Київ – «У днину осінню прозору й важку як сльоза Богородиці...» – слова ці написав поет Ігор Римарук в одній з останніх книг. Такої днини – сьогодні – його не стало. «Передчасно» – скажуть і напишуть тепер: 50 літ – золотий сонцестій, «полудень віку».
По сей бік лишаються поезії в книгах: «Висока вода», «Упродовж снігопаду», «Золотий дощ», «Бермудський трикутник», «Сльоза Богородиці». Лишається ім’я – віце-президента Асоціації українських письменників, завідувача редакції видавництва «Дніпро», головного редактора часопису «Сучасність», укладача антології, виданої в Едмонтоні, лавреата премії імені Тараса Шевченка. Просто ім’я – Ігор Римарук, поет, лірик, громадянин.

По той бік – його останній сон, і політ у сні – в небеса. Він часто мандрував у снах і писав про це у віршах, які зачаровують красою і точністю слів.

Чорну вишиванку останнім часом одягав часто

Багато хто з літературно-мистецької спільноти востаннє бачив Римарука недавно – на похороні Юрія Покальчука. Він був у чорній красивій вишиванці. Цю красиву вишиту сорочку він останнім часом одягав часто. Відтоді не минуло й місяця. Перед тим із короткими інтервалами пішли з цього світу, окрім Юрія Покальчука, Василь Кожелянко, Аттила Могильний, Рута Вітер. Недарма відстань між подіями у просторі й часі в теорії відносності зветься інтервалом... Але справді боляче – без жодної відносності – до щему боляче, як вони відходять. Усі – мов на відстані витягнутої руки одне від одного. І виміри нашого життя стають вимірами потрясінь. І бракує часу, щоб озирнутися – як писав Римарук, «озирнутися – на кого?»...

І так хочеться, оглянувшись, побачити його. У красивій вишиванці, не чорній, а – білій, світлій. Ось він читає свої поезії – у Львові, ще в минулому столітті, і в нього ще нема жодної книжки, нема перекладених на десятки мов його творів, але в нього є слухачі. І його захоплено слухають.

Потім у Римарука буде багато книг, і він ще не раз читатиме, але таким він уже не буде ніколи – час перемінить усе. А нині час перемінив і те «все» – на вічний вирій.

«Здається, так було одвіку:
Глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
Об душу стукотять слова.
..............................
Блукає іскорка в цигарці.
Над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
Лежать на водах небеса».

Він ніби передбачив свій короткий вік. Але встиг залишитися в поезії – собою. Його «Діву Обиду» ще не раз співатиме «Піккардійська терція». Хтось тихо заплаче при згадці, хтось перечитає його книги, які стануть раритетами. Хтось усміхнеться його слову, його теплим очам, поминаючи в такі прозорі й важкі, «як сльоза Богородиці», дні...

(Київ – Прага)
3.X.2008