Не дарма вікно автобуса вважають основою філософії. Сьогодні в дорозі додому я роздумувала на дві різні теми, які в підсумку злилися в одну: коти та кохання.
Згадала як Блошка (моя кішечка) була маленькою. Її та інших кошенят кинула їх мама-кішка. Моя мама за ними доглядала, але в результаті вижила тільки Блошка. Штучно вирощена кішка виросла, але у неї слабкі кістки. Вона не така як всі коти, вона спить як людина на спині та боком. Дуже рідко можна спостерігати її сон клубочком, як годиття справжній кішці. Вона може стати в пози, які жоден кіт не зможе повторити. Вона може стрибати вгору на два метри, в полюванні за мухами. Вона не вміє нявкати, тільки "ур" або "ме", "мее" і "ав".
І тут мої думки збило СМС повідомлення, що прийшло на телефон, і вони різко змінилися. Згадала письменника-філософа Сковороду. Я хотіла, як він, мандрувати по світу і ні до кого не прив'язуватися, жити і шукати сенс життя. На жаль, далеко не доля. Є люди, до яких я вже прив'язалася. Та я нікому, ніколи не зможу сказати "я тебе люблю", а якщо і скажу, напевно, не щиро. Любов це слабкість, а сказати «люблю» рівно словам «я слабка». Я буду любити мовчки, той кому треба сам здогадається.
Я можу зізнатися в любові по-справжньому щиро тільки коту. Я люблю свою Блошку і зізнаюся їй у коханні кожну хвилину, але вона мене не розуміє. Та я все одно люблю її, адже вона мене ніколи не покине, навіть якщо захоче. Я люблю її навіть коли їм ковбасу, а вона мурчить, лише тому, що хоче шматочок.Люблю і тоді, коли, ця маленька гидота, заганяє мені в шкіру пазурі і за секунди мої руки отримують болючі ранки. Я люблю її за те, що вона пухнаста, гостра, непередбачувана, нахабна підлиза, за її "ур". За те, що вона маленьке зло, і за неординарність.
Може любов і полягає в пухнастості, "ур" при дотику, і відчуттю, що нікуди ця істота від тебе не втече.

Настала осінь, а разом з нею 1-ше вересня. Чим не чарівна пора року? Всі такі гарні, з бантиками і квітами в руках. Ці квіти щороку зривають для вчителів… Тоді я була простим бібліотекарем школи, хоча мала освіту вчителя української літератури. Я дуже любила свято 1-го вересня, лише цього дня учні квапилися отримати книги, більше того, стояли в чергах, лаялися через підручники, коли тих не вистачало. Бібліотека у нас невеличка, були і такі проблеми, доводилося позичати в бібліотеках сусідніх сіл.
Потім наставало 2-ге вересня і бібліотека пустувала. Кожного дня, я проводила свій час з книгою в руках. Як не спонсор купить цікаве читання, так починаючий автор надішле свою книгу.
Якось мені набридло сидіти, і як-то кажуть «протирати штани», і я вирішила влаштувати літературний вечір. Сенс його був у тому, аби учні не лише зачитали власні твори (щоправда письменників у нас було мало), а ще й почути думку учнів про деякі книги. Та чомусь і після цього до бібліотеки ніхто не навідався.
Минуло два дні, і я все таки дочекалась відвідувачів. До мене навідалась учениця 8-Б класу – Лариса. Я ще здивувалася, як в ХХІ віці хтось може жити без Інтернету. Її мама теж бібліотекар, і свій Інтернет, вона замінювала міською бібліотекою. Та на днях мама дівчинки захворіла, і не мала змоги виїхати до Києва.
– Ларисо, ти щось хочеш запитати на рахунок вечору?
– Вечору? Я так би мовити «Сучасна Попелюшка», я не ходжу на вечори. Я шукаю книгу Миколи Гоголя «Мертві душі».
– Якщо ти так полюбляєш читати, чому б тобі не прийняти участь в конкурсі?
– Коли для вас так важливий цей вечір, я прийму в ньому участь.
І ось, в кінці шостого уроку, я вже знала про конкурсанток. Як завжди це були дівчата, хоч би одного хлопця взяли на конкурс, а то як ті зайці, бояться всього. Серед моїх конкурсанток було 6 учасниць: дві наші активістки співачки, три артистки, Лариса і решта в примусовому порядку. Я зразу побачила, що це повний провал.
Та на днях мені пощастило. Вчителька літератури поїхала у відпустку, і мені запропонували її підмінити. Ми мали розглядати творчість Шевченка, та я вирішила схитрити, рятуючи свій вечір.
– Хтось з вас уміє римувати? – запитала я.
9-А закліпав очима, чи то не розуміючи слів, чи то боячись, що заставлю писати вірші в шкільну газету.
– Добре, не хочете прогуляти урок, то повернемося до біографії Шевченка, – та тут я знову з’їхала з теми. – Ви читали Шевченка раніше?
– Так, вчили в четвертому класі.
– Так, дурне запитання, – відповіла я почервонівши. – А взагалі, хтось читав книги не по шкільній програмі?
У відповідь тиша.
– О, ліс рук. Інше запитання, що для вас книга?
Почали розповідати мені байки, що це для них, ледь не перше в житті. Не довго думаючи, я відмінила творчий вечір, через те, що талантів у нас нема так само, як і любителів книг.
На наступний день, мій спокій переривали щохвилини. То їм Достоєвського треба, та ще й найтовстішу книгу, то Шекспіра вчити хочуть. Все таки я досягла свого.
І ось, настав літ-вечір. Навіть Лариса прийшла підтримати мене в якості конкурсантки. Та вона не виграла приз. Нагородою була м’яка іграшка – ведмедик вчений.
Чому так? Артистки читали Шекспіра бездоганно, та не знали його біографії. Лариса гарно знала історію книг, та її перевершили користувачі Інтернету, які читали скорочений зміст, на відміну від Лариси.
– Як тобі це вдалося? – запитала я переможницю.
– Ми люди прості. ВКонтакті сидимо, книг здебільшого уникаємо, та все таки ви змушуєте їх читати. Якщо ти не дурень, то Інтернет та сама бібліотека, а от Ларисі його не вистачає.
Купили б ви комп’ютер, і вай фай провели, я б до вас приходила доповіді писати – хихикнула дівчина і пішла геть.
Тепер сидячи у бібліотеці я знаю, що учні не ходять до сюди не тому, що ліниві, а через Інтернет. Краще носити в кишені телефон з книгою Достоєвського, чим тяжку бібліотечну книгу. Але читають, хоч статуси ВКонтакті, але читають.

Що таке любов? Та поясни, нарешті, в чому вона полягає! Любов це слабкість! Тільки це я розумію, з вище сказаних п’яти літер. Суспільство виховало мене так, що невпевнено, але все таки можу сказати, що любити не вмію. Почувши мої роздуми ти не втримаєшся і запитаєш:
– Невже за все життя ти ні разу не закохувалась?
– Ні – відповім я.
– Не вірю – скажеш ти, плескаючи в долоні.
І тоді я скажу, що мені подобаються книги, але я не люблю читати; книга красива, та через просту обкладинку я не можу взяти її в свою колекцію.
Все таки я ганялась за обкладинками книг, сторінки яких вже давно прогризли терміти, тобто не для моєї бібліотеки.
Я не люблю, я вивчаю, я читаю і не дочитую до кінця. Я пропускаю абзаци і цілі розділи, я дивлюся на шрифт, якість сторінок і розумію, це ідеал, але обкладинка далеко не від відомого дизайнера, пробач.
Іноді, в бібліотеці, лише одна книга приверне увагу. Тоді доводиться брати драбину, щоб дістатися найвищої полиці. А вона тут раз і звалюється в низ, сторінки розлітаються і падають як листопад. І тут, ти сходиш з розуму, скуштувавши горе радості, що єдиний екземпляр ось так безглуздо постраждав. Посміхнувшись, як божевільний, ти відпускаєш руки і падаєш вниз до мрії. Але тут найцікавіше, обкладинка виявляється гострою як лезо, і ти падаєш на неї, а краплі крові на сторінки. Може це та любов, про яку всі говорять? Збираючи сторінки, ти розумієш, що там вже не розібрати текст, бо кров все заляпала. Ти ремонтуєш книгу і не як-небудь, а клеїш, прошиваєш, приводиш в той вид, в якому вона була спочатку. Береш ту гостру обкладинку, яка ріже пальці і ти радий. Ти радий, що ти її дістав, хоч обкладинка невиміряної краси ріже до крові.
Так, це мій найкращий екземпляр, хоч було боляче. Це любов? Так, ось саме так я її і бачу. Але кров скінчиться, а що буде потім?

Вірити! Як вірити, коли вже і в реальність вірити не можу. Вірити в твоє існування чи не вірити? Тебе немає! Якщо ти існуєш, чому кожен вечір зі мною проводять тільки блокнот і ручка, де я пишу свої маревні ідеї. Може я з ними і тебе намалювала? Так, я тебе намалювала. Записала в блокнот всі наші зустрічі, в поетичному пориві. Записала свої сни з дурнуватим підтекстом. Якщо ти існуєш, чому я відчуваю самотність? чому мені так сумно, немов я сама себе обманюю. Ти мені постійно говорив, що я закрилася в своєму світі, що пора б повернутися в реальність. І ось, я вже не розумію де знаходжусь зараз: у реальності чи в своїх крилатих мріях? Але ти мов герой зі сторінок якогось давно забутого роману. Ти мій сон, те чого ніколи не було, придуманий мною герой, казка, вигадка та й годі. Якщо ти існуєш, скажи де ти? Чому я не відчуваю твого існування? Мій казковий персонаже ...
Я пишу тобі в блокнот, те, що хотіла сказати, а ти мені відповідаєш моєю ручкою, червоною пастою. Але чому в серце біль? Я зрозуміла, що ти моя вигадка? Чи все таки ти існуєш, так як казки не здатні завдавати болю.
Якщо ти існуєш, то чому так далеко? Чому щовечора я пишу свої романи, будучи одна? Існуєш ти, чи ні, але я хочу вірити в наступну зустріч, нехай навіть в блокноті.

– Ти вмієш сумувати? – запитала я відображення у дзеркалі, але крім награної посмішки нічого не побачила. Відірвавши на хвилину погляд, задумалася. Чому ми сумуємо? Хто винуватець цього відчаю? Ес, у, ем, у, ве, а, те, и... Тільки набір літер. Та яке відношення воно має до серця, серце до душі, а душа є відображенням у дзеркалі. Так що тоді виходить? Якщо біль це – віддзеркалення , то він дуже симпатичний. Цей сумний погляд, очі, що ось-ось заплачуть. Але інша людина не відчуватиме те саме, дивлячись на мого дзеркального двійника, не буде знати, що ця душа хоче спілкування, що вона гине в трьох темних кутках, ламаючи всі перспективи радості.
Душа, а ти вмієш сумувати? Безумовно, вона відповіла «так», адже вона зі мною одне ціле.
А ти, кому адресовані ці рядки, вмієш сумувати? Чи сумуєш, але не за мною.

Стояв собі на вікні старий тріснутий вазон, у якому росла маленька та дуже хвора рослина на ім’я Гібіск. На неї напала Тля і випила всю кров, Кліщики обплітали листки. Гібіску там було дуже сумно. Деколи він злився і зривав павутину кліщиків, але це не допомогло.
Дні шли, у кліщиків з’явилась сім’я, Тля теж розмножилася, лиш Гібіск був самотнім. Він марнів і в’янув, як раптом біля нього хазяйка поставила новий вазон з землею, полила його і мовила:
– Рости красуню!
Гібіск здивувався: «Яка красуня?». А потім вирішив налякати Тлю.
– Друзі, це монстр-тльожер, тікайте! – мовив Гібіск.
Тля це почула і розсміялась, потім злізла з Гібіску і полізла до вазона.
Саме в цей момент із землі вилізла Мошка зі словами:
– Ух, ледь врятувалась!
Тля, це почувши, хутко втекла, а Мошка підлізла на своїх коротеньких ніжках до Гібіску та запитала, чи нема тут поблизу Павука. Він відповів їй, що є, але квітковий – Кліщиком зветься, та подякував Мошці за налякану Тлю.
Без Тлі Гібіск підріс та повеселів, але Кліщик його дещо мучив. Гібіск чекав ту красуню, з якою він буде вести нічні розмови, дивлячись на зоряне небо. Не так того Гібіск чекав, як павуки-Кліщики. Вони мріяли поселитися на пухкеньких листочках нової рослини.
Пройшов місяць, виросла низенька та приваблива Фіалочка, красива і розумна, мила і прекрасна. Але тільки Гібіск обізвався до неї, її краса розбилась мов дзеркало. В душі Фіалка була грубіянкою і нечемним дівчиськом. Вона миттю помітила недоліки Гібіску:
– В тебе кліщ, ти заразний!
Такими словами Фіалка образила не тільки Гібіска, а й Кліщика. Ось тоді він зібрав армію і пішов в атаку на нечемну рослину. Кліщики плели павутину і жбурляли у Фіалочку, обмотували її листя. Рослинка відбивалася, але Кліщики перемогли. Вони сплели прапорець і поставили на вершині Фіалочки, а вона його зірвала і люто пошматувала. А Кліщики все обплітали й обплітали павутиною її листя. І ось Фіалочка залишилась без сил, сидить і плаче. Тоді до неї знову обізвався Гібіск:
– Як тебе звуть?
– Фіалочка, – відмовила квітка.
– А я Гібіск, будьмо друзями?
– Добре, – витираючи сльози мовила Фіалка. А потім, знову плачучи додала, – А є спосіб позбавитись від Кліщиків?
– Звісно, є.
– А чому ти не позбавився?
– Бо сумно буде, я ж тут сам.
– А я?
– А ти злючою квіткою тоді була!
– Пробач.
Так Гібіск знайшов собі друга. А проблема з Кліщиками виявилась легко рішучою. Хазяйка мила вікно і лишила «Містер Мускул» на підвіконні. Гібіск мовив, що то отрута для кліщиків і взявся їх прискати. Як ті Кліщики тікали – словами не описати, а Гібіск і Фіалочка зажили довго і щасливо на вікні, щоночі дивлячись на зоряне небо.

При зустрічі з Максимом я хвилююсь. Мороз іде по шкірі від носа до пальців ніг, пронизуючи тіло током. Серце починає тремтіти, як рейси по яких їде потяг. Та як тільки він заговорить я втрачу дар мови. Буду слухати його афоризми, розглядаючи грайливі карі очі, русяве, блискуче волосся, та романтичну посмішку. По закінченню уявної зустрічі я обіймаю коханого, який досі не розуміє всіх моїх почуттів, з’являючись видінням в снах. Він дарує мені нічні прогулянки, а вранці завжди йде, обронивши слова прощання. Він не мій. Та все одно я ніколи не зраджу йому навіть в думках.
Боже, дякую тобі за це творіння, хоча твій сценарій ніколи не зведе нас на один шлях.

Нонна і Антон прожили в парі двадцять років, все збираючи гроші на дім. І ось коли їх донечці виповнилося 17 років, вони переїхали до Александрії, Дніпропетровської області. Дім їм продала пікова дама. Так, саме пікова дама.
Тиждень тому, у цьому домі жила жінка, а саме починаюча відьма. Коли їй закортіло неземних сил, вона вирішила викликати пікову даму. Перетасувала карти, виклала їх зіркою, а посередині поклала пікову даму. Все обставила свічками і покликала її. Пікова дама вийшла, глянула на жінку і розірвала її поглядом.
Пікова дама була у чорному довгому плащі, як готична панночка, а її вуста мали блідий відтінок. Це та жінка яка викликає довіру, але їй не слід вірити. По її зовнішньому вигляду і не сказали б, що вона є не менш підлою і злою ніж Сатана, а навпаки перше враження було хорошим, вона здавалася аристократичною, вихованою і тендітною жінкою, яка ніколи нікому не зробила зла.
Сім'я переїхала ввечері по бажанню пікової дами. Дама схилилася на те, що їй потрібно зібрати речі, і до того ж вона завтра відлітає до США. Біля парадного входу лежав той самий розклад, але ні свічок, ні слідів крові не було. Лише посередині лежала пуста обрамлена карта дами пік. Це була саме та карта, в якій дама пік томилася віками. Але ніхто не помітив його, немов їх зачаклувала підступна дама пік. А Антон ідучи повз, випадково перечепив пікового валета, який вмить зник, віщаючи лихо. Лише Елліна побачила карти і наважилася підняти їх: в одній руці чотири, а в іншій одна карта. Елю вразило те, що всі карти були бубнові і по-порядку: 6, 7, 8, 9 і 10, а коли вона кинула їх, то зображення зникли, але цього дівчинка не побачила. А все могло б бути інакше, розклад би з часом сам зник, але ж ні, цікавість завжди доводить до лиха. Не потрібно пхати свого носа в невідоме, бо це як відомо ні до чого хорошого не приводить.
Зайшовши до своєї кімнати Еля відразу ж почала вивчати танець, який їй загадали вивчити в школі танців. Вона навчалася вже останній рік, тому на все це покладала дуже багато зусиль. Танець взагалі не виходив, тому мав гучній супровід: то падінням, то стрибанням. Засмучена невдачею Еля, помітила, що по кутках розмістилися пухкенькі звірки, а точніше нечиста сила. Звірки уважно стежили за дівчинкою, а по закінченню танцю зааплодували. Еля побачивши це, з панікою побігла до батьків, та коли прибігла, то не пам'ятала, що сталося. Коли дівчинка заснула, її розбудив гуркіт. А як тільки вона відкрила очі, то побачила звірків, які намагалися відтворити її танець. Еля в мить їх згадала, але цього разу не злякалася, а лиш зауважила:
- Ви не так танцюєте.
Клубочки вмить спинились і почали розглядати Елю. А найстарший клубочок 10, підійшов до дівчинки, вона ж в свою чергу намагалась і його розгледіти, адже для неї це було щось новеньке. Клубочок був білого кольору з попелястим відтінком, мав дві ноги - схожі на людські, але не такі довгі, в половині менші і тонкіші, без колін. Вуха були на голові як у кота, та більш схожі на довгий трикутник, а кінчики цих трикутників ворушилися. А очі були великі.
Клубочок 10 обійшов Елю і нарешті мовив:
- Хто є ти, щоб говорити нам, як святкувати нашу ніч?
- По-перше я власниця дому, по-друге це мій танець.
- Твій? Ти його вигадала?
- Ні, мене його в школі навчили.
- То чому тоді говориш? А оскільки ти нам сподобалась, то ми розповімо тобі злі плани пікового валета. Сьогодні він прийде, принісши смерть в твій дім. Ти зможеш цьому зарадити, вбивши півня, після його приходу.
- А який він? Він схожий на валета з карти, чи як звичайна людина?
- Ти відразу зрозумієш.
- А чому він прийде?
- Бо твій тато випадково його потривожив.
- А ви хто?
- Ми бубнові карти. Це 6, 7, 8, 9 і я 10.
Як тільки годинник пробив 12 ночі, прийшов піковий валет. Він постукав у двері і розбудив всіх, цьому Нонна була не рада, але все ж позіхаючи встала з ліжка і пішла до дверей, та відчинила зі словами:
- Добрий вечір.
- Кривавої ночі - відмовив валет простягаючи чорний елегантній костюм з постіллю.
- Це вам знадобиться. - мовив валет і зник в темряві.
Нонна з спросоння нічого не розуміючи прийняла дарунок, та по зникненню валета, в мить забула як опинилася біля дверей з такими новенькими речами, і певно з дорогих тканин від кращих дизайнерів. Звісно, адже нечисть багата на такі дрібниці.
Бубни заплигали і піднесли Елі півня:
- Дозволь нам допомогти тобі. Ми цілу вічність голодували. Дозволь з'їсти півня.
Після цих слів клубочки прийнялися їсти півня. Лише пір'я залишилося на підлозі. А подарунок пікового валета Еля наказала спалити.
Про вчорашнє Елі нагадало пір'я з кривавими плямами на підлозі. Дівчинка засмутилась, адже кров важко відчистити, до того ж мама буде не рада плямі на новенькому килимі. А потім її сповнив страх, чи не згоріли клубочки разом з дарунком валета. Дівчинка їх покликала, але вони не прийшли. Певно тому, що день, і вся нечисть боїться сонячного світла, а може й дійсно сталося лихо. Картковий розклад теж зник. Та коли Еля доторкнулася того місця де був розклад, там з'явилась бубнова дама в супроводі бубнового короля. Дама заметушилась і розтала, а король мовив:
- Ти знайшла спільну мову з моїми підданими. І тепер знищивши їх попередню королеву, ти сама стала королевою.
Лиш сонячне проміння сягнуло Елі, як вона опинилась в карті. Кого там тільки не було, і звірки, і король, і туз, і валет, чирви, трефи, і навіть піки, але значно далеко. Еля хутко повернулась в реальній світ і мовила:
- Я карта буб. Замовляю. Портал у цей світ закриваю. Нечистому й святому вже дороги з світу карт не буде.
Карти загорілися. Лише король і буби стояли біля Елі. Король вже був готовий повернутися, та не зміг. Пікова дама з валетом цілу ніч навіювали в небі грозу. Еля, хоч і стала одною з карт, та все ж жила як людина. Король і буби повернулися, а Еля все чекала на чудо.
Раз вона купила в магазині колоду тридцяти шести гральних карт, а там не було бубнової дами. Хтозна, може то знак, а може випадковість. Де дама і валет піки ніхто не знає. Можливо вони померли від люті, посварившись між собою і здійнявши бійку, а можливо повернулись назад.