В печері темній, невідомій,
живе великий і гнівливий звір.
Чекає там на свою жертву
і лише ніч гука його надвір.

Сотнями років він у ній ховає,
глиб таємниць своїх і мрій.
Про те, як жертва помирає,
у смерті-хватці лап його й зубів.

Такого звіра треба ще знайти!
Отрута вбивча в кожному іклі,
і леза-кігті легко ріжуть плоть.
Така от смерть чатує у пітьмі.

Довго на жертву там чекає він,
та запах крові манить і п’янить.
І божевілля часу прискоряє плин,
від чого ближчає знаменна мить.

Ось і очікуваний час настав,
ніщо не зможе вже його спинить!
Не вбереглася жертва, він її піймав.
І звідки ж знати, що не варто там ходить?

Скільки же сил затратила тая дівчина,
та в сіті звіра упіймалась вмить.
В той час, коли вона лише ходила,
звірюку спрага встигла утомить.

І тут в печеру, несподівано для звіра,
юнак ввірвався зовсім молодий,
і криком тим пронизав темряву печери:
"Геть зуб, доки залишився живий!

Вона моя сестра, що від мерзенних я,
негідників і вбивць, повинен захистить!
Тож не жалітиму такого упиря,
не побоюся без життя його лишить!"

"Вона моя, цю кров я чув, яка бурлить,
у снах солодких, божевільна мить!" -
звірюка відповів і ікла націлив.
На це юнак кинджалом пащу пронизив.

Плоть молоду пройшло ікло, за цим,
пробило шкіру юнаку, відповіло.
Кров із отрутою злилась, приплило...
І світло згасло у очах людей.

Упився кров’ю божевільний звір,
та жертву з лап своїх не випускає.
Поранена пащека до цих пір,
кровить і литися не припиняє.

І божевілля, звіра кров,
із кров’ю жертв спрага змішає.
І не помітить божевільний звір,
як сила тіло його покидає.

"Батьку, сестру свою не уберіг,
та зараз я і звіру співчуваю.
Від темряви він збожеволів тут,
від темряви він тут і помирає.

Сонце-батьку, я тебе благаю,
не полишай у темряві синів своїх,
бо в темряві душа людська вмирає
і лише світло жити душу надихає!"

Вечір 12, ніч на 13 лютого 2015 року — Львів