Десь на Сході гуркочуть гармати,
Йде війна, Україна в огні,
Полонені сидять в казематах,
За синів сльози ллють матері.

І сидиш ти собі в теплім домі,
В синьо-жовтий закутавшись стяг,
Величаєш себе патріотом,
І твій голос гучніше присяг.

Ти говориш, що за Україну,
Покладеш і життя і дух свій,
Аж допоки не прийде година,
Брати зброю і рватись у бій.

І відразу де ділась сміливість,
Куди запал подівся весь твій?
Ти прикинешся немічним, хворим,
І сховаєшся в домі своїм.

І усядешся ти за новини,
Будеш владу ти критикувати,
Що звели,мол, народ в домовину,
І почнеш ти всіх правді повчати.

Говоритимеш гучно й красиво,
Немов справжній знавець-аналітик,
Власноруч врятував-би країну,
Якби був ти при владі політик.

І отак день за днем, рік за роком,
Отакі «патріоти» живуть,
Вихваляються над кожним кроком,
Аж допоки до справи дійдуть.

Для бійців пошкодують копійку,
Лиш кидають порожні слова,
І за спини ховаються в бійці,
Від війни в них болить голова.

І за гроші брудні, неправдиві,
Вони ладні країну продати,
А під дулом ворожої зброї,
Привселюдно свій герб порубати.

Ну а тих, хто старанням і кров’ю,
Захищають країну свою,
Лиш засудять і розкритикують,
Що неправильно діють в бою.

І з пивцем на дивані крикливо,
Рватись в бій закликають народ,
А себе називають чванливо,
Українськой землі «патріот».

2015

Ти знаєш, я можу літати,
Хоча і не маю крил,
В небесному морі блукати,
Немов корабель без вітрил.

Ти знаєш, що я маю душу?
І крила мої-це вона.
Як Всесвіт вона неосяжна,
Як море глибока вона.

Ти знаєш, і серце я маю,
А серце у мене живе,
І ним я усе відчуваю,
Із нього життя все пливе.

І знаєш, я можу любити...
Так-так, не почулось тобі!
Любов моя ніжна мов квіти,
Ти втонеш в її глибині.

І знаєш, я можу творити,
Творити прекрасне й нове,
Думки мої вільні мов вітер,
В душі моїй Всесвіт живе.

У тій же душі живе Сонце,
Яскравим багаттям горить,
Своїм воно світлом оживить,
І світлом своїм спопелить.

Ти знаєш як часто я плачу?!
Хоч сліз ти не бачиш моїх,
Як часто сміюсь і радію,
Як в мріях купаюсь своїх.

А знаєш, і думать я вмію,
І сенс у життя мого є,
Повір, гарно я розумію,
Що добре в житті, що лихе.

Ти знаєш, я бачу прекрасне,
І вмію його відчувать,
Ти знай, незбагненне це щастя,
Любити життя і літать.

Але нас таких небагато,
Ми в світі живем не одні,
Живуть серед нас і безкрилі,
Бездушні, безрадісні, злі.

Для них наші мрії - безумство,
Табу в поведінці-це сміх,
Таких вже не радує Сонце,
Зима в них - лиш холод і сніг.

Вони поривання душевні
У землю спішать закопать,
І крила прозорі і вільні
На шмаття дрібні порубать.

Вони насміхаються з інших,
Хоча є не краще самі,
З емоцій в них страху найбільше,
В них душі порожні й мілкі,

Любов для таких-лише маска,
Лише щось фізичне й пласке,
А серце у них зачерствіле,
Холодне й мов камінь шорстке.

Своїми брудними кігтями
Вриваються в душі вони,
І чисті легкі поривання,
Мов свині руйнують вони.

Говорять усім, що все знають,
Говорять, що в них це було,
Себе мудрецями вважають,
Психолог-це їх ремесло!

І вірять вони, що єдині
Спроможні цей світ осягнуть,
Чванливість-це друге їх ім'я,
І гордість в них не похитнуть.

Життя-це для них аксіома,
Тверда, непохитна, пряма,
Лиш досвід і те, що відомо
Цікавить їх душу сповна.

А те, що для них незнайоме,
Незвичне, яскраве, живе,
Залякує їх до нестями,
Творить для них гріх щось нове.

І ми для таких лиш пилюка,
Лиш порожні, бездушні тіла,
А серце у нас-каменюка,
А в мозку-бездумна смола.

Ми дивні, смішні, одержимі,
Для них ми безумці сліпі,
Бо в них лише сум і серйозність -
Єдиний маяк у житті.

Слова-це для них мов багнюка,
Лиш топчуть вони їх і все,
Серця в них глухі і замкнуті,
І ти вже не зміниш все це.

Їх небо уже не цікавить,
І мріять не мають вже сил,
І крила не можуть розправить,
Життя у них сіре мов пил...

Хоча всі родились ми вільні,
І радощі мали в житті,
Проте стаємо ми всі різні,
І разом не можемо йти.

Боїмся розправити крила,
І душу ховаєм в мішок,
Весь путь озираємсь лякливо,
Тремтим і боїмся пліток.

Виковуєм маски залізні,
Ховаєм свої почуття,
Нам страшно дивитись на Сонце,
Ми в тінь загортаєм життя.

Усмішка для нас-це гримаса,
А сміх-це сарказм і глузня,
Зливаємось з сірою масой,
Де день не відрізниш від дня.

Нам страшно здаватись яскравим,
В нас чорна вуаль на очах,
І посмішка наша лукава,
А в серці-лиш розпач і страх.

І потім ми плачем ночами,
Що в нас розуміння нема,
Всім байдуже, що буде з нами,
Наш світ-це холодна зима.

Забули, що маємо серце,
Забули, що можем любить,
У сутінки сонце сховали,
Хоча воно й досі горить.

І посеред сірого пилу,
В нас жевріє вогник в тілах,
Ми хочемо щоб нас любили,
Але зупиняє нас страх.