Модерне малоросійство. Пам’ятаймо козу-дерезу.
Справжній українець повинен розмовляти російською, любити Росію, ненавидіти Україну та все українське а також поширювати ідеї «русского мира». До того ж він має називати Україну не інакше як «эта страна» чи щось подібне, аби не було сумнівів, якій насправді «странє» він прислужує. Саме так бачать Україну та українців російські та проросійські пропагандони – територією без титульної нації, власної мови і культури. Усі незгодні, тобто українські патріоти, оголошуються націоналістами, нацистами, фашистами і підлягають асиміляції або ліквідації.
І, взагалі, Україна – це «геополитический проект Запада», як каже їхнє головне пуйло. Хоча не надто віриться, що Путін та його банда геть усі були двійочниками з історії. Навіть історія СССР розумних дечому таки вчила. Але, слід віддати їм належне, – вони є досить вправними, хоча й безсоромними, брехунами та маніпуляторами.
Ну, нехай собі там божеволіють, конають – це, здавалось би, передусім їхні проблеми. Але коли їхня п’ята колона почувається в Україні цілковито як удома, то хочеться, нарешті, запитати: «Гості, а чи не набридли вам господарі?». І ось це вже наші проблеми і потрібно їх таки вирішувати. Бо ці гості починають нагадувати брутальну козу-дерезу з відомої казочки. Щоправда, ота тупа коза нічим не убезпечила своїх завоювань і була невдовзі справедливо вигнана з окупованої нею території. Війна була коротка і переможна. Але таке буває лише у казках. Дійсність, як правило, страшніша.
Бо коли Рабінович під куполом Верховної Ради заспівав «Вставай, страна огромная», стало зрозуміло, що нам, нарешті, оголосили війну. На сьомому році неоголошеної війни.
Тож, послуговуючись тією ж воєнною термінологією, хотілось би запитати отих знавців історії.
– Чи можна уявити собі, аби у роки другої світової війни співробітники відомства Геббельса не лише вільно розгулювали по Москві, але й захопили ледь не половину інформаційного простору тодішнього СССР?
– І з якого боку лінії теперішнього фронту знаходяться Рабінович і його поплічники? Якщо вони повторюють основні пропагандистські наративи країни-окупанта, то і ймення їм навіть не «п’ята колона», а «прислужники окупантів» із усіма правовими наслідками. Якщо ж у їхній діяльності наші «найгуманніші у світі суди» таки не виявлять складу злочину, то, принаймні, нехай прислужують окупантам на їхній таки території.
Між іншим, і у ворога, як то кажуть, є чому й повчитися. Цікаво почитати хоч би премудрі мислі однієї з чільних запоребрикових «рупориць» Маргарити Симоньян щодо захисту Росії від «чорножопих».
«У русских для сохранения Родины в ее нынешнем виде нет другого пути, кроме как больше рожать и больше ассимилировать. Не гнать от себя, не пугать, не резать в метро, а плавить в одну общую культурно русскую массу, в пока еще не существующий единый российский народ всех нерусских, рожденных и выросших на этой нашей земле. Нужно просто один раз перестать играть в чужие контексты и идеалы... Наша история, наша культура, наши ценности, наш первый и главный язык – все это должно быть единым, непререкаемым, монолитным, необратимым, не зависящим от того, кто талантливее орет на митинге или трибуне. Раз и навсегда.
Остальное дело техники. Как это делается, сколько нужно на это лет – на воспитание в школах и детсадах, на – о ужас! – госпропаганду единства всех нас как одной монолитной нации, на возвращение соотечественников по этническому признаку, что не стесняются делать ни Греция, ни, тем паче, Израиль, ни даже пугливая на такие темы послевоенная Германия.
Маленький дагестанец, ингуш, татарин, калмык (кого еще режут в московском метро?) должен знать, что он, прежде всего, россиянин, а потом уже дагестанец, ингуш, татарин, калмык. Что бы об этом ни думали его родители.
Впрочем, другой путь, он, как всегда, к сожалению, есть. К лешему всех отпустить. Точнее, прогнать. Особо никто, честно сказать, не расстроится. Прозевали давно тот момент, когда бы расстроились.
Другой путь – он пленительно очевидный. И о нем не стыдятся уже говорить как о правильном и возможном люди, которых принято называть приличными. С виду нормальные люди.
Дорогие нормальные люди! Если вас почему-то устраивает Россия в пределах ее Золотого Кольца – без чеченцев, якутов, калмыков, без ханты и манси, без ненцев, татар, ингушей, дагестанцев, без чурок, хачей, черножопых и узкоглазых, без нефти и газа, без золота и бриллиантов, без Байкала, Амура, без южного моря и плодородных земель – тогда, конечно, вперед.
Так, чтобы чурок, хачей, черножопых и узкоглазых здесь больше не было, а нефть, бриллианты, Байкал и Амур, газ и моря оставались – так не получится. Прогонишь один неказистый, вроде, Кавказ, который, вроде, не жалко – и понеслась. Поезжайте в Якутию, спросите якута, что он о нас, не якутах, думает, в каком гробу он нас видел и как его достало терпеть нас, круглоглазых и бело… – ну, в общем – на исконно якутской земле. Никогда не слышали про якутский национализм? А он, тем временем, процветает. И опасный термин «регионообразующая национальность» в Якутии произносят с той же страстью, что в Москве – «государствообразующий народ».
Лично меня Россия в пределах кольца не устраивает. И если – God forbid! – придется за это когда-нибудь воевать, ну значит что. Значит, пойдем воевать.
И, да, пока мне тут не напомнили, напомню сама – я нерусская. Во мне нет ни капли русской крови. Ни одной. Слава России!»
Нарешті кінець довжелезної цитати з Маргарити Симоньян. Спробуйте-но, замініть «Слава России!» на «Слава Україні!», а «чурок, хачей, черножопых и узкоглазых » на «москаликів» та іще дещо на дещо і вже маєте готовий програмний документ. «За что боролись, на то и напоролись». Чи, може, у плагіаті звинуватять? Або заперечать цитаткою з дідуся Леніна: «Обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского настроения». Ну, геть все, як про наших неукраїномовних «опожопих» малоросів . Для останніх, наостанок, іще декілька слів від їхнього-не їхнього (хтозна чийого) найпролетарськішого Маяковського:
«Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знамёнах —
лексиконах алых, —
эта мова
величава и проста:
«Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав…»
Разве может быть
затрёпанней
да тише
слова
поистасканного
«Слышишь»?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, —
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово «чуешь».
Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи».
Коментарі (17)
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-