Для того, чий погляд, пронизуючи покрови, досягає сутності речей, нинішня всесвітня війна безжально підтверджує багато антропологічних істин. І жодна з істин цих не є більш глибокою, ніж ідея сутнісної незмінності людства та людських інстинктів.


Чотири роки тому значна частина цивілізованого світу знаходилася під впливом певних помилкових переконань в галузі біології, які, в певному сенсі, можна вважати причиною масштабу та тривалості нинішнього конфлікту. Ці помилкові переконання, що лежать в основі пацифізму та інших згубних форм суспільного та політичного радикалізму, стосувалися здатності людини виходити ментально за межі підвладності примітивним інстинктам та жорстокості, і вести власні, міжнаціональні та міжрасові справи на засадах розуму та доброї волі. Той факт, що віра в таку здатність людини є ненауковою та по-дитячому наївною, навіть не заслуговує окремої уваги. Достатньо того факту, що найбільш цивілізована частина світу, включаючи й наш Англо-Саксонський світ, достатньо глибоко захопилася цими ідеями – в результаті, готовність військових сил приспана, розуміння честі спотворене, встановлено віру в домовленості, і, врешті, могутній та лукавій нації дозволили протягом майже 50 років готуватися до грабіжництва та вбивств світового масштабу, ніяк не контролюючи її діяльність і навіть не очікуючи від неї таких дій. Тепер ми пожинаємо плоди власної простодушності.


Минуле вже минуло. Про наші помилки залишається хіба що пошкодувати, але найкращою спокутою може стати смертельний хрестовий похід проти трансрейнського чудовиська, якому ми дозволили рости та процвітати прямо в нас перед очима. При цьому, майбутнє передбачає більшу відповідальність – ми маємо приготуватися до опору проти відродження доброзичливих ілюзій, для подолання яких навіть чотирьох кривавих років мало. Ми, буквально, маємо назавжди відмовитися від нашої сентиментальної позиції, і дивитися на власний біологічний вид холодним поглядом самої лише науки. Ми повинні розгледіти невід’ємну глибинну дикість у тварині, яку ми називаємо людиною, і повернутися до більш давніх та промовистих принципів національного життя та захисту. Ми маємо зрозуміти: людська природа буде існувати стільки ж, скільки й сама людина; цивілізація – це лише легка ковдра, під якою дрімає могутній звір, завжди готовий прокинутись. Для збереження цивілізації, ми маємо розглядати цей грубий елемент свого єства науково, використовуючи виключно біологічні принципи. Коли справа стосується нас самих, ми забагато звертаємося до етики та соціології – та замало до природознавства. Ми маємо зрозуміти, що період історичного існування людства – період настільки короткий, що в нашій фізичній будові навіть не відбулося жодних змін – не зміг би спричинити хоча б найменш значні ментальні зміни. Інстинкти, що керували єгиптянами та ассирійцями в давнину, так само керують і нами; і як древні люди мислили, грабували, билися та шахраювали, так само і ми, люди модерні, продовжуємо мислити, грабувати, битися та шахраювати в глибинах наших сердець. Усі зміни є лише поверхневими та вдаваними.


Уважність людини до неважливих деталей варіюється відповідно до її ментального складу та особливостей навколишнього середовища. Завдяки певним тренуванням та ментальним практикам, цю здатність можна розвинути надзвичайно, втім, завжди буде залишатися межа, яку неможливо подолати. Людина чи нація, що належить до високої культури, може в дуже широких масштабах визнати ті обмеження, що накладаються домовленостями та честю, але на якомусь етапі примітивну волю вже стає неможливо стримати. Відмовляючи собі в палких бажаннях, індивід чи держава буде сперечатися та домовлятися до того моменту, коли спонукальний мотив стане вже настільки великим, що всі правила та межі буде зметено у стрімкому та порочному русі до бажаного об’єкта; і тим більш фантастичний дикун постане, чим більш важкий накладався на нього гніт. Єдиним ультимативним фактором, що визначає прийняття людьми рішень, є фізична сила. Ми маємо зрозуміти це, якою б огидною ця ідея не здавалася, якщо хочемо захистити себе та свої інституції. Покладання на щось, окрім фізичної сили, є помилкою, що призводить до втрат. Неможливо описати, наскільки небезпечними є ті заклики, що інколи лунають сьогодні, присвячені засудженню нарощування військової сили через те, що війна вже нібито скінчилася.


Специфічне застосування наукового знання стосовно вроджених інстинктів людини має виявлятися у вигляді післявоєнної міжнародної програми. Вочевидь, ми маємо рахуватися з прадавніми внутрішніми структурами, та пристосувати до них основи нашої культури тими методами, що витримають випробування в напруженні конфліктуючих амбіцій. Реалістичної дипломатії, достатнього обсягу озброєння та загальнонаціонального вишкілу буде цілком вдосталь для вирішення будь-яких світових проблем. Вирішення це буде не досконалим, оскільки людство теж досконалим не є. Це не припинить війну, оскільки війна є вираженням природньої схильності людини. Втім, це, принаймні, дозволить встановити відносну суспільну та політичну стабільність, а також – запобігти загальносвітовій загрозі, що може бути спричиненою жадобою однієї з частин нашого світу.

2015.

З точки зору багатьох своїх шанувальників, найстрашніші речі Г. Ф. Лавкрафт писав не про Ктулху, а про політику. Втім, я б хотів показати, що політичні погляди цього майстра химерного, ірраціонального, метафізичного жаху цілком базуються на реальності та розумі.


Лавкрафт, як і багато інших освічених людей, що зверталися до лівих чи правих політичних напрямів на початку ХХ століття, цікавився впливом капіталізму та техніки на суспільство та культуру. Економічний редукціонізм капіталізму просто віддзеркалювався марксизмом – обидві течії були виявами одного й того самого модерного матеріалістичного Духу Часу. Починаючи з кінця ХІХ століття, поширене незадоволення матеріалізмом призвело до пошуку альтернативної форми суспільства, включаючи альтернативні засади соціалізму, що охопив провідних соціалістичних мислителів на кшталт Жоржа Сореля. Рух, що виник на початку ХХ століття, називався по-різному: «неосоціалізмом» чи «планізмом» - найвидатнішими його представниками були Марсель Діт у Франції та Анрі де Ман в Бельгії. Неосоціалізм, в свою чергу, зумовив появу фашизму [1].


Неосоціалісти головним чином боялися, що матеріальне збагачення та дозвілля, обіцяні соціалістами, призведуть до занепаду та баналізації суспільного буття без їхнього поєднання з ієрархічним баченням культури та освіти.

Через таку призму, наприклад, розглядає ситуацію Оскар Уайльд в «Душі людини за соціалізму», де приділяється увага індивідуалістичному соціалізму, що звільнив людство від економічної необхідності прагнення до самоактуалізації, відкривши шлях до вищої культурної та духовної активності, навіть якщо така активність полягає в тихому спогляданні космосу [2]. Не варто ставитися до таких ідей, як до занепадницького дендізму. Вони поширювалися, наприклад, і відомим новозеландським політиком-лейбористом епохи депресії Джоном А. Лі, одноруким героєм Першої світової війни – тим, що більше за будь-кого іншого намагався примусити лейбористський уряд дотримуватися своїх передвиборчих обіцянок стосовно банківської системи та державного кредиту [3]. Сам Лі казав: «Джо Севідж… розуміє соціалізм як чесно порівну розподілені гори продуктів, та порівну розподілену працю. Я впевнений, що він зовсім не дивиться на це як на можливість грати в футбол, загоряти на пляжі, танцювати фокстрот, лежати горілиць під деревами, насолоджуватися віршами, ароматами квітів, радощами літератури чи трелями музики» [4].


Лі змальовував таку форму соціалізму, що є передусім безпосередньо спрямованою на «гори продуктів та працю, порівну розподілені», не як на головну ціль, але як на засоби досягнення вищих рівнів буття.
Позиції цих неосоціалістів поділяли також фашисти та націонал-соціалісти. Боротьба проти знесилюючих та нівелюючих ефектів багатства та дозвілля, а також виховання характерів та смаків мас – такими були тривожні для лівих соціалістів цілі «Дополяворо» у фашистській Італії, та «Сили через Радість» у націонал-соціалістичній Німеччині. Видається, що Лавкрафт не знав про це ідеологічне сум’яття в межах європейського соціалізму, а це значить, що він самостійно дійшов до аналогічних висновків у деяких ключових питаннях.


Лавкрафт, як і багато інших письменників, що відкидали Марксизм [5], вбачав як у демократії, так і в комунізмі шлях, «хибний для Західної Цивілізації» [6]. Натомість, Лавкрафт відзначав: «…різновид фашизму, який, замість того, щоб допомагати небезпечним масам в їхньому прагненні до безтурботного багатства, зберігає основи традиційної цивілізації та надає політичну владу в руки обмеженого та розвиненого (і при цьому не занадто багатого) правлячого класу, приналежність до якого загалом є спадковою, з умовою розширення за рахунок тих індивідів, що досягнуть того ж культурного рівня…» [7].


Лавкрафт боявся, що соціалізм, як і капіталізм, призведе до універсальної пролетарізації та пов’язаної з нею деградації культури. Тому він пропонував замість того повне працевлаштування та скорочення робочого дня за рахунок механізації під культурним керівництвом аристократичного соціалістично-фашистського режиму.


Це знову, вочевидь, було результатом осяяння, якого Лавкрафт досяг незалежно від Європи, хоча й велика частина тогочасних ідей в галузі економіки відповідала його поглядам. В Англії, фабіанський журнал «Нова Доба», під редакцією соціаліста А. Р. Ораджа, став полем дискусії щодо теорії «Соціального Кредиту», створеної К. Г. Дугласом та запропонованої в якості альтернативи до боргової фінансової системи: за теорією, усім громадянам видавався б «соціальний кредит» у вигляді «Національних Дивідендів», що дозволило б споживати повний обсяг виробленої продукції. Також, прихильники цієї теорії наполягали на форсуванні процесу механізації з ціллю скорочення робочих годин та збільшення дозвілля, з якого, на їхню думку, мала б розквітнути культура. (Ці ідеї знов набувають актуальності, коли восьмигодинний робочий день, довгоочікуваний здобуток раннього робочого руху, тепер стає рідкістю). Езра Паунд та новозеландський поет Рекс Фейрбьорн були прихильниками теорії Соціального Кредиту, тому що вважали її найкращою економічною системою з огляду на мистецтво та культуру.


Лавкрафт був зацікавлений усуненням причин соціальної революції, і захищав обмеження широкого збільшення багатства, розуміючи необхідність утвердження нерівності, що ґрунтується на чеснотах. Лавкрафта цікавила ідея знищення «комерційних олігархів» [8], в якому і полягала практична мета теорії Соціального Кредиту та неосоціалізму.


Розглядаючи центральну мету нації як розвиток відповідно до найвищих естетичних та інтелектуальних стандартів, Лавкрафт виявив, що таке суспільство має базуватися на традиційній суспільній організації «порядку, відваги та витримки», визначивши цивілізацію як соціальний організм, присвячений «високій якісній меті», утвердженій у зазначеному етосі.
Лавкрафт вважав, що ієрархічний порядок, найбільш придатний для практичного життя під час нової машинної доби – це «фашизм». Мотив попиту-пропозиції мав би витіснити мотив вигоди в межах підпорядкованої державі економіки, в межах якої зменшилися б робочі години та збільшилися б години дозвілля. Громадяни в такому суспільстві могли б культурно та інтелектуально зростати, відповідно до їхніх вроджених здібностей, «так, що їхній відпочинок був би відпочинком цивілізованої особи, а не дозвіллям лінивого лайдака, що тиняється кінотеатрами, танцполами та басейнами».
Лавкрафт не бачив нічого мудрого в загальному виборчому праві. Він відстоював певний тип нео-аристократії або меритократії, в якому права обирати та бути обраними мають належати «надзвичайно обмеженій» кількості людей. Технологічна, спеціалізована цивілізація зробила загальне виборче право «насмішкою та позерством». Він писав, що «загалом люди не мають достатньої кмітливості для ефективного керування технологічною цивілізацією». Такий антидемократичний принцип Лавкрафт вважав справедливим, незважаючи на соціальну та економічну позицію людини: нехай вона буде хоч лакеєм, хоч академіком.


Голосування невігласів, на якому базується демократія, є, як пише Лавкрафт, «предметом галасливого космічного сміху». Універсальне право голосу призводить до того, що представники певних «прихованих інтересів», не маючи ніяких спеціальних здібностей, можуть зайняти державну посаду лише на засаді «найжвавішого язика» та «блискавичних гасел».
Його відсилка до «прихованих інтересів» розкриває Лавкрафтове розуміння олігархічної природи демократії. Альтернативним є «раціональний фашистський уряд», де одержанню державної посади обов’язково передував би іспит з економіки, історії, соціології та державного управління, а звідси випливає, що кожен – окрім чужинців, не здатних до асиміляції – мав би можливість балотуватися [9].


Через рік після того, як Муссоліні отримав владу в 1922, Лавкрафт пише: «демократія – це фальшивий ідол – швидше, це лозунг та ілюзія нижчих класів, духовидців та вмираючих цивілізацій». Він вбачав у фашистській Італії «різновид авторитетного суспільного та політичного контролю, що здатен робити життя гідним того, щоб його проживати».


З цієї ж причини Езра Паунд захоплювався фашистською Італією, пишучи: «Муссоліні сказав своєму народові, що поезія є необхідною для держави» [10]. А також: «я не вірю в те, що Муссоліні можливо зрозуміти, не відштовхуючись від його пристрасті до конструювання. Якщо побачити в ньому митця, всі деталі прийдуть до ладу. Якщо ж художника в ньому не помічати – ви заплутаєтеся в протиріччях» [11]. Такі постаті, як Паунд, Марінетті та Лавкрафт розглядали фашизм як рух, що міг би успішно підпорядкувати сучасну технологічну цивілізацію вищому мистецтву та культурі, звільняючи маси від грубої та брутально комерціалізованої популярної культури.
Для Лавкрафта космос та людство існували в єдності, і з цього він робив єдиний висновок: людське існування призначене для досягнення вищих рівнів ментального та естетичного розвитку. Те, що сер Освальд Мослі називав актуалізацією Вищих Форм у своїх післявоєнних розмислах [12], і те, що Ніцше називав метою Вищої Людини або Надлюдини [13], неможливо досягнути «на засадах низьких культурних стандартів малорозвиненої більшості. Цивілізація, призначена лише для того, щоб люди могли працювати, їсти, пити, одружуватися та ліниво тинятися чи інфантильно гратися, не варта підтримки». Це – форма повільної смерті, надзвичайно болісна для культурної еліти.


Лавкрафт зазнав серйозного впливу Ніцше та Освальда Шпенглера [14]. Він розумів, що органічна, циклічна сутність культури з її народженням, юністю, зрілістю, старістю та смертю, є основою історії злетів та падінь цивілізацій. Так, криза Західної Цивілізації, спричинена машинною добою, не була унікальною. Лавкрафт цитує Шпенглерів «Занепад Європи» для посилення своєї ідеї: цивілізація досягла циклу «старості».


Лавкрафт розумів культурний занепад як повільний процес, що охоплює від 500 до 1000 років. Він шукав таку систему, що змогла б подолати циклічні закони занепаду – це також було мотивацією фашистів [15]. Лавкрафт вважав, що нову рівновагу можна встановити протягом 50-100 років, стверджуючи: «цивілізації ніщо не загрожує, поки зберігаються мова та центральна культурна традиція». Культурна традиція має існувати поза та понад економічними змінами [16].


У 1915 р. Лавкрафт заснував власний політичний журнал під назвою «Консервативний», що виходив усього 13 разів до 1923 р. Центральною темою журналу був захист високих культурних стандартів, особливо в галузі письмової культури, а також – критика пацифізму, анархізму та соціалізму разом з підтримкою «поміркованого здорового мілітаризму» та «Пансаксонізму» в значенні «домінування англійської та споріднених з нею рас над меншими угрупуваннями людства» [17].


Як і неосоціалісти в Європі, Лавкрафт критикував матеріалістичну концепцію історії – як буржуазну, так і марксистську. В комунізмі він вбачав «знищення сенсу життя» заради теорії [18]. Відкидаючи економічний детермінізм як головний мотив історії, він говорив про «природніх аристократів», що постають з усіх категорій населення з будь-яким економічним статусом. Суспільство ж тяжіє до підміни «персональної вищості економічною позицією» [19] - такі погляди, незважаючи на те, що Лавкрафт вважав себе супротивником соціалістів, є такими ж, як погляди Анрі де Мана, Марселя Діта та інших. Фашизм для Лавкрафта був формою аристократії в контексті модерного індустріального та технологічного суспільства.
Лавкрафт бачив у прагненні до «рівності» деструктивне обґрунтування «атавістичного перевороту», спрямованого людьми безкультурними проти цивілізації. Такий самий мотив був і коренем більшовизму, Французької революції, культу природи Руссо та раціоналізму XVIII століття. Лавкрафт вважав, що такий самий переворот реалізували і «відсталі раси» під проводом більшовиків [20].


Вочевидь, ці погляди є ніцшеанськими, але ще більше вони нагадують позицію, висловлену в книзі «Повстання проти цивілізації: загроза унтерменша» [21] популярного автора Лотропа Стоддарда, чия праця, безумовно, привабила Лавкрафта своєю увагою до встановлення та відродження цивілізації разом з відкиданням нівелюючих ідей. Хоча Лавкрафт і відкидав егалітаризм, він не підтримував і тиранію, за якої декілька людей експлуатують маси. Втім, правління еліти він розумів як міру, необхідну для досягнення вищих цілей культурної актуалізації. Лавкрафт хотів, щоб якомога більше людей досягли рівню еліти [22]. Окрім того, він відкидав і поділ на класи, що є завжди хибним – проведений хоч пролетаріатом, хоч аристократами. «Треба або позбавитися класів, або мінімізувати їх – щоб офіційно їх не існувало». Лавкрафт пропонував замінити класові конфлікти інтегральною державою, що відображала б «центральний культурний рух». Між індивідом та державою має існувати обопільна лояльність.


Лавкрафт називав пацифізм «збоченням та ідеалістичною балаканиною». Інтернаціоналізм він визначав як «ілюзію та міф» [23]. Ліга Націй була для нього «комічною оперою» [24]. Війни є постійним історичним явищем, і готуватися до них треба шляхом загальної мобілізації [25]. Історично війна зміцнювала «національний дух», але механізована зброя звела цей процес нанівець; фактично, дисгенний ефект масових технологічних знищень протягом Першої Світової Війни є широко визнаним фактом. Незважаючи на це, європейці, а особливо англосакси, мають утверджувати свою вищість за допомогою зброї, оскільки «куля ворога солодша за батіг господаря» [26]. Окрім того, Лавкрафт (чого і варто було очікувати від анти-матеріаліста) заперечував типову причину війни – боротьбу за економічне домінування – і зазначав, що «захист власної землі та раси є правильним приводом для бойових дій» [27].


Лавкрафт вважав, що єврейські мотиви в мистецтві є причиною того, що Френсіс Паркер Йокі називав «культурним спотворенням». Нью Йорк було «повністю семітизовано», і нація втратила це місто. Семітські впливи в літературі, драмі, фінансовій системі та рекламі призвели до створення штучної культури та ідеології, «радикально ворожої до мужніх американських звичаїв». Як і Йокі, Лавкрафт вбачав у єврейському питанні швидше приклад «антагоністичної культури-традиції», ніж расову проблему. Таким чином, євреї теоретично могли б бути асимільованими американською культурною традицією. Щодо проблеми з неграми, то для Лавкрафта це було виключно біологічне питання, що мало бути вирішено встановленням «абсолютної кольорової межі» [28].


Короткого викладу, на мою думку, достатньо для того, щоб показати: Лавкрафт належить до яскравого списку творчих геніїв ХХ століття – разом з В. Б. Єйтсом, Езрою Паундом, Д. Г. Лоуренсом, Кнутом Гамсуном, Генрі Вільямсоном, Віндемом Льюїсом та Юкіо Місімою – чиє розуміння матеріалізму, егалітаризму та культурного занепаду зумовило їхній пошук живої, ієрархічної альтернативи як капіталізму, так і комунізму, пошук, що привів їх до захоплення прото-фашистськими, фашистськими чи націонал-соціалістськими ідеями.


НОТАТКИ.

[1] Zeev Sternhell, Neither Left Nor Right: Fascist Ideology in France (Princeton: Princeton University Press, 1986).
[2] Oscar Wilde, The Soul of Man Under Socialism, 1891.
[3] Після того, як Дуглас відвідав Нову Зеландію, народні маси дуже добре зрозуміли сутність банківської системи та лихварства – тому банківська реформа стала головною обіцянкою лейбористів, що дозволила їм перемогти. Як і можна було передбачити, вони одразу після перемоги спробували зрадити своїх виборців, але Лі вдалося змусити уряд видати одновідсотковий державний кредит через резервний банк, та створити взірцевий та перспективний державний будівельний проект, що одразу ж знизив безробіття на 75%. З часом, Лі став найбільшим опонентом лейбористського опортунізму. Що стосовно того випадку видачі державного кредиту, багатьма забутого, то він являє собою яскравий приклад кредиту, виданого урядом поза без залучення приватних банків.
[4] Erik Olssen, John A. Lee (Dunedin, New Zealand: University of Otago Press, 1977), p. 66.
[5] K. R. Bolton, Thinkers of the Right (Luton: Luton Publications, 2003).
[6] H. P. Lovecraft: Selected Letters, ed. August Derleth and James Turner (Wisconsin: Arkham House, 1976), Vol. IV, p. 93.
[7] Selected Letters, vol. IV, p. 93.
[8] Selected Letters, vol. V, p. 162.
[9] Selected Letters, vol. IV, pp. 105–108.
[10] Quoted by E. Fuller Torrey, The Roots of Treason (London: Sidgwick and Jackson, 1984), p. 138.
[11] Ezra Pound, Jefferson and/or Mussolini, 1935 (New York: Liveright, 1970), pp. 33–34.
[12] Oswald Mosley, Europe: Faith and Plan (London: Euphorion, 1958), “The Doctrine of Higher forms,” pp. 143–47.
[13] Friedrich Nietzsche, Thus Spoke Zarathustra (Middlesex: Penguin Books, 1975), “The Higher Man,” pp. 296–305. Проблиск ніцшеанства з’являється в творі Лавкрафта “Крізь браму срібного ключа”, де Картер розрізняє слова, що не вкладаються в повсякденне світосприйняття. “‘Людина істини є поза добром та злом,’ промовив голос. ‘Людина істини осягнула Все-в-Одному…’” (Lovecraft, The Dream Quest of Unknown Kadath [New York: Ballantine Books, 1982], “Through the Gates of the Silver Key,” p. 189).
[14] Oswald Spengler, The Decline of The West, 1928 (London: George Allen and Unwin, 1971).
[15] “Фашизм . . . був рухом за забезпечення національного відродження, учасники якого відчували загрозу руху до занепаду та смерті, але призначені були для життя, причому до життя чудового”. Sir Oswald Mosley, My Life (London: Nelson, 1968), p. 287.
[16] Selected Letters, vol. IV, p. 323.
[17] H. P. Lovecraft, “Editorial,” The Conservative, vol. I, July 1915.
[18] Selected Letters, vol. IV, p. 133.
[19] Selected Letters, vol. V, pp. 330–33.
[20] Selected Letters, vol. V, p. 245.
[21] Lothrop Stoddard, The Revolt of Against Civilization: The Menace of the Underman (London: Chapman and Hall, 1922).
[22] Selected Letters, vol. IV, pp. 104–105.
[23] Selected Letters, vol. V, pp. 311–12.
[24] Selected Letters, vol. IV, pp. 15–16.
[25] Selected Letters, vol. IV, p. 22.
[26] Selected Letters, vol. IV, pp. 311–12.
[27] Selected Letters, vol. IV, p. 31.
[28] Selected Letters, vol. IV, pp. 193–95.

(Переклад зроблено у 2015 р.).

Сентиментально, мрійливо говорити про «американський дух» - про те, яким він є, може, чи має бути – це легко. Представники різноманітних новостворених політичних та суспільних теорій в якійсь мірі цим і займаються, майже завжди підводячи підсумок: мовляв, «справжній американізм» - це ніщо інше, чи, навіть, дещо менше, ніж їхні ж поважні доктрини, застосовані до нашої нації.


Не настільки поверхневі дослідники в якості ключової ідеї американізму називають абстрактний принцип «вольності» (liberty), інтерпретуючи цей справедливо шанований принцип в якості чого завгодно: від більшовизму до права пити пиво з 2,75-відсотковим вмістом алкоголю. «Рівні можливості» (opportunity) – це інше улюблене слівце, яке, безумовно, має й певне власне значення. Синонімічність «Америки» та «Рівних Можливостей» закарбувалася в головах великої частини сучасної молоді стараннями Емерсона – завдяки Монтгомері з його «Провідними Фактами Американської Історії». Втім, варто зазначити, що майже всі, хто претендують на визначення «американізму», не здатні впоратися з цим завданням через своє упереджене небажання звернутися до Європейських його витоків. Вони не розуміють, що абіогенез настільки ж рідкісне явище серед ідей, як і у царстві органічного життя; і, таким чином, вони даремно витрачають зусилля, розглядаючи Америку як ізольоване явище без родоводу.


«Американізм» - це поширене англо-саксонство. Це дух Англії, пересаджений на широкий та різноманітний ґрунт – дух цей живився в колоніальну епоху її підвищеними демократичними аспектами, але при цьому не втратив свої фундаментальні чесноти. Це дух істини, честі, справедливості, моральності витримки індивідуалізму, консервативної вольності (liberty), великодушності, толерантності, діловитості, працьовитості та прогресу – як в Англії – разом з елементами рівності та вільних можливостей (opportunity), що виникли в селищах перших колоністів. Це сутність найвищої раси у світі, що живе в найсприятливіших соціальних, політичних та географічних умовах. Тим, хто бажають применшити важливість наших Британських коренів, пропонується розглянути інші нації цього континенту. Всі вони є в однаковій мірі «американськими», розрізняючись лише за расою та спадщиною; жодну з них, окрім Британської Канади, навіть порівняти з нами неможливо. Ми величні, оскільки ми – частина величної Англо-Саксонської культурної сфери; це місцина, що протягом ста п’ятдесяти років колонізувалася та керувалася Англією, яка дала нашій землі невикорінний знак Британської цивілізації.


Найбільш небезпечним та помилковим є хибне розуміння американізму в якості так званого «спільного котла» рас та традицій. Дійсно, цю країну наповнила величезна кількість не-англійських імігрантів, що приїхали сюди насолоджуватися легкою свободою, за яку наші британські засновники не шкодували ані праці, ані власної крові. Правда також і те, що ті з них, що відносяться до тевтонської та кельтської рас, можуть бути асимільовані нашим англійським типом і, таким чином, збільшити наше населення. Але це не означає того, що змішування дійсно чужої крові або ідей спричиняє чи може спричинити щось, окрім шкоди. Дослідження Європи демонструють нам спорідненість та близькість деяких рас, але ми бачимо: якщо сплавити разом англійське золото та чужу мідь, малоймовірно, що в результаті ми отримаємо сплав, кращий, чи хоча б такий самий, як оригінальне золото. Мабуть, імміграцію неможливо зупинити повністю, але варто розуміти, що ті чужинці, які обрали Америку для свого життя, мають прийняти домінуючі мову з культурою в якості їхніх власних; їм не можна дозволяти спроби модифікування наших інституцій – і вони не мають зберігати інституції власні, живучи серед наших. Ми не маємо, як сказав найвеличніший з людей нашої доби, довести цю націю до стану «багатомовного притулку».


Найбільшим ворогом раціонального американізму є та неприязнь до нашої нації-засновниці, що сповнює неосвічених нікчем – підтримується це почуття загалом завдяки певним елементам населення, що вважають сентименти південних та західних ірландців більш важливими за сентименти Сполучених Штатів у цілому. Незважаючи на той очевидний факт, що незалежна Ірландія лише послабить європейську цивілізацію і створить загрозу миру в усьому світі, ставши ворожим та некерованим клином, забитим між двома найбільшими частинами саксонства, ці безвідповідальні елементи продовжують заохочувати повстання на Зеленому Острові; таким чином, вони ставлять нашу націю в болісно аномальну позицію підбурівача злочинів та провідника підривної діяльності проти Батьківщини. Невимовно гидко, коли публічно вшановують політичних злочинців на кшталт Едварда (більш відомого як Ейлона) де Валера – це ніщо інше, як образа нашої гідності та нашого походження. Ніколи ми не зможемо цінувати або хоча б повністю розуміти своє місце і місію в світі, допоки існують ті хмари непорозуміння, що віддаляють нас від єдиного джерела нашої культури.


Втім, не треба применшувати й риси американізму, властиві для цього континенту. Замість фіксованих та ригідних класових обмежень, наша нація, завдяки реалізованій соціологічній перевазі, дозволяє постійне прогресивне поповнення вищих класів за рахунок свіжих та енергійних тіл людей з низів. Так, можливість увійти до найобраніших є рівною для кожного громадянина, а біологічну якість наших культивованих класів вдосконалено скасуванням поширеного серед європейських аристократів правила одружуватися лише в межах свого класу.


Повне розмежування цивільних та релігійних справ, найвеличніше політичне та інтелектуальне досягнення з часів Ренесансу, також є місцевим американським – в більшій мірі Род Айлендським – тріумфом. Сьогодні наша влада намагається підірвати цей принцип, і накласти на нас, завдяки хитрим політичним маніпуляціям, Папські кайдани, які Генріх VIII вперше зняв з наших ніг; жахливі ще з часів кривавого правління Марії І кайдани, безмежно гірші за церковні механізми, відкинуті Роджером Вільямсом. Але якщо народ в усій повноті усвідомить живий зв’язок між інтелектуальною свободою та природнім американізмом, швидше за все, подібні мерзенні ініціативи одразу вщухнуть.


Головний ворог американізму ще попереду – це не реакція, а радикалізм. Ми живемо в епоху невтомних невігласів-іконоборців, навколо нас – майстерні софісти, що використовують слово «американізм» для прихованих атак проти самої ж цієї інституції. Такі звичні для нас поняття та фрази, як «демократія», «вільність» чи «свобода слова» спотворені для того, щоб приховати найбільш дикі форми анархії, в той час, як наші попередні інституції критикувалися як «не-американські» іноземними іммігрантами, нездатними як зрозуміти їх, так і розробити щось краще.


Для цієї країни найширше розповсюдження американізму принесе користь, але тільки за умови усвідомлення його англо-саксонського джерела. Американізм передбачає свободу, прогрес та незалежність; але не відкидання минулого чи зречення традицій та досвіду. Нехай це поняття набуде свого реального, практичного, не сентиментального значення.

2015.