06.03.2009 _ Надія Степула,
для "Української Правди"

Цього року найвищу нагороду за творчість отримають лише п’ятеро

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів. Вручення премії відбувається щороку в День народження Кобзаря – 9 березня, в урочистій обстановці.

Переможців визначав новий склад експертів, членів Комітету на чолі з новим Головою Комітету з премії - академіком НАНУ, Головою Національної Ради з питань культури та духовності при Президентові України Миколою Жулинським.

Комітет працював за "старим" положенням, хоч нове, за словами Жулинського, вже існує - але не затверджене поки що президентом України. У зв'язку з цим номінуватися на премію не могли ті, кого вже висували раніше - і вдруге, і втретє.

Із майже 70 номінантів до "фінішу" дійшло п'ятеро. Вперше за останні кілька літ лауреатів - менше десяти.

Цього року найвищу нагороду за творчість - Національну премію імені Тараса Шевченка - отримають:

- Народна артистка України, актриса Київського національного драматичного театру ім. І.Франка - Лариса Кадирова,
- поет Павло Гірник,
- художник Віктор Гонтаров,
- народний майстер Віктор Наконечний,
- історик-публіцист Володимир Мельниченко.

У номінаціях "Музика" та "Кіно" гідних претендентів не знайшлося. Це означає, що в Україні не існує яскравих подій і знакових здобутків у царині музики та індустрії кіно, що виглядає і печально, і водночас вказує на проблеми та може викликати дискусію. Хоча, щодо дискусії, то вона б мала відбутися раніше.

Легкий ажіотаж навколо Шевченківської премії існує перманентно. Щороку від часу, коли починається висунення претендентів і до оприлюднення "вироку" Комітету звучать нові закиди, припущення, претензії тощо - і до роботи експертів, і до номінантів, і до самої премії.

Звучать іноді заяви тих, хто відмовляється брати участь у цьому найбільшому творчому "конкурсі", попри те, що твори їхні висунуті. Пам'ятна така заява письменника Юрія Андруховича.

Незабутні теж гострі закиди письменниці Оксани Забужко щодо "кон'юнктурності" у визначенні лауреатів, власне й самій "державності" премії, - мовляв, апріорі премію не може отримати "нелояльний автор"; не раз висловлювалася думка і про доцільність (недоцільність) такої премії.

Звучали пропозиції витратити кошти, призначені на премію (цього року це, ймовірно, 160 тисяч гривень, минулого - 130 тисяч на одного лауреата), для інших цілей і потреб. Наприклад, на певні стипендії значно більшій кількості митців...

Рік у рік серед активнішої частини письменників, художників, акторів, музикантів можна почути нарікання на "відсутність заангажованого відбору" лауреатів. У минулі роки були прямі звинувачування на адресу Комітету в корумпованості (пригадаймо торішній виступ-звернення письменниці Галини Пагутяк).

Малих і більших проблем навколо Шевченківської премії так само багато сьогодні, як було немало в попередні роки. Та й сам новий голова Комітету - академік Микола Жулинський від цих проблем не відхрещується.

"Престиж премії падає, не може бути її ні за заслуги, ні за лояльність, ні те, що там двічі, а тепер третій раз уже пора... черга надійшла. Ми від цього рішуче хочемо відмовитися", - сказав Микола Жулинський цими днями "Радіо Свобода".

Як обговорювати і оцінювати твори номінантів?

Серед актуальних проблем найгостріші такі: обговорення творів на перших етапах висунення і визначення кандидатів; критерії оцінювання творів; призначення компетентних експертів. Всі ці проблеми задавнені, тому їх розв'язання стане, очевидно, пріоритетним завданням Комітету з премії вже найближчим часом.

Широкого обговорення творів кандидатів на Шевченківську премію цього року, як і в попередні, не було. Яким це обговорення повинне бути?

Про це все можна дізнатися зі "Вступного слова" Івана Дзюби "До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка" в довіднику "Шевченківські лауреати 1962-2001": "Присуджуватися премії мали за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю.

Щоразу їх присудженню передувало широке обговорення і популяризація мистецьких творів у пресі, по радіо, телебаченню, на художніх виставках тощо".

Від часів, коли Шевченківська премія була спершу Республіканською, потім Державною (а Національною вона стала у 2000 році), минуло 47 років.

Гортаючи історію премії, можна побачити, що навіть за сумнозвісного радянського ладу творчість висунутих на Шевченківську премію кандидатів обговорювалася громадськістю та фахівцями від мистецтва і літератури набагато жвавіше, ніж нині. Що більш, ніж дивно.

Адже й самі наклади книг номінантів сьогодні, на відміну від часів колишніх, такі мізерні, що сподіватися на їх резонанс у суспільстві годі. Та й виставок, де б можна побачити роботи висунутих на премію художників - не густо. Виходить, що громадськість, яка сама творів не обговорювала, мусить повірити експертам. Так само експертам і членам Комітету з премії мусять повірити і всі ті кандидати, які премії не отримали.

Учасники творчого процесу не надто охоче коментують як роботу Комітету з Шевченківської премії (загалом досить закриту від посторонніх очей і вух, що має своє пояснення), так і саме присудження премії "щасливцям".

Неважко здогадатися, чому: з одного боку чи не кожен митець бодай сам собі зізнається, що премія ця - найвища, найгучніша, окрім того, її грошовий еквівалент - найбільший серед усіх існуючих інших премій. З іншого боку, давно стала фактом безплідність окремих заяв та спорадичних дискусій. А, ще з іншого боку, сподіватися на справжню розгорнуту дискусію про цю премію не доводиться: шпальти "Літературної України", де така дискусія теоретично могла б зав'язатися, надто "вузькі" - за обсягом, звісно, не за вузькістю поглядів, які там оприлюднюються. Інших літературних видань загальнонаціонального масштабу просто не існує.

Щодо художників, музикантів, кінематографістів, то й такої газети чи чогось подібного у них немає. Виставки робіт - річ майже неймовірна в ситуації, коли картинні галереї закриваються з огляду на "розірвання договору оренди", а наймати великі зали художникам, особливо молодим, - нема за що при теперішніх цінах на оренду приміщень.

У цих умовах висунення книг, творів образотворчого мистецтва, музичних досягнень тощо відбувається в один доступний спосіб - переважно хаотично. І обговорюється так само. Бо наклади книг мізерні, видавнича справа сама по собі проблемна у зв'язку з недосконалістю законів, податки високі, а широкій громадськості твори мистецтва і книги малодоступні.

Культура в Україні продовжує перебувати на задвірках суспільного життя, це вже аксіома. Причини цього - тема велика й окрема. Назвати можна хіба основну - найбільшу: культура в країні, що має явні ознаки симулякра, теж має ознаки симулякра. У країні-імітації культура живе за таким же алгоритмом - несправжня копія справжнього не функціонує. І в цій найбільшій проблемі культури органічно існують і ті питання, які виникають щодо критеріїв, експертів, номінантів і лауреатів Шевченківської премії.

Сама премія залишається і найвищою, і найпрестижнішою - бо вона має ім'я великого Тараса Шевченка. Що ж до всіх незгідних із новими іменами лауреатів (а це повторюється десятиліттями - незгідні завжди є), то їм доведеться змиритися. Або пригадати, що цінність винагород - річ відносна.

Колись у Римській республіці найвищою і рідкісною (майже раз на століття) нагородою був вінок із польових квітів. Свого часу таку відзнаку отримав Юлій Цезар...

Зрештою, "бути вибраним - не завжди означає бути кращим", як сказав один філософ. Саме по-філософськи мусять сприйняти вердикт Комітету всі учасники великого дійства під назвою "присудження Шевченківської премії".

Надія Степула, "Радіо Свобода"
для "Української Правди"
http://life.pravda.com.ua/problem/49b11241c24ce/