Моє алейне жовтневе ліжко
мене тримає, щоб я спокійно,
хоча б недовго, хоча би трішки,
без слів і бордів агітаційних,
могла тихенько поіснувати,
(не те, щоб вмерти й не те, щоб жити)
твій теплий погляд мій/чортів фатум
гвалтує янголовим копитом,
поки ти спиш і твої долоні
стискають горло якомусь зайцю,
а твої ноги худі й холодні
у сотнях різних інтерпретацій
мені однаково недоступні,
щоправда, думати чи казати
про це - губити моє майбутнє,
життя і психіку твого тата.

Тобі не стати моєю просто,
не стати "до" і не стати "після",
але мій дивний серцевий простір,
встромившись в тебе токсичним вістрям,
мене засаджує в тебе гостро,
як вбивчий біль і нещадний
опіум.

Тобі не стати моєю просто,
тому ти станеш моєю
копією.

Свої морози і кладовища
тобі дарую на добру пам'ять,
коли доросліша й трохи вища
ти підеш з дому в свої тумани,
коли сховатися від мистецтва
не зможеш навіть в художній школі,
тоді ти й станеш моєю, себто,
ти більш не будеш сама
ніколи.

Знов ти кажеш: "Нужбо
уникати зламів!"
і не йдеш на службу
у моєму храмі.

Знову хочеш разом
осягнути вічне,
хоч і є відраза
смакувати відчай.

Хоч твій задум чистий,
хоч і є надія,
ти летиш із свистом,
щоб тебе розвіяв

той, хто мого світу
закриває брами -
бог гниючих квітів
у дренажній ямі.

бог
гниючих
квітів

у
дренажній
ямі
.

Ти скажено стогнеш на запах битви,
як твій пес гарчить на запах сирого м’яса
й на дружину твою, коли та поринає в відчай.
Ніби вдягнений, ситий та відігрітий,
ти, хто має відносно надійний панцир,
хто в любові і в душах міг би пізнати вічне,

як розлючений звір жадаєш легкої крові.

Твоя слабкість, або, як ти кажеш, сила
полягає у силі, яка протидіє небесній правді
та хоробрим бійцям, які полягають також.
Тобі байдуже, де тебе охрестили,
ти забув хто ти є, а тим паче, ким був твій прадід,
і, побачивши фронт, ти не бачиш кривавих знаків,

тому битва смакує краще, ніж той твій стогін.

Але все це не буде тривати довго:
перша жменя піску, що осяде тобі у горлі,
стане першим ключем до істини чи до смерті.
Як той дощ, що змиває твою дорогу,
як твій крик, що закриє собою широкий обрій,
як ті діти, загублені в світі і ним подерті,

ти не бачиш їх.
Дай поїсти своєму псові.

Моя рабська кволість дісталась мені у спадок від матері з батьком, не знаю, від кого конкретно: вони зреклися. Із нею я йду по місту крізь січень до листопаду, бо щось у мені від падіння ламається з тріском. Це точно не листя:

я бачу, як молодість тліє у прірві моїх років, такій, що нескоро дзвенить, як у неї штурнуть камінного посланця. Кидай і вдивляйся, щоб точно дізнатися, скільки летів на зустріч моєму близькому кінцю, й тільки (!) подумки - матюкайся:

бо думати й матюкатися – це все те, що в тебе виходить звабливо та бездоганно. У мене - писати. У когось - тікати й дурити світ; й він тікає з ним. (Вони, дідько, дружні, то й можуть втекти. Ми ж - непарні.) Отак й повелось: хтось тікає, хтось – світ, я бачу й пишу,
а ти дивишся й матюкаєшся.

Я хочу тебе, я хочу обняти твоїх дітей. Твоїх і чужих одночасно, ба, маємо те, що маємо. Раби не мусять плодитися - раб генетично несе кінець Україні:
вона вмирає так.

І з нею удвох ідемо по місту, синхронно й реалістично вмираючи. Вона припиняє боротися, я – писати (нате ми і вірні друзі). У неї блокнот мій, у мене – меч, щоб всім зрозуміло - нам більше немає чим.
Це схоже на правду, тому що, воістину,
це безглуздя.

Взимку навіть повітря якесь інакше:
пахне вином холодним
або лимоном.
Гострі новини не потребують
пом'якшень,
бо запах снігу всотує
запах горя.

Взимку все інше: все зле -
добріша,
все непутяще стає путящим.
Взимку все свіже та трохи
інше,
Інше… ясніше та трохи
краще.

Весь шоколад наче з сумки
Менделя,
офіціанки привітніші
наче.
Всі. І з кав'ярень,
і дивних генделів:
що не несуть -
то усе гаряче.

Переідейні хлопці і ті теплішають:
щоки рожеві,
в шапках побриті голови.
Навіть ножі й ті
на штанях звішені,
бо у руках тримати занадто
холодно.

Фарби зимові також мають
власну колію.
Їхні сліди живі,
синювато-шляхетні.
Офіс опозицблоку сяє веселим
кольором.
Та для зимового якось занадто
латентним.

Нате й зима,
щоб розплющити очі нам,
Трісне мороз –
і печалі потріскають.
То й не любити її –
це збочення,
як переклади Маяковського.
Українською.

Взимку метелиці,
снігом здійнявши
наші думки,
доводять,
що дужчі
нас.

Взимку навіть повітря якесь
інакше:
Пахне твоїми руками, млинцями
й згущиком.

2014

так, ти можеш присісти поруч;
так, ти можеш піти зі мною:
ти єдиний, хто все це
зможе.
на твої каяття та сповідь,
на твої перемоги й втому
і на тебе я трохи
схожа.

так, ти можеш мене спитати
і ти можеш мені молитись,
але це, як на мене,
зайве.
ти не той, хто дарує свято,
і не той, хто сідає близько,
а "не ті" і подібні -
храм мій.

нам з тобою іти у люди
й нам з тобою виходить з ладу
і з води, бажано -
сухими.
ти ніколи мене не зрадиш,
бо тлумачення слова "зрада"
я відкинула ще
дитиною:

ось, наприклад, як хтось слабкіший
чи ото невиправно хворий,
то його зарахують
заднім,
а якщо всі бажають інше,
щоб робив, ну а він - не робить,
то тоді, очевидно,
зрадник.

залишайся: тобі спокійно
має бути хоча б до ранку,
до років із моїми
демонами.
не шукай їхні тьмяні тіні,
не питай, де вони, бо раптом

я візьму і зізнаюсь,
де вони.

я сиджу на даху під тим самим небом
під місяцем з тими дивними кратерами
і здається, що ті марсіанські війни
були на місяці, а не як казав сєня
там в якогось придурка була потреба
забувати про кров і про рідну мати
і чинити неправильно й ненадійно
як ерефскіє міратворческіє аб’єдінєнія

а колись там були хмарочоси й парки
і дівча з двома швами на лівих ребрах,
перекури, книгарні та інді-хорор
недешева хімія й дешеве анестезійне
в них були свої еріхи та ремарки,
символічні груші на трухлих вербах
а у нас їх дурість, гординя й сором,
недешевий страх і дешеві війни

2014

Той, хто програв не останню битву,
той, хто за нею програв фінальну,
жити, ймовірно, уже не мусить.
Зрадників й лузерів бажано злити,
та все ж я маю одне прохання:
коли "той" - ти -
інтегруйся.

Інтегруйся в віру, любов і працю,
в дивні мрії й палкі обітниці.
Інтегруйся в джазових музикантів
з перевіркою, як їм
дихається.

Загубися в сонячному промінні,
як нічийний початок й нічийний
пращур.
Загубись,
хоч звучить дебільно,
у ногах універської викладачки.
Інтегруй себе у нормальних кадрів,
не в кривих депутатів і гінекологів.
Адекватні - то можна завжди,
лікарі й політики - то
ніколи.

Вже як люди тебе знесилюють і поєднання з ними марні -
інтегруйся у ніч і привидів, це одна із останніх стадій.
Тож зливайся з товстими стінами, то пірни у лід й
провалися в дим, те, що робить живих
безсилими, тебе здатне зробити
живим.

Ти для мене - невпинна гордість: ти - абсурд, ти -
боєць-невдаха, та без тебе не буде, словом,
навіть миру моєму праху.

Не соромся, бо виживання - замість крапки - змістовні записи. І, нарешті, тримай останнє:
я н е м о ж у
інтегруватися.

чорна муха сіда на твоє хворобливе обличчя
й розтає як туман у твоєму легкому подисі
ти спокійний
вона не тифозна й не сифілітична
але тут трохи інше тож
не заспокоюйся
бо
твій біль й боротьба як частина твоєї нудоти
рвуть назовні щоб їм поєднатись з холодом
а та муха злетіла з ока твого
чи з рота
тож без сумніву саме ти тут
проклятий
і ніхто не врятує тебе від твого прокльону
і ніхто не підійде ніхто не подасть води
бо
багато таких і усі ви
безоборонні
а всевишній один
то і ти
один
як війна одна
вона скрізь а тому ніде
власне скрізь і ніде це одне й те саме
всі чекають що може нізвідки
і пропаде
та засне поміж блудними (і)
богами
як вода
тече вона чи стоїть
а по ній все ж ідуть кораблі диваки та ідоли
а вона точить ноги чергового з
тисячоліть
й що суттєво в ній тоне усе
щоб вона
поснідала
у ній тонуть нещирі твої молитви
а в молитвах останні щирі твої надії
і якщо їх не квапити й не
ловити
то вони вмруть останніми й
заніміють

і єдине що буде з тобою на цьому світі
це сам світ і все
і ніщо крім нього
і нічого конкретного
світ і
пітьма
тож скажімо конкретно
нічого

2015