Моя рабська кволість дісталась мені у спадок від матері з батьком, не знаю, від кого конкретно: вони зреклися. Із нею я йду по місту крізь січень до листопаду, бо щось у мені від падіння ламається з тріском. Це точно не листя:

я бачу, як молодість тліє у прірві моїх років, такій, що нескоро дзвенить, як у неї штурнуть камінного посланця. Кидай і вдивляйся, щоб точно дізнатися, скільки летів на зустріч моєму близькому кінцю, й тільки (!) подумки - матюкайся:

бо думати й матюкатися – це все те, що в тебе виходить звабливо та бездоганно. У мене - писати. У когось - тікати й дурити світ; й він тікає з ним. (Вони, дідько, дружні, то й можуть втекти. Ми ж - непарні.) Отак й повелось: хтось тікає, хтось – світ, я бачу й пишу,
а ти дивишся й матюкаєшся.

Я хочу тебе, я хочу обняти твоїх дітей. Твоїх і чужих одночасно, ба, маємо те, що маємо. Раби не мусять плодитися - раб генетично несе кінець Україні:
вона вмирає так.

І з нею удвох ідемо по місту, синхронно й реалістично вмираючи. Вона припиняє боротися, я – писати (нате ми і вірні друзі). У неї блокнот мій, у мене – меч, щоб всім зрозуміло - нам більше немає чим.
Це схоже на правду, тому що, воістину,
це безглуздя.