Я лежу під ліжком.Ліжко велике і старе... Тут мене важко відшукати - надто багато речей,окрім мене,під ним - якісь старовинні чемодани,клунки... Усе це - припорошене сірим порохом. А ще - багато павутини... До речі - я щойно вбила павука.Просто рукою. Он він лежить і дригає лапкою... Самотній,як і я. Десь знадвору ледь чутно чиїсь крики...То шукають мене. Але я не вилізу звідсіля. Ніколи.Я так вирішила.
В кишені я намацую дивом вцілілу цукерку.Вона - з полуничним смаком.Я заплющую очі і останні події дригають у моїй голові лапкою,як той нещасний павук...
Мені 12 років. Мене звати...А,зрештою,яка різниця,як мене звати?
Мої "дорогоцінні" братики і сестрички інакше,як Жиропа мене не називають.Це тому,що я "жирна".Ну,товста,чи то б пак,-"...маю надмірну вагу"-як сказав моїй матері наш дільничний лікар.
-Треба більше рухатись...На природу...плавання... рухливі ігри... І - дієта!
Поставтесь до цієї проблеми відповідально!
Ось чому цього літа я опиняюсь тут - на околиці невеличкого провінційного містечка,де стоїть будинок моєї бабусі. Взагалі - тут непогано... Є великий старий сад,двір... За трохи перекошеним парканом - лісосмуга.Зовсім поруч - залізнична колія.По ній кілька разів на день проносяться потяги - "товарняки",тоді будинок тремтить і вібрує,що мені особисто подобається... По двору бігають - ось хто завжди в русі! - білі і рябі курки. Веселий Джек ( без ознак якої-небудь породи) весело махає закрученим у бублик хвостом.От з ним ми одразу стали друзями - він,як і я,любить поїсти.У саду - багато яблунь і одна висока груша.А на ній...А на ній - так заманливо світять жовтими боками схожі на жовті лампочки плоди. Дістати їх непросто - а залазити на дерево мені не дозволяють.
-Ти зламаєш дерево,Жиропо! - регочучи сказав мені один з моїх "улюблених" братиків...
Братиків у мене троє - Сашко,Мишко і Павлик.Є ще двоюрідні сестри -Мар"яна та Ганнуся.І з тими,і з другими я не дружу.Ну...якось так склалося.Справа навіть не у "жиропі"...
Мар"яна та Ганнуся - дві манірні,худі,як сірники,дівиці,які щодня ходять засмагати до найближчої калюжі,яку хтось дуже добрий назвав озером... Спершу і я ходила з ними.Але це було невимовно нудно - лежати у квакаючій жабами траві,відганяючи мух,бджіл, та розмовляти про колір лаку на нігтях Мар"яни,чи слухати розповіді про останні "амурні" перемоги старшокласниці Ганнусі...Нудота! Тим більше,що останнього разу я сама не помітила,як з"їла усе печиво,яке мої гламурні кузини захопили з собою...
З Сашком,Мишком і Павликом я не дружу також:востаннє,коли ми з ними влаштували гру в індіанців ( я була полоненою рабинею великого вождя Сашка Гостре Око),я випадково упала на щойно збудований з гілок,палиць розібраного сарайчика та вкраденого тихцем з мотузки мокрого випраного простирадла,вігвам... Вігвам не витримав.
-ЖИРОПА!-сказав Сашко Гстре Око. Я розсердилась. І тріснула його кілька разів скрученим мокрим простирадлом. Мені одномоментно оголосили війну індіанці Мишко Влучна Стріла та Павлик Соколине Перо.Війна закінчилась поразкою індіанців,оскільки їхня зброя - кілька саморобних луків - виявилась надто слабкою проти мокрого простирадла... Зрозуміло,дружба закінчилась також. А мої тітки довго сердитими голосами погрожували зателефонувати моїй мамі,витираючи шмарклі заплаканим індіанцям. Тільки моя бабуся погладила мене по голові і скрушно зiтхнула...
Ось так і сталось,що єдиним моїм другом - зате справжнiм!- залишився волохатий Джек,якого щоранку( а прокидаюсь я рано - нестерпно хочеться їсти) відвязую від причепленої до нього буди і ми біжимо вглиб лісосмуги.Там знаходиться об"єкт моїх спостережень і - повірте!-це набагато цікавіше,ніж лак на нігтях Мар"яни,чи кривенькі стріли з воронячими перами горе-індіанців... Величезний мурашник - що виглядає здалеку як панцир гігантської черепахи... Ми з Джеком кілька разів руйнували його палицею,щоб поспостерігати,як вправно мурашки кидаються його захищати,як несуть на спинах дітлахів,як відбудовують стіни... А ще - мурашки на диво швидко ліквідовують усі "сліди" моїх загарбницьких харчових подвигів - огризки недостиглих яблук,крихти тихцем винесених пиріжків,курячі кісточки,вишневі кісточки,сливовi кiсточки...Нещодавно ми з Джеком принесли до мурашника тільце мертвого курчати - мені цікаво було побачити,що робитиме цей дрібненький народ з таким дарунком долі...
Одним словом - літо промайнуло б у цікавих відкриттях та відносному спокої,якби...Якби не сталося дві події.Перша - великі жовті,як сонце,груші налилися соком і нещодавно на світанку ( я ж встаю рано )я знайшла під деревом одну...Вона була трішки прим"ята- - ще б пак-падала з такої висоти! -але дуже солодка,бо аж три оси кружляли над нею у траві...
Друга подія - до нас,у будинок на околиці маленького містечка, приїхав на літні вакації ще один мій двоюрідний брат.У нього аж надто серйозне і красиве ім"я - Олексій.Він - майбутній художник.А ще - йому скоро 19...І він трохи схожий на отих вродливих юнаків з таких улюблених Мар"яною-Ганнусею молодіжних серіалів. В будинку зчинився переполох.Тітки бігали туди-сюди,пекли пироги - аякже ж-така подія! - найталановитіший представник молодого покоління нашої родини завітав!Це ж вам не жарти - в самій столиці навчається у АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ...(одну з його робіт навіть музей придбав!!!)
Коли Олексій переступив поріг,усі збіглися првітатися.Я стою найдалі,мені чомусь ніяково і хочеться втекти.
- Як ти виросла! - каже мій художньо-обдарований брат.
-...в ширину! - пищить цей шмаркач Павлик і запопадливо відскакує убік.
З приїздом Олексія життя моє змінилось.Чомусь мене більше не приваблює мій мурашник...I тому Джек дарма щоразу махає хвостом,коли бачить мене.Тепер мені подобається сидіти на низькій кремезній старій яблуні і спостерігати.Хоч це i нестерпно. Олексій розклав у дворі свого дерев"яного етюдника - розчепірку на трьох ногах з дошкою посередині.Опівдні - "дуже вдале світло!" - він малює одну з цих сухоребрих - Ганнусю.А Мар"яна сідає поруч на лавочку і веде з Олексієм дурнуваті дівчачі розмови.Мар"яна раз у раз регоче,Ганнусі ж розмовляти і,взагалі,рухатися заборонено - її (куди від правди дітись) вродливе обличчя має такий замріяний вигляд...Ці голубі очі,довгі вії,рожеві вуста...
Що ж... Вчора я вперше за довгий час розглядала себе потайки у дзеркалі.Навіщо - й сама не знаю...
А сьогодні вранці сталося непоправне.
З груші у траву вранці впало аж шість солодких і круглобоких груш.Вони були надзвичайно "грушевi"- такі солодкі ,пахучі,холодні і мокрі від роси...
Повернувшись у ще сонний будинок я для чогось зазирнула у кімнату,де спав Олексій.Двері були напіввідчинені.Він лежав на спині,широко розкинувши руки.Ковдра сповзла,відкриваючи моїм очам груди і плаский живіт... За мить холодна мокра груша опинилась просто у Олексія на животі.Груша була велика ,пахла,як сто банок грушевого меду, і,хоч була трохи пошкоджена з одного боку,все ж виглядала прекрасно!
Хто б міг подумати,що у солодкій тріщині спокійнісінько снідала бджола...
За мить почувся крик:
-Що це?! А-а-а-а!!!
Сонний,переляканий,вкушений бджолою Олексій вхопив грушу і жбурнув щосили...Напрямок виявився вірним - вікно,де самотньо синіла заклеєна невідомо у які часи "ізолєнтою" тріщина."Ізолєнта" не витримала -посипалися уламки...

Тепер я лежу під ліжком у бабусиній кімнаті.Я надійно заховалася,відгородившись від світу старими чемоданами і лантухами.На підлозі коло мене вже не дригає лапкою вбитий павук.Мені стає його шкода і ,мабуть тому, на очі мої навертаються сльози.Я чую крики моїх любих тіток,чую як бігають- ходять по саду та будинку братики-сестрички...
-Жиропочко,виходь-пищить Павлик.
-А ну,припини! - гримає на нього бабуся...
Але я не вийду.Я збираюся тут померти.Мене трохи нудить від голоду,але цукерка з полуничним смаком заспокоює мої муки.Я заплющую очі і уявляю - красива,пофарбована в рожевий( хоч я його ненавиджу!) колір труна.В ній лежу я.Довкола стоять мої тітки,бабуся,заплакані (з розмазаними брудними слідами від сліз на обличчях) братики-сестрички...А найближче стоїть він - Олексій.Його очі червоні,а губи шепочуть:
-Пробач...Пробач...Пробач

..Віра Василівна лежала на пляжі і слухала плюскіт хвиль. Вони - хвилі - набігали,накочувалися одна на одну,викидаючи на берег медуз і різнокольорові камінчики... Пляж був майже порожній,адже сезон відпочинку щойно розпочався.
Усе сталось саме так,як мріялось Вірі Василівні довгими роками сірого існування... Мрія була яскрава і красива,як святкова сукня,схована у шафі до вкрай рідкісного урочистого моменту свята - поїхати до моря і лежати,немов кінозірка з відомого серіалу,на гарячому піску... і ловити на собі захоплені погляди оточуючих... і не думати про сіро-біле офісне приміщення на 15-му сіро-білому поверсі сірого,як асфальт, 70-ти поверхового офісного центру,де у секторі 15-285В знаходився робочий стіл Віри Василівни... За яким спливли за марудною сірою роботою її найсвітліші думки,зносилися її наймодніші туфельки,забулися її найсолодші бажання і мрії... Залишилася тільки ось ця - поїхати влітку до моря.
...Віра Василівна насолоджувалася своєю мрією,яка збувалася - без думок і жадібно - адже сонце поволі золотило її бліду шкіру,сонце цілувало її так ,як ніхто і ніколи досі... Вона відчувала себе такою привабливою,ще зовсім юною... Серце завмирало в очікуванні якогось дива... Воно - диво! - мало статися обов"язково,неодмінно! Уся її істота тремтіла і насолоджувалася цим чеканням-бажанням...
Аж раптом до неї долинули звуки,які вносили дисонанс у це сонячне блаженство. Дзвінкий голос сміявся,розсипався на тисячі бризк - так уміла сміятися і Віра Василівна двадцять років тому...
На піску посеред порожнього пляжу сплелись у обіймах двоє. Руде патлате дівчисько реготало ,насмішкувато ухиляючись від поцілунків засмаглого юнака. Але її тендітні руки обіймали його так ніжно, її сині очі світились таким дивним світлом, що одразу ставало зрозуміло - ось воно, щастя! - таке невловиме, таке швидкоплинне ... і таке справжнє - море, сонце, Він і Вона.
Віра Василівна зачаровано спостерігала, немов дослухаючись до веселих привітів, що посилала їй власна юність з далекого минулого. Дивна печаль стискала її серце.
Та коли губи юнака безсоромно ковзнули по дівочому тілу, досліджуючи гаряче його солодкий рельєф, а нетерплячі пальці його рук почали звільняти цю мерехтливу усміхнену красу від пут бірюзового купальника, Віру Василівну охопила лють. Вона сама не знала чому, але відчула у собі раптом щось темне і хиже - і до цього моря, яке обіцяло так багато, і до цього сонця... і до цих двох.
- Мерзотники! Геть звідсіля! Сором який !Не заважайте відпочивати людям! Ненавиджу!
...Вона й не помітила, як вже стояла на ногах, жбурляючи жмені мокрого
піску в безсоромну пару.А ті здивовано дивились на літню огрядну жіночку в старомодних темних окулярах, яка чудернацько підстрибувала, аж її окуляри скоро опинилися на піску під ногами... Потім встали обійнявшись, і , сміючись пішли вздовж пляжу по мокрій косі...
- Стара Дурепа ... - донеслось до вух Віри Василівни.
Стара дурепа... Стара дурепа ... Стара...
Віра Василівна раптом побачила свої товсті, побиті безжальним целюлітом ноги, шрам від невдалої операції на животі... А в скельцях окулярів,за якими вона нахилилась - своє перекошене ненавистю бліде обличчя, помережане плетивом уже добряче помітних зморщок...
Гаряча ніч південного літа вирувала мелодіями та жонглювала вогнями на набережній... Небо величезною зоряною банею перекинулося над порожнім пляжем. П"яна Віра Василівна впустила на пісок порожню зелену пляшку від вина і почала з насолодою і пританцьовуючи роздягятися. Коли на драглистому тілі не залишилось й нитки, повільно увійшла в тихе темне нічне море,що ледь гойдалося і мерехтіло відображеннями зірок... На глибині, де вже зникало дно, ногу Віри Василівни раптом зсудомило і вона, борсаючись, зникла під водою - щаслива і радісна. Адже збувалась її давня і найзаповітніша мрія - поїхати до літнього моря, де нарешті з нею - Вірою Василівною, помічником помічника заступника керівника в офісі 70-ти поверхового центру у секторі 15-285В - станеться якесь ДИВО...
Станеться обов"язково і неодмінно.

... Він прокинувся з дивним відчуттям.
О четвертій ранку за вікном вже
сіріло... Птахи горолопанили радісно і завзято,очікуючи щоденного дива - появи сонячного кола з-за сірих багатоповерхових будівель...
Дивним було відчуття присутності чогось...чи когось? ...незнайомого у кімнаті.Цей хтось - чи щось?... швидше - хтось,але - саме ВОНО,бо не мало яскраво виражених статевих ознак - було малесеньке і крихітне... Сиділо просто на недбало розкиданих по підлозі речах і зосереджено длубалося у чорних кігтиках крихітних пальчиків,не звертаючи жодної уваги на Нього.
-Хто Ти ? -запитав здивовано Він чудернацького гостя.
ВОНО підняло голівку,вишкірило гострі зубки і сказало:
-Я хто? Я - твоя Журба. Твоя віднині невиліковна ЖУРБА і незмінна подруга... - і захихотіло тихесенько,почухуючи волохатий животик..
...Він зістрибнув з ліжка і...відчув раптом як заболіла неприємно стопа - наступив на крихітний предмет,що також лежав на підлозі. Це була сережка Марти. Маленька біла перлинка. Гладенька і блискуча... Одразу пригадалися Мартині красиві рожеві вуха...З отими перлинками вони нагадували справжні морські коштовні мушлі... Тільки на відміну від мушель, були теплі і м"які...І їх хотілось цілувати...
... і... ціле відро холодних спогадів про вчорашній вечір раптом заставило здригнутись - Марти більше немає тут. І не буде вже... Вчора вона пішла... Пішла! Пішла,бо ...
...Пуста шафка її стояла з відчиненими дверцятами,у ванній кімнаті усе ще зберігався запах її парфумів...Він щосили заплющив очі,відчайдушно намагаючись відкинути нову реальність... і на мить йому навіть здалося,що він вловив аромат ранкової кави,яку щоранку варила Марта для нього... Але гострий біль раптом примусив його скрикнути і розплющити очі: ВОНО ,одягнуте у білу лікарняну шапочку і поплямлений рудими запраними плямами білий лікарський халат,міцно трималося за край його розпанаханої грудної клітки. В одній лапці ВОНО тримало старе іржаве лезо, зрізало з його пульсуючого серця тонесенькі пластерочки і з"їдало їх,товстішаючи на очах!
- Геть! - скрикнув Він перелякано з наростаючою огидою,намагаючись скинути це створіння на підлогу.ВОНО не втрималось і важко гепнулось додолу...Заскавуліло...А потім тихим і ніжним голосом Марти сказало
-Любий...навіщо ти так?
Його обдало морозом... Не довго думаючи Він схопив пакет для сміття,запхав туди створіння,натягнув перший ліпший одяг і побіг сходами на вулицю... Перестрибуючи через три сходинки,вискочив надвір, попри лавку з сусідками до найближчого сміттєвого баку.
...ВОНО вело себе жахливо в пакеті - вовтузилось... потім почало стогнати Мартиним голосом... нарешті з пакету почала крапати червона рідина,схожа на кров...
Сусідки підозріло зашепотілись на лавці. Найгіршим було те,що пакет для сміття раптом луснув у кількох місцях і ... крізь один з отворів ясно проглядалося ніжне жіноче вухо,я якому - о лихо! - яскраво сяяла сережка-перлинка...
Він схолов від жаху і ,не довго думаючи, рвонув назад додому ,так і не вкинувши пакет до смітника...
- Маячня! - переконував сам себе,не наважуючись ,проте, заглянути в пакет...
- Маячня,Марто! - продовжував бурмотіти ,наливаючи тремтячими руками у брудний стакан велику порцію дорогого коньяку,подарованого
їм з Мартою в щасливий день одруження.
- Маячня - тихо плямкав губами,уже провалюючись у важкий липкий хмільний сон...
Порожня пляшка скотилася з колін.
... А наступного ранку він не прокинувся.
Журба відгризла йому голову.
...Він так і пішов на роботу -не прокидаючись і без голови... але зі стійким запахом вчорашнього коньяку. В кишені його куртки лежала Мартина сережка.