Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Клиба (1994) /
Вірші
Соціум
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Соціум
Ти знаєш, я можу літати,
Хоча і не маю крил,
В небесному морі блукати,
Немов корабель без вітрил.
Ти знаєш, що я маю душу?
І крила мої-це вона.
Як Всесвіт вона неосяжна,
Як море глибока вона.
Ти знаєш, і серце я маю,
А серце у мене живе,
І ним я усе відчуваю,
Із нього життя все пливе.
І знаєш, я можу любити...
Так-так, не почулось тобі!
Любов моя ніжна мов квіти,
Ти втонеш в її глибині.
І знаєш, я можу творити,
Творити прекрасне й нове,
Думки мої вільні мов вітер,
В душі моїй Всесвіт живе.
У тій же душі живе Сонце,
Яскравим багаттям горить,
Своїм воно світлом оживить,
І світлом своїм спопелить.
Ти знаєш як часто я плачу?!
Хоч сліз ти не бачиш моїх,
Як часто сміюсь і радію,
Як в мріях купаюсь своїх.
А знаєш, і думать я вмію,
І сенс у життя мого є,
Повір, гарно я розумію,
Що добре в житті, що лихе.
Ти знаєш, я бачу прекрасне,
І вмію його відчувать,
Ти знай, незбагненне це щастя,
Любити життя і літать.
Але нас таких небагато,
Ми в світі живем не одні,
Живуть серед нас і безкрилі,
Бездушні, безрадісні, злі.
Для них наші мрії - безумство,
Табу в поведінці-це сміх,
Таких вже не радує Сонце,
Зима в них - лиш холод і сніг.
Вони поривання душевні
У землю спішать закопать,
І крила прозорі і вільні
На шмаття дрібні порубать.
Вони насміхаються з інших,
Хоча є не краще самі,
З емоцій в них страху найбільше,
В них душі порожні й мілкі,
Любов для таких-лише маска,
Лише щось фізичне й пласке,
А серце у них зачерствіле,
Холодне й мов камінь шорстке.
Своїми брудними кігтями
Вриваються в душі вони,
І чисті легкі поривання,
Мов свині руйнують вони.
Говорять усім, що все знають,
Говорять, що в них це було,
Себе мудрецями вважають,
Психолог-це їх ремесло!
І вірять вони, що єдині
Спроможні цей світ осягнуть,
Чванливість-це друге їх ім'я,
І гордість в них не похитнуть.
Життя-це для них аксіома,
Тверда, непохитна, пряма,
Лиш досвід і те, що відомо
Цікавить їх душу сповна.
А те, що для них незнайоме,
Незвичне, яскраве, живе,
Залякує їх до нестями,
Творить для них гріх щось нове.
І ми для таких лиш пилюка,
Лиш порожні, бездушні тіла,
А серце у нас-каменюка,
А в мозку-бездумна смола.
Ми дивні, смішні, одержимі,
Для них ми безумці сліпі,
Бо в них лише сум і серйозність -
Єдиний маяк у житті.
Слова-це для них мов багнюка,
Лиш топчуть вони їх і все,
Серця в них глухі і замкнуті,
І ти вже не зміниш все це.
Їх небо уже не цікавить,
І мріять не мають вже сил,
І крила не можуть розправить,
Життя у них сіре мов пил...
Хоча всі родились ми вільні,
І радощі мали в житті,
Проте стаємо ми всі різні,
І разом не можемо йти.
Боїмся розправити крила,
І душу ховаєм в мішок,
Весь путь озираємсь лякливо,
Тремтим і боїмся пліток.
Виковуєм маски залізні,
Ховаєм свої почуття,
Нам страшно дивитись на Сонце,
Ми в тінь загортаєм життя.
Усмішка для нас-це гримаса,
А сміх-це сарказм і глузня,
Зливаємось з сірою масой,
Де день не відрізниш від дня.
Нам страшно здаватись яскравим,
В нас чорна вуаль на очах,
І посмішка наша лукава,
А в серці-лиш розпач і страх.
І потім ми плачем ночами,
Що в нас розуміння нема,
Всім байдуже, що буде з нами,
Наш світ-це холодна зима.
Забули, що маємо серце,
Забули, що можем любить,
У сутінки сонце сховали,
Хоча воно й досі горить.
І посеред сірого пилу,
В нас жевріє вогник в тілах,
Ми хочемо щоб нас любили,
Але зупиняє нас страх.
Хоча і не маю крил,
В небесному морі блукати,
Немов корабель без вітрил.
Ти знаєш, що я маю душу?
І крила мої-це вона.
Як Всесвіт вона неосяжна,
Як море глибока вона.
Ти знаєш, і серце я маю,
А серце у мене живе,
І ним я усе відчуваю,
Із нього життя все пливе.
І знаєш, я можу любити...
Так-так, не почулось тобі!
Любов моя ніжна мов квіти,
Ти втонеш в її глибині.
І знаєш, я можу творити,
Творити прекрасне й нове,
Думки мої вільні мов вітер,
В душі моїй Всесвіт живе.
У тій же душі живе Сонце,
Яскравим багаттям горить,
Своїм воно світлом оживить,
І світлом своїм спопелить.
Ти знаєш як часто я плачу?!
Хоч сліз ти не бачиш моїх,
Як часто сміюсь і радію,
Як в мріях купаюсь своїх.
А знаєш, і думать я вмію,
І сенс у життя мого є,
Повір, гарно я розумію,
Що добре в житті, що лихе.
Ти знаєш, я бачу прекрасне,
І вмію його відчувать,
Ти знай, незбагненне це щастя,
Любити життя і літать.
Але нас таких небагато,
Ми в світі живем не одні,
Живуть серед нас і безкрилі,
Бездушні, безрадісні, злі.
Для них наші мрії - безумство,
Табу в поведінці-це сміх,
Таких вже не радує Сонце,
Зима в них - лиш холод і сніг.
Вони поривання душевні
У землю спішать закопать,
І крила прозорі і вільні
На шмаття дрібні порубать.
Вони насміхаються з інших,
Хоча є не краще самі,
З емоцій в них страху найбільше,
В них душі порожні й мілкі,
Любов для таких-лише маска,
Лише щось фізичне й пласке,
А серце у них зачерствіле,
Холодне й мов камінь шорстке.
Своїми брудними кігтями
Вриваються в душі вони,
І чисті легкі поривання,
Мов свині руйнують вони.
Говорять усім, що все знають,
Говорять, що в них це було,
Себе мудрецями вважають,
Психолог-це їх ремесло!
І вірять вони, що єдині
Спроможні цей світ осягнуть,
Чванливість-це друге їх ім'я,
І гордість в них не похитнуть.
Життя-це для них аксіома,
Тверда, непохитна, пряма,
Лиш досвід і те, що відомо
Цікавить їх душу сповна.
А те, що для них незнайоме,
Незвичне, яскраве, живе,
Залякує їх до нестями,
Творить для них гріх щось нове.
І ми для таких лиш пилюка,
Лиш порожні, бездушні тіла,
А серце у нас-каменюка,
А в мозку-бездумна смола.
Ми дивні, смішні, одержимі,
Для них ми безумці сліпі,
Бо в них лише сум і серйозність -
Єдиний маяк у житті.
Слова-це для них мов багнюка,
Лиш топчуть вони їх і все,
Серця в них глухі і замкнуті,
І ти вже не зміниш все це.
Їх небо уже не цікавить,
І мріять не мають вже сил,
І крила не можуть розправить,
Життя у них сіре мов пил...
Хоча всі родились ми вільні,
І радощі мали в житті,
Проте стаємо ми всі різні,
І разом не можемо йти.
Боїмся розправити крила,
І душу ховаєм в мішок,
Весь путь озираємсь лякливо,
Тремтим і боїмся пліток.
Виковуєм маски залізні,
Ховаєм свої почуття,
Нам страшно дивитись на Сонце,
Ми в тінь загортаєм життя.
Усмішка для нас-це гримаса,
А сміх-це сарказм і глузня,
Зливаємось з сірою масой,
Де день не відрізниш від дня.
Нам страшно здаватись яскравим,
В нас чорна вуаль на очах,
І посмішка наша лукава,
А в серці-лиш розпач і страх.
І потім ми плачем ночами,
Що в нас розуміння нема,
Всім байдуже, що буде з нами,
Наш світ-це холодна зима.
Забули, що маємо серце,
Забули, що можем любить,
У сутінки сонце сховали,
Хоча воно й досі горить.
І посеред сірого пилу,
В нас жевріє вогник в тілах,
Ми хочемо щоб нас любили,
Але зупиняє нас страх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
