..Віра Василівна лежала на пляжі і слухала плюскіт хвиль. Вони - хвилі - набігали,накочувалися одна на одну,викидаючи на берег медуз і різнокольорові камінчики... Пляж був майже порожній,адже сезон відпочинку щойно розпочався.
Усе сталось саме так,як мріялось Вірі Василівні довгими роками сірого існування... Мрія була яскрава і красива,як святкова сукня,схована у шафі до вкрай рідкісного урочистого моменту свята - поїхати до моря і лежати,немов кінозірка з відомого серіалу,на гарячому піску... і ловити на собі захоплені погляди оточуючих... і не думати про сіро-біле офісне приміщення на 15-му сіро-білому поверсі сірого,як асфальт, 70-ти поверхового офісного центру,де у секторі 15-285В знаходився робочий стіл Віри Василівни... За яким спливли за марудною сірою роботою її найсвітліші думки,зносилися її наймодніші туфельки,забулися її найсолодші бажання і мрії... Залишилася тільки ось ця - поїхати влітку до моря.
...Віра Василівна насолоджувалася своєю мрією,яка збувалася - без думок і жадібно - адже сонце поволі золотило її бліду шкіру,сонце цілувало її так ,як ніхто і ніколи досі... Вона відчувала себе такою привабливою,ще зовсім юною... Серце завмирало в очікуванні якогось дива... Воно - диво! - мало статися обов"язково,неодмінно! Уся її істота тремтіла і насолоджувалася цим чеканням-бажанням...
Аж раптом до неї долинули звуки,які вносили дисонанс у це сонячне блаженство. Дзвінкий голос сміявся,розсипався на тисячі бризк - так уміла сміятися і Віра Василівна двадцять років тому...
На піску посеред порожнього пляжу сплелись у обіймах двоє. Руде патлате дівчисько реготало ,насмішкувато ухиляючись від поцілунків засмаглого юнака. Але її тендітні руки обіймали його так ніжно, її сині очі світились таким дивним світлом, що одразу ставало зрозуміло - ось воно, щастя! - таке невловиме, таке швидкоплинне ... і таке справжнє - море, сонце, Він і Вона.
Віра Василівна зачаровано спостерігала, немов дослухаючись до веселих привітів, що посилала їй власна юність з далекого минулого. Дивна печаль стискала її серце.
Та коли губи юнака безсоромно ковзнули по дівочому тілу, досліджуючи гаряче його солодкий рельєф, а нетерплячі пальці його рук почали звільняти цю мерехтливу усміхнену красу від пут бірюзового купальника, Віру Василівну охопила лють. Вона сама не знала чому, але відчула у собі раптом щось темне і хиже - і до цього моря, яке обіцяло так багато, і до цього сонця... і до цих двох.
- Мерзотники! Геть звідсіля! Сором який !Не заважайте відпочивати людям! Ненавиджу!
...Вона й не помітила, як вже стояла на ногах, жбурляючи жмені мокрого
піску в безсоромну пару.А ті здивовано дивились на літню огрядну жіночку в старомодних темних окулярах, яка чудернацько підстрибувала, аж її окуляри скоро опинилися на піску під ногами... Потім встали обійнявшись, і , сміючись пішли вздовж пляжу по мокрій косі...
- Стара Дурепа ... - донеслось до вух Віри Василівни.
Стара дурепа... Стара дурепа ... Стара...
Віра Василівна раптом побачила свої товсті, побиті безжальним целюлітом ноги, шрам від невдалої операції на животі... А в скельцях окулярів,за якими вона нахилилась - своє перекошене ненавистю бліде обличчя, помережане плетивом уже добряче помітних зморщок...
Гаряча ніч південного літа вирувала мелодіями та жонглювала вогнями на набережній... Небо величезною зоряною банею перекинулося над порожнім пляжем. П"яна Віра Василівна впустила на пісок порожню зелену пляшку від вина і почала з насолодою і пританцьовуючи роздягятися. Коли на драглистому тілі не залишилось й нитки, повільно увійшла в тихе темне нічне море,що ледь гойдалося і мерехтіло відображеннями зірок... На глибині, де вже зникало дно, ногу Віри Василівни раптом зсудомило і вона, борсаючись, зникла під водою - щаслива і радісна. Адже збувалась її давня і найзаповітніша мрія - поїхати до літнього моря, де нарешті з нею - Вірою Василівною, помічником помічника заступника керівника в офісі 70-ти поверхового центру у секторі 15-285В - станеться якесь ДИВО...
Станеться обов"язково і неодмінно.