Я намалюю вам війну,
Не з боку, а з середини…
Не з фільмів гамірно-дурну,
А ту, яку не згледіли.

Бійцям війна іде ногами –
Окопи, тиснява, багнюка,
Листи до дівчини, до мами,
Що тут стріля ота падлюка…

Комбат і взводний – найрідніші -
У них в руках твоє життя,
А спогади - лиш наймиліші
І роздуми, і каяття…

Все що зробив – як на долоні:
Як ріс, навчався, з ким дружив,
Всі прорахунки, дні солоні,
Про те, кому щось завинив.

Душа чистішає і люди
Війна – могутній автоклав,
Як в переддень страшного суду,
Погане, добре – все згадав.

Коли закінчиться війна,
Ті, що пройшли її горнило,
За смерть питатимуть сповна –
У них уже своє мірило!

У офіцерів і комбатів
Теж є багато запитань
Не про харчі та кількість танків,
А де та грань – де правди грань?

Хто заробив на цій війні?
Хто розпочав і хто підтримав?
Життя дітей - своїх синів,
Життя Донбасу, доля Криму?

Хто має за все це відповідати,
Хто заслужив пекельні муки?
Бо якщо зараз не спитати –
Знов розпочнуть війну гадюки.

Питань багато…
Відповідь одна –
Іде війна.
Йде поки що війна.
22.06.2015

На кордоні неба, за земним порогом –
Ген полинуть мрії по усій землі,
Поспілкуюсь разом з самісіньким Богом,
Упаду з росою в свіжі ковилі.

Знизу, ген у вирі, ще чатує зрада,
Виє од натуги рідная земля –
Бо панує всюди не вкраїнська влада,
А ота гидотна - жида й москаля!

Запитаю бога: що то за хвороба?
Чим ми прогнівили? Нащо ж та біда?
Чом весь час з натуги рвемо свої жили,
Скільки ще терпіти підлого жида?

Бог почуха вухо, зиркне своїм оком,
Чмокне мені в лоба, вуса намастить,
І зітхнувши тяжко, сівши поряд боком,
Проковтнувши сльози, так мені сповість:

Сину мій рідненький, що тобі казати:
Дурять безсоромно кляті москалі,
Ця земля для влади – то не рідна мати –
Вихідці-прибульці з іншої землі.

Дурно сподіватись, дурно і чекати,
Що чужинець прийде на добро робить…
Бережіте самі Україну-мати –
Тільки-но потому файно буде жить!

Як чужинець радить – не робіть ніколи -
Він собі міркує: як із нас гребти…
То чи вам потрібне трясця тої школи
А як запитають - ладен утекти.

Як ця влада робить – треба міркувати:
Підло гроші крадуть – на які мости?
Бо суспільство мусить їх контролювати,
Щоб не жирували, як оті коти!

Як громада стане вільна, незалежна,
Най сама пильнує де чиї свати,
Бо безмежна влада біситься безмежно -
Тож суспільство має її запрягти.

Не благати пана, не іти в поклони,
Треба брати вила, коси та серпи,
Нищити хапуг сих до самого скону,
Їх тіла повісити на усі хрести!

Як розвіє вітер і омиють громи,
Стануть до роботи сестри та брати -
Будуть наші діти біля свого дому,
А не кріпаками на чужі світи.

Бог погладив чуба, дістав свою шаблю:
Берися за зброю – це і є мій сказ
Все ітиме в діло і ножі, і габлі
Не чекайте доки хтось надасть наказ.

Не чекайте дяки, не шукайте слави –
Бо оте все тлінне… Є лише одне:
Збирайте докупи всі козацькі лави
За Вкраїну рідну рука не здригне!

Поляки та німці будуть ваші друзі,
Світ шанує тільки тих, хто має дух,
І не вартий шани, хто смердить в калюжі,
Або ж хто ганяє від злодіїв мух.

Ваші лави – сила, ваша воля – зброя,
Щире серце – гостре, чиста правда – міць,
Стане Україна вища за цю гору
І твердіше стане за ворожу криць.

Я буду із Вами – ви є мої діти,
Це велике діло, як я Вам звелів
То робіть завзято – досить вже сидіти,
Для дітей, онуків, батьків, матерів.

Вас благословляю на святу роботу,
Збережу від кулі, зради відведу,
Стане одним цілим український спротив,
Слава - Україні! Смерть лиха - жиду!
30/07/2015

Я помню времена, когда был волком…
Я знаю почему я их забыл…
И тех, что убивали меня палкой,
И то, когда и почему я выл.

Волк-одиночка… и в жару и в стужу
Охотился один, в лесу кружил,
Я пил росу или из старой лужи…
Но я не выл. Когда один - не выл!

Один живешь и умираешь молча,
Уходишь от того, что свет постыл…
Собаки глупые – им лишь бы лаять громче
Я был боец – не выл и не скулил.

Волк-одиночка - вне законов стаи…
Сам по себе - своим законом жил.
Дни трудные меня не догоняли –
Я был быстрее их... и полон сил!

Заматерел – охота, как работа,
С соседской волчьей стаей не дружил…
На территорию мою – попробуй, сунься кто-то -
На бой тогда я с ними выходил!

Но вот однажды в воздухе запахло…
Вы знаете о том, как пахнет смерть?
Был зимний вечер, солнце мягко гасло…
Неужто на меня та круговерть?

Морозный воздух ноздри обжигал,
Глубокий снег – я тихо шел, бесшумно,
Когда, на лежке зайца я поднял,
Он подорвался из-под снега чумно.

Все силы, мысли были не о том –
Я шел вперед за этим человеком.
Я знал его – и горло давил ком,
И я глотал его, проталкивая снегом.

Он не один – людей тех было много,
Они крались и озирались, словно волки,
К жилью людей лежала их дорога
В руках их - автоматы и винтовки.

Затем пальба, стенанья, крик кругом…
Я вжался в снег, чего-то ожидая,
Заполз за крайний, что от леса дом
Ту страшную картину наблюдая.

Детей и женщин, стариков согнали
Одетых в форму два десятка рыл.
Они их хладнокровно расстреляли
Я в ужасе смотрел - чуть не завыл!

Тот человек курил, взирая это,
Он только лишь команды подавал
Потом уже, почти при лунном свете
Ходил меж мертвых – хладнокровно добивал.

И волчьи сдали нервы…
Рванул я к стае – за собой повел -
Мы ждали их на выходе с деревни,
Чтоб не ушли…
Никто с них не ушел!

Мы волки - звери. Наши души серы…
Но есть душа у волка, и есть честь.
Я поседел – из серого стал белым
И красным был от крови почти весь.

За волчий век я видел много горя
Но если б смог – тогда б заговорил:
Вы люди!!! Но добрее звери!!!
И я завыл... Как я тогда завыл!!!

Со мной завыла вместе волчья стая…
Стоял над лесом круглый лунный диск
В дорогу души человечьи провожая,
Я вдруг услышал слабый детский писк.

Под кучей трупов был живой ребенок!
Мать своим телом, сберегла свое дитя…
Скулил он также как простой волчонок -
Таким же, как когда-то был и я.

Его оставить тут мы не могли, -
Он бы не выжил – это точно знали…
Как караул его мы все несли,
Дыханьем и телами согревали.

Волчица поделилась молоком,
Остался вожаком и я в той стае,
Смотрел за человечьим малышом,
Смотрел, как человечек подрастает…

Я пел ему негромко волчьи песни,
Вся стая приняла его в семью,
Волчатам было слушать интересно
Когда для человечка я пою…

Шло время, мальчик подрастал,
В деревне снова появились люди,
И я чем дальше больше понимал,
Что скоро уходить надо отсюда.

Мы волки - нам по-волчьи жить,
А для людей своя, людская стая,
Пришла пора ребенка отпустить –
Его судьба не волчья, а другая.

Он всю дорогу ровно шел за мной -
Не отрывался и не отставал…
Заслышав из деревни лай и вой
Трухнул чуть-чуть, но виду не подал.

Собаки же, почуяв волчий дух,
Оскалили клыки, подняли холки–
Село сбежалось посмотреть на этих двух:
На малыша и на седого волка.

О, если бы я мог заговорить!
Я рассказал бы им, слезами обливаясь,
Что людям надо всем по-людски жить,
И что я тут, чтоб тут дитя осталось!

Но я умел лишь только выть.
И мог рычать, ребенка отгоняя,
А мужики решили волка порешить -
И бок мой обожгла картечь сырая.

Малыш на шею бросился, закрыл…
Он защищал меня самим собою
И я завыл! Прощаясь с ним завыл!
Я и сейчас, как вспомню, волком вою.

Я помню времена, когда был волком…
Я знаю волчью жизнь – я волком был
И тех, что добивали меня палкой,
Я их простил, я, правда, их простил.

Сейчас живу я в человечьей шкуре,
О прежней, волчьей, вроде бы забыл...
Но вновь идет война, шалеют пули,
И я все вспомнил… Я опять завыл!!!

На вой мой снова соберется стая
Из сильных, смелых молодых волков
Месть будет… справедливая и злая…
За матерей, детей и стариков!
28.04.15