Із року в рік - війна.
За боєм бій. Печаль,
війни така ціна -
життя, падіння сил.

У лицаря біда -
знемога йти вперід.
Меч тяжчає в руках,
слизька земля, мов лід.

Коліна не трима,
так як було, цих ніг.
Броні його вага
валить його на низ.

У відчаї душа:
“Як буду далі я?
Боротись сил нема,
серце моє — руїна!”

Так біль у серці тім,
все більше рвав терпець.
І духом падав він,
воїн-переможець.

“Зберись!” - згадав слова.
“Візьми свій меч до рук,
бо тяжка битва ця,
а він для тебе друг!

Залізне лезо те
від бід уберегло.
Ворог, що бив тебе,
не витримав його!”

Прийшов до тями він,
руків’я в кулаку
затис, не випустив,
рідну зброю свою.

Хустка дарована,
вервиця на грудях,
жити надихнули,
дали другий подих.

Мечем він у землю
вперся та підвівся.
Що його звалило,
на те й опирався.

Новими силами
лицар наповнений.
Вічна боротьба,
знову продовжена.

7 квітня 2015 року — Львів

Йдеш ти по вулиці,
щось тебе спиняє.
Ще би два кроки -
й ось тебе немає...

Тяжка каменюка,
з будівлі фасаду,
в повітря пірнула:
"Знайду і попаду!"

Поштовх у груди,
подих завмирає.
Гранітне ядро
асфальт пробиває.

Голод холодний
міць пожирає.
Тріщини глибокі
на землі лишає.

"Везіння! Удача!" -
думки в голові.
А білі крила
знов не помічені...

Робота ангела
тяжко минає.
Про неї так ніхто
і не згадає.

Коли все погано -
молимо й благаєм,
а як тільки добре -
себе восхваляєм.

Та щастя такого
в житті не буває.
Ти або щасливчик,
або сам за все відповідаєш.

Янгола погляд
тебе стереже,
щодня і щоночі
від бід береже.

Вдячність лиш твоя
серце зігріє.
Барв невдоволення -
на шмаття розірве.

Ніч на 30 березня 2015 року — Львів

В печері темній, невідомій,
живе великий і гнівливий звір.
Чекає там на свою жертву
і лише ніч гука його надвір.

Сотнями років він у ній ховає,
глиб таємниць своїх і мрій.
Про те, як жертва помирає,
у смерті-хватці лап його й зубів.

Такого звіра треба ще знайти!
Отрута вбивча в кожному іклі,
і леза-кігті легко ріжуть плоть.
Така от смерть чатує у пітьмі.

Довго на жертву там чекає він,
та запах крові манить і п’янить.
І божевілля часу прискоряє плин,
від чого ближчає знаменна мить.

Ось і очікуваний час настав,
ніщо не зможе вже його спинить!
Не вбереглася жертва, він її піймав.
І звідки ж знати, що не варто там ходить?

Скільки же сил затратила тая дівчина,
та в сіті звіра упіймалась вмить.
В той час, коли вона лише ходила,
звірюку спрага встигла утомить.

І тут в печеру, несподівано для звіра,
юнак ввірвався зовсім молодий,
і криком тим пронизав темряву печери:
"Геть зуб, доки залишився живий!

Вона моя сестра, що від мерзенних я,
негідників і вбивць, повинен захистить!
Тож не жалітиму такого упиря,
не побоюся без життя його лишить!"

"Вона моя, цю кров я чув, яка бурлить,
у снах солодких, божевільна мить!" -
звірюка відповів і ікла націлив.
На це юнак кинджалом пащу пронизив.

Плоть молоду пройшло ікло, за цим,
пробило шкіру юнаку, відповіло.
Кров із отрутою злилась, приплило...
І світло згасло у очах людей.

Упився кров’ю божевільний звір,
та жертву з лап своїх не випускає.
Поранена пащека до цих пір,
кровить і литися не припиняє.

І божевілля, звіра кров,
із кров’ю жертв спрага змішає.
І не помітить божевільний звір,
як сила тіло його покидає.

"Батьку, сестру свою не уберіг,
та зараз я і звіру співчуваю.
Від темряви він збожеволів тут,
від темряви він тут і помирає.

Сонце-батьку, я тебе благаю,
не полишай у темряві синів своїх,
бо в темряві душа людська вмирає
і лише світло жити душу надихає!"

Вечір 12, ніч на 13 лютого 2015 року — Львів