Я лежу під ліжком.Ліжко велике і старе... Тут мене важко відшукати - надто багато речей,окрім мене,під ним - якісь старовинні чемодани,клунки... Усе це - припорошене сірим порохом. А ще - багато павутини... До речі - я щойно вбила павука.Просто рукою. Он він лежить і дригає лапкою... Самотній,як і я. Десь знадвору ледь чутно чиїсь крики...То шукають мене. Але я не вилізу звідсіля. Ніколи.Я так вирішила.
В кишені я намацую дивом вцілілу цукерку.Вона - з полуничним смаком.Я заплющую очі і останні події дригають у моїй голові лапкою,як той нещасний павук...
Мені 12 років. Мене звати...А,зрештою,яка різниця,як мене звати?
Мої "дорогоцінні" братики і сестрички інакше,як Жиропа мене не називають.Це тому,що я "жирна".Ну,товста,чи то б пак,-"...маю надмірну вагу"-як сказав моїй матері наш дільничний лікар.
-Треба більше рухатись...На природу...плавання... рухливі ігри... І - дієта!
Поставтесь до цієї проблеми відповідально!
Ось чому цього літа я опиняюсь тут - на околиці невеличкого провінційного містечка,де стоїть будинок моєї бабусі. Взагалі - тут непогано... Є великий старий сад,двір... За трохи перекошеним парканом - лісосмуга.Зовсім поруч - залізнична колія.По ній кілька разів на день проносяться потяги - "товарняки",тоді будинок тремтить і вібрує,що мені особисто подобається... По двору бігають - ось хто завжди в русі! - білі і рябі курки. Веселий Джек ( без ознак якої-небудь породи) весело махає закрученим у бублик хвостом.От з ним ми одразу стали друзями - він,як і я,любить поїсти.У саду - багато яблунь і одна висока груша.А на ній...А на ній - так заманливо світять жовтими боками схожі на жовті лампочки плоди. Дістати їх непросто - а залазити на дерево мені не дозволяють.
-Ти зламаєш дерево,Жиропо! - регочучи сказав мені один з моїх "улюблених" братиків...
Братиків у мене троє - Сашко,Мишко і Павлик.Є ще двоюрідні сестри -Мар"яна та Ганнуся.І з тими,і з другими я не дружу.Ну...якось так склалося.Справа навіть не у "жиропі"...
Мар"яна та Ганнуся - дві манірні,худі,як сірники,дівиці,які щодня ходять засмагати до найближчої калюжі,яку хтось дуже добрий назвав озером... Спершу і я ходила з ними.Але це було невимовно нудно - лежати у квакаючій жабами траві,відганяючи мух,бджіл, та розмовляти про колір лаку на нігтях Мар"яни,чи слухати розповіді про останні "амурні" перемоги старшокласниці Ганнусі...Нудота! Тим більше,що останнього разу я сама не помітила,як з"їла усе печиво,яке мої гламурні кузини захопили з собою...
З Сашком,Мишком і Павликом я не дружу також:востаннє,коли ми з ними влаштували гру в індіанців ( я була полоненою рабинею великого вождя Сашка Гостре Око),я випадково упала на щойно збудований з гілок,палиць розібраного сарайчика та вкраденого тихцем з мотузки мокрого випраного простирадла,вігвам... Вігвам не витримав.
-ЖИРОПА!-сказав Сашко Гстре Око. Я розсердилась. І тріснула його кілька разів скрученим мокрим простирадлом. Мені одномоментно оголосили війну індіанці Мишко Влучна Стріла та Павлик Соколине Перо.Війна закінчилась поразкою індіанців,оскільки їхня зброя - кілька саморобних луків - виявилась надто слабкою проти мокрого простирадла... Зрозуміло,дружба закінчилась також. А мої тітки довго сердитими голосами погрожували зателефонувати моїй мамі,витираючи шмарклі заплаканим індіанцям. Тільки моя бабуся погладила мене по голові і скрушно зiтхнула...
Ось так і сталось,що єдиним моїм другом - зате справжнiм!- залишився волохатий Джек,якого щоранку( а прокидаюсь я рано - нестерпно хочеться їсти) відвязую від причепленої до нього буди і ми біжимо вглиб лісосмуги.Там знаходиться об"єкт моїх спостережень і - повірте!-це набагато цікавіше,ніж лак на нігтях Мар"яни,чи кривенькі стріли з воронячими перами горе-індіанців... Величезний мурашник - що виглядає здалеку як панцир гігантської черепахи... Ми з Джеком кілька разів руйнували його палицею,щоб поспостерігати,як вправно мурашки кидаються його захищати,як несуть на спинах дітлахів,як відбудовують стіни... А ще - мурашки на диво швидко ліквідовують усі "сліди" моїх загарбницьких харчових подвигів - огризки недостиглих яблук,крихти тихцем винесених пиріжків,курячі кісточки,вишневі кісточки,сливовi кiсточки...Нещодавно ми з Джеком принесли до мурашника тільце мертвого курчати - мені цікаво було побачити,що робитиме цей дрібненький народ з таким дарунком долі...
Одним словом - літо промайнуло б у цікавих відкриттях та відносному спокої,якби...Якби не сталося дві події.Перша - великі жовті,як сонце,груші налилися соком і нещодавно на світанку ( я ж встаю рано )я знайшла під деревом одну...Вона була трішки прим"ята- - ще б пак-падала з такої висоти! -але дуже солодка,бо аж три оси кружляли над нею у траві...
Друга подія - до нас,у будинок на околиці маленького містечка, приїхав на літні вакації ще один мій двоюрідний брат.У нього аж надто серйозне і красиве ім"я - Олексій.Він - майбутній художник.А ще - йому скоро 19...І він трохи схожий на отих вродливих юнаків з таких улюблених Мар"яною-Ганнусею молодіжних серіалів. В будинку зчинився переполох.Тітки бігали туди-сюди,пекли пироги - аякже ж-така подія! - найталановитіший представник молодого покоління нашої родини завітав!Це ж вам не жарти - в самій столиці навчається у АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ...(одну з його робіт навіть музей придбав!!!)
Коли Олексій переступив поріг,усі збіглися првітатися.Я стою найдалі,мені чомусь ніяково і хочеться втекти.
- Як ти виросла! - каже мій художньо-обдарований брат.
-...в ширину! - пищить цей шмаркач Павлик і запопадливо відскакує убік.
З приїздом Олексія життя моє змінилось.Чомусь мене більше не приваблює мій мурашник...I тому Джек дарма щоразу махає хвостом,коли бачить мене.Тепер мені подобається сидіти на низькій кремезній старій яблуні і спостерігати.Хоч це i нестерпно. Олексій розклав у дворі свого дерев"яного етюдника - розчепірку на трьох ногах з дошкою посередині.Опівдні - "дуже вдале світло!" - він малює одну з цих сухоребрих - Ганнусю.А Мар"яна сідає поруч на лавочку і веде з Олексієм дурнуваті дівчачі розмови.Мар"яна раз у раз регоче,Ганнусі ж розмовляти і,взагалі,рухатися заборонено - її (куди від правди дітись) вродливе обличчя має такий замріяний вигляд...Ці голубі очі,довгі вії,рожеві вуста...
Що ж... Вчора я вперше за довгий час розглядала себе потайки у дзеркалі.Навіщо - й сама не знаю...
А сьогодні вранці сталося непоправне.
З груші у траву вранці впало аж шість солодких і круглобоких груш.Вони були надзвичайно "грушевi"- такі солодкі ,пахучі,холодні і мокрі від роси...
Повернувшись у ще сонний будинок я для чогось зазирнула у кімнату,де спав Олексій.Двері були напіввідчинені.Він лежав на спині,широко розкинувши руки.Ковдра сповзла,відкриваючи моїм очам груди і плаский живіт... За мить холодна мокра груша опинилась просто у Олексія на животі.Груша була велика ,пахла,як сто банок грушевого меду, і,хоч була трохи пошкоджена з одного боку,все ж виглядала прекрасно!
Хто б міг подумати,що у солодкій тріщині спокійнісінько снідала бджола...
За мить почувся крик:
-Що це?! А-а-а-а!!!
Сонний,переляканий,вкушений бджолою Олексій вхопив грушу і жбурнув щосили...Напрямок виявився вірним - вікно,де самотньо синіла заклеєна невідомо у які часи "ізолєнтою" тріщина."Ізолєнта" не витримала -посипалися уламки...

Тепер я лежу під ліжком у бабусиній кімнаті.Я надійно заховалася,відгородившись від світу старими чемоданами і лантухами.На підлозі коло мене вже не дригає лапкою вбитий павук.Мені стає його шкода і ,мабуть тому, на очі мої навертаються сльози.Я чую крики моїх любих тіток,чую як бігають- ходять по саду та будинку братики-сестрички...
-Жиропочко,виходь-пищить Павлик.
-А ну,припини! - гримає на нього бабуся...
Але я не вийду.Я збираюся тут померти.Мене трохи нудить від голоду,але цукерка з полуничним смаком заспокоює мої муки.Я заплющую очі і уявляю - красива,пофарбована в рожевий( хоч я його ненавиджу!) колір труна.В ній лежу я.Довкола стоять мої тітки,бабуся,заплакані (з розмазаними брудними слідами від сліз на обличчях) братики-сестрички...А найближче стоїть він - Олексій.Його очі червоні,а губи шепочуть:
-Пробач...Пробач...Пробач