом, звісно, не за вузькістю поглядів, які там оприлюднюються. Інших літературних видань загальнонаціонального масштабу просто не існує.

Щодо художників, музикантів, кінематографістів, то й такої газети чи чогось подібного у них немає. Виставки робіт - річ майже неймовірна в ситуації, коли картинні галереї закриваються з огляду на "розірвання договору оренди", а наймати великі зали художникам, особливо молодим, - нема за що при теперішніх цінах на оренду приміщень.

У цих умовах висунення книг, творів образотворчого мистецтва, музичних досягнень тощо відбувається в один доступний спосіб - переважно хаотично. І обговорюється так само. Бо наклади книг мізерні, видавнича справа сама по собі проблемна у зв'язку з недосконалістю законів, податки високі, а широкій громадськості твори мистецтва і книги малодоступні.

Культура в Україні продовжує перебувати на задвірках суспільного життя, це вже аксіома. Причини цього - тема велика й окрема. Назвати можна хіба основну - найбільшу: культура в країні, що має явні ознаки симулякра, теж має ознаки симулякра. У країні-імітації культура живе за таким же алгоритмом - несправжня копія справжнього не функціонує. І в цій найбільшій проблемі культури органічно існують і ті питання, які виникають щодо критеріїв, експертів, номінантів і лауреатів Шевченківської премії.

Сама премія залишається і найвищою, і найпрестижнішою - бо вона має ім'я великого Тараса Шевченка. Що ж до всіх незгідних із новими іменами лауреатів (а це повторюється десятиліттями - незгідні завжди є), то їм доведеться змиритися. Або пригадати, що цінність винагород - річ відносна.

Колись у Римській республіці найвищою і рідкісною (майже раз на століття) нагородою був вінок із польових квітів. Свого часу таку відзнаку отримав Юлій Цезар...

Зрештою, "бути вибраним - не завжди означає бути кращим", як сказав один філософ. Саме по-філософськи мусять сприйняти вердикт Комітету всі учасники великого дійства під назвою "присудження Шевченківської премії".

Надія Степула, "Радіо Свобода"
для "Української Правди"
http://life.pravda.com.ua/problem/49b11241c24ce/

Київ – «У днину осінню прозору й важку як сльоза Богородиці...» – слова ці написав поет Ігор Римарук в одній з останніх книг. Такої днини – сьогодні – його не стало. «Передчасно» – скажуть і напишуть тепер: 50 літ – золотий сонцестій, «полудень віку».
По сей бік лишаються поезії в книгах: «Висока вода», «Упродовж снігопаду», «Золотий дощ», «Бермудський трикутник», «Сльоза Богородиці». Лишається ім’я – віце-президента Асоціації українських письменників, завідувача редакції видавництва «Дніпро», головного редактора часопису «Сучасність», укладача антології, виданої в Едмонтоні, лавреата премії імені Тараса Шевченка. Просто ім’я – Ігор Римарук, поет, лірик, громадянин.

По той бік – його останній сон, і політ у сні – в небеса. Він часто мандрував у снах і писав про це у віршах, які зачаровують красою і точністю слів.

Чорну вишиванку останнім часом одягав часто

Багато хто з літературно-мистецької спільноти востаннє бачив Римарука недавно – на похороні Юрія Покальчука. Він був у чорній красивій вишиванці. Цю красиву вишиту сорочку він останнім часом одягав часто. Відтоді не минуло й місяця. Перед тим із короткими інтервалами пішли з цього світу, окрім Юрія Покальчука, Василь Кожелянко, Аттила Могильний, Рута Вітер. Недарма відстань між подіями у просторі й часі в теорії відносності зветься інтервалом... Але справді боляче – без жодної відносності – до щему боляче, як вони відходять. Усі – мов на відстані витягнутої руки одне від одного. І виміри нашого життя стають вимірами потрясінь. І бракує часу, щоб озирнутися – як писав Римарук, «озирнутися – на кого?»...

І так хочеться, оглянувшись, побачити його. У красивій вишиванці, не чорній, а – білій, світлій. Ось він читає свої поезії – у Львові, ще в минулому столітті, і в нього ще нема жодної книжки, нема перекладених на десятки мов його творів, але в нього є слухачі. І його захоплено слухають.

Потім у Римарука буде багато книг, і він ще не раз читатиме, але таким він уже не буде ніколи – час перемінить усе. А нині час перемінив і те «все» – на вічний вирій.

«Здається, так було одвіку:
Глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
Об душу стукотять слова.
..............................
Блукає іскорка в цигарці.
Над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
Лежать на водах небеса».

Він ніби передбачив свій короткий вік. Але встиг залишитися в поезії – собою. Його «Діву Обиду» ще не раз співатиме «Піккардійська терція». Хтось тихо заплаче при згадці, хтось перечитає його книги, які стануть раритетами. Хтось усміхнеться його слову, його теплим очам, поминаючи в такі прозорі й важкі, «як сльоза Богородиці», дні...

(Київ – Прага)
3.X.2008