У 1971-му я служив у танковій учебці в Чернівцях. Коли з ”брехунця” у казармі лунала Івасюкова ”Червона рута”, солдати і сержанти завмирали. Росіяни, литовці, узбеки підспівували, перекручуючи слова: ”Червону руту нє шукай вечарані”. На полігон для стрільб нас возили потягом повз Вижницю. Ех, зіскочити б! Там, у районному Будинку культури, репетирував ансамбль ”Смерічка” з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Вони співали ”Червону руту”! Потім були інші пісні Володимира Івасюка — ”Водограй”, ”Два перстені”, ”Пісня буде поміж нас”... Кожна — як спалах зірки. Цей хлопець, майже мій ровесник, змусив співати по-українському весь Радянський Союз.
Останні півроку служби, уже в іншому полку, на Львівщині, ми з найкращим армійським другом Альґісом із Каунаса студіювали математику — готувалися вступати до політехнічного. Я захопився геометрією Лобачевського і Римана. Але Івасюк усе змінив: через його пісні я почав писати вірші українською, а після армії пішов на філологічний. Там, перед державними іспитами, мене захопила звістка про його смерть. Ми не вірили ні в його самогубство, ні в божевілля. Божевільним здавався цей світ — вбити такий талант.

У радистів є вправа ”полювання на лисиць”. Треба за радіосигналами віднайти на місцевості певні предмети. Під час такого навчання у Брюховицькому лісі солдат-радист знайшов тіло Івасюка. Я уявляв себе на його місці: натрапити на напівсидячий-напівстоячий труп свого кумира. Це гірше за довічну гауптвахту. Згадував, як у Ленінській кімнаті, чекаючи травневого дембеля, ми співали під гітару:
Зимна осінь ще той слід
листям не накрила,
Бо до тебе навесні
я повернусь, мила...
Тему Івасюка в радянській пресі закрили раптом і надовго. Стало ясно, що до справи причетна ”контора”. Його вбили, бо всі народи СРСР співали ”Червону руту” і перестали ”Подмосковные вечера”.
”Крило стає крилом тільки під час польоту”, — писав Володимир Івасюк. У 1970-х він був нашим крилом. Його підбили в леті.

— Моєю удачею стала велика пожежа, — згадував Ернест Хемінгуей про свій перший репортаж.
Молодий журналіст заліз у саме пекло, й іскри пропалили дірки на його новому костюмі. Під час Другої світової разом із друзями він плавав на своїй яхті, вистежуючи німецькі підводні човни.
Ці й багато інших історій-напівлегенд із життя письменника пам’ятаю зі студентських лекцій. Відчайдух, рибалка, мисливець, боксер і матадор, любитель жінок і розваг — це все він. І ми відразу його полюбили: він так різнився від причесаних ”радписів” із правильними біографіями.
1970-ті — хемінгуеївський бум в Україні. Тоді не сперечалися, як правильно українською писати його прізвище: Хемінгуей — за російським взірцем чи Гемінґвей — так, як воно звучить насправді. Добре було, що його давали читати. По його книжки чергу до бібліотеки займали о четвертій ранку. Мій однокурсник Віктор вступив на філфак лише тому, що тут був найменший конкурс. Але на третьому курсі його ”прорвало” — він став ”ковтати” твори Хемінгуея. Особливо його вразила кінцівка роману ”Прощавай, зброє!”, де описано смерть героїні після пологів. Автор редагував цю сторінку 39 разів.
Журнал ”Всесвіт”, яким тоді керував поет Дмитро Павличко, друкував нові переклади Хемінгуея, Камю, Кафки, Марселя... Це був виклик — публікувати твори зарубіжних письменників, іще не видані російською. Хемінгуеївський мотив ”утраченого покоління” був таким близьким для нашої тодішньої інтелігенції.

Його найкращий роман ”По кому подзвін” про події громадянської війни в Іспанії був заборонений у СРСР майже три десятиліття. До цього доклала рук ”Пасіонарія” — голова іспанської компартії Долорес Ібаррурі. Мовляв, автор зобразив республіканців надто жорстокими. А у ЦК КПРС вважали, що він ”показав перевагу буржуазно-демократичної ідеології над комуністичною”. Насправді ж Хемінгуей шукав відповіді на найболючіше питання ХХ століття: чи можна вбивати заради високих ідеалів?
Він був із тих, які хочуть перетворити світ. І пішов із нього добровільно — як раніше з власної волі йшов на війни і вербувався до ФБР, їздив на сафарі до Африки і чотири рази одружувався.