Ти скажено стогнеш на запах битви,
як твій пес гарчить на запах сирого м’яса
й на дружину твою, коли та поринає в відчай.
Ніби вдягнений, ситий та відігрітий,
ти, хто має відносно надійний панцир,
хто в любові і в душах міг би пізнати вічне,

як розлючений звір жадаєш легкої крові.

Твоя слабкість, або, як ти кажеш, сила
полягає у силі, яка протидіє небесній правді
та хоробрим бійцям, які полягають також.
Тобі байдуже, де тебе охрестили,
ти забув хто ти є, а тим паче, ким був твій прадід,
і, побачивши фронт, ти не бачиш кривавих знаків,

тому битва смакує краще, ніж той твій стогін.

Але все це не буде тривати довго:
перша жменя піску, що осяде тобі у горлі,
стане першим ключем до істини чи до смерті.
Як той дощ, що змиває твою дорогу,
як твій крик, що закриє собою широкий обрій,
як ті діти, загублені в світі і ним подерті,

ти не бачиш їх.
Дай поїсти своєму псові.