У 1971-му я служив у танковій учебці в Чернівцях. Коли з ”брехунця” у казармі лунала Івасюкова ”Червона рута”, солдати і сержанти завмирали. Росіяни, литовці, узбеки підспівували, перекручуючи слова: ”Червону руту нє шукай вечарані”. На полігон для стрільб нас возили потягом повз Вижницю. Ех, зіскочити б! Там, у районному Будинку культури, репетирував ансамбль ”Смерічка” з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Вони співали ”Червону руту”! Потім були інші пісні Володимира Івасюка — ”Водограй”, ”Два перстені”, ”Пісня буде поміж нас”... Кожна — як спалах зірки. Цей хлопець, майже мій ровесник, змусив співати по-українському весь Радянський Союз.
Останні півроку служби, уже в іншому полку, на Львівщині, ми з найкращим армійським другом Альґісом із Каунаса студіювали математику — готувалися вступати до політехнічного. Я захопився геометрією Лобачевського і Римана. Але Івасюк усе змінив: через його пісні я почав писати вірші українською, а після армії пішов на філологічний. Там, перед державними іспитами, мене захопила звістка про його смерть. Ми не вірили ні в його самогубство, ні в божевілля. Божевільним здавався цей світ — вбити такий талант.

У радистів є вправа ”полювання на лисиць”. Треба за радіосигналами віднайти на місцевості певні предмети. Під час такого навчання у Брюховицькому лісі солдат-радист знайшов тіло Івасюка. Я уявляв себе на його місці: натрапити на напівсидячий-напівстоячий труп свого кумира. Це гірше за довічну гауптвахту. Згадував, як у Ленінській кімнаті, чекаючи травневого дембеля, ми співали під гітару:
Зимна осінь ще той слід
листям не накрила,
Бо до тебе навесні
я повернусь, мила...
Тему Івасюка в радянській пресі закрили раптом і надовго. Стало ясно, що до справи причетна ”контора”. Його вбили, бо всі народи СРСР співали ”Червону руту” і перестали ”Подмосковные вечера”.
”Крило стає крилом тільки під час польоту”, — писав Володимир Івасюк. У 1970-х він був нашим крилом. Його підбили в леті.