Снігова королева в мовчанні...

Не сріблиться морозяно ніч...

Не іскриться у місячнім сяєві

найсипкіший січневий сніг.



Не скрипить під швидкими полозами

Слід намріяних втеч та доріг...

Не викреслює спалахи небо

на зачаєний в мороці лід.



...Розтопились уламки дзеркала,

та щока пам‘ятає твій

поцілунок і погляд звернений

поза межі юнацьких мрій.



Тепле світло в долонях Гердиних

і потрібна вона одна...

Та чомусь не складається вічність.

І чомусь понад все - зима...

Закрижавіло скло на кришталь дорогого ґатунку.

До глибин підсвідомих гуде проморожений дзвін.

Світло вікон лягло на порожні пороги і трунком

Опадає на вії посріблений пуховий сніг.



Чобітки одиноко поскрипують площею. Віхола

Ліхтарям підсипає яскравість. Усе, як в той рік.

- Королево казок, ти проїхала в санах півмісяцем?

Мерехтить під зірками осяяний бліднучий слід.



Ти ж не просто покликала Кая в мандрівку засніжену?

З-поміж сотень дітей ти примітила саме його...

Він стійкий і незламний, між муж найдорожчий і відданий.

І малює сніги, коли незабаром Різдво.



Що зуміла сказати йому, поки йшла я, рятуючи?

Що відкрила очам, що дивились допитливо в світ?

Він малює сніги, над відтінками пензлем чаруючи.

І на всі запитання він знає, здається, одвіт.



А сьогодні Святвечір... В соборі усе іще людяно.

Там картина його, де здалека несуть коляду...

В полиновому полі вечірню росу заморожену

Дві дитини збирають в Граалеву чашу пусту.

4. Осінь
Золотими краплями - у високі келихи,
Срібла павутиною - та на вістюки...
Дзвонами далекими крізь відкриті келії
Осінь зазбиралася на вечірню йти.

Понад виноградники, попри сад горіховий,
По ріллі сіріючим димом від багать,
Клаптями імлистими образи розвісила,
На озерах стишилась негустих латать.

Попрощалась теплом й восковими туманами,
І обвела карміном тіні з чаші дарів.
І у прощу піднесла лелекам за хмарами
Чорно-білий покутній хораловий спів.

3. Літо
...Оркестранти роз‘їхались у відпустки,
а у вікнах високих тільки спалахів сонячних гра.
І щебечуть надворі дзьобасті малі ліліпуцьки,
і бринить у траві нота все та сама, та сама...

...Обривається дощ і періщить по шибах з громами,
і налякано здзенькує схований в шовк камертон.
І вслухаються в бурю всі клавіші й труби органні,
і вбирають у міхи гудіння й живильний озон.

Гори темні димлять, насуваються в місто ночами,
і вслухаються в ритм, не впадаючи в змучений сон.
І литаври гудуть кам‘яними людей сторожами,
і грозою спалахує в небі одвічний вогонь.

Весна розсипеться арпеджіо звуків,
шумом, бринінням, дзижчанням смичків,
капанням крапель, гудінням дудок,
торохкотінням бляшаних дримб.

Прибіжить сонечко, задзвенить дзига,
засвистять зразу і всі звідусіль.
Забудьмо органи: у нас співи і
джазові трелі, цимбалів рій!

А в квітні виразно – віолончелі,
а потім скрипка, фагот, гобой...
І здалеку – сурма, травневий легіт,
симфонія радості в тисячі вольт!

1. Зима
Чорні клавіші - мокрі дерева,
білі клавіші - сипле сніг.
То болотиться, то хурделиться,
то гуде кабельна мідь.

До шибки чорної - сніжинки іскрами,
сувої вихорів - на ліхтарі.
Темрява відьмиться, відлига немічно
з-під ніг злодійкою краде льоди.

Холодна паморозь прийде, вітаючи,
повідганяє непевні сни.
Вдарить мороз - до зір докотиться
потужний акорд зими!

Я люблю розсип крапель дощових
на вікнах,
і ковзання коліс,
і шелест листя.
Надовго злива: темні небеса,
і комин біло світиться.
По шибі - дощ, на комині – птахи,
і вітер біситься.
Через дорогу дім сховався в тінь
за липами.
І марно грім гримить, як дзвін:
День тішиться!

Дівчинко! Серце терпне...
Болить, бо відкрита рана...
Вчора все було іншим...
А завтра яким настане...

А чуда такого не буде...
Та жити не перестати.
Ти знаєш: навколо люди,
комусь довелось страждати.

Не з радості хтось помітив:
Є ті, кому дні гіркіші.
І це помагає жити,
коли кричиш у безвихідь.

Не поле - життя перейти.
Бувають поля смерті...
Буває, комусь жнива,
буває, серпом в серце.

Безконечно: чому і за що
відбирають життя в гідних?
А героїв мітить війна:
покруч збидлених і гібридних.

Наганяє біда чорноту.
Але ти жива! І крапка.
Відкричати треба біду.
І завтра буде завтра.

«У кожного - свій Еверест».
Там, де ти, так нелегко стояти...
Але просто повір у життя -
Побачиш, ще буде краще.

Буде лік і на твій біль.
Ти будеш іще танцювати!
Дівчинко! Ти жива!
Життя буде ще дивувати.

Не сходять з розуму на війні;
він втікає від жаху з криком.
І немає йому вороття,
як вогню, що біжить житом.

Не знайти дороги назад,
бо «назад» уже не існує,
чорне зяє провалля там,
де криваво кричить і нуртує

страх, в якого немає дна,
біль, якому б закрити очі,
клята пам‘ять, знов та сама,
крик, і крик, і пекельні ночі.

І рятунку немає ніде.
І вмирати уже не треба.
І сивіють святі в раю.
І немає уже неба.

Саксофоніст.
Крихка верета липового цвіту
Притишила забави малюків.
Топ- топу-топчуть! пахне літо!
І мружаться від сяючих дахів.
А саксофон збирає перехожих -
Це майстер заробляє на обід.
Він чимось сам на спалах сонця схожий,
Ціною в золото.. сміється з мідяків.

Віолончелісти.
Двійко тиснуть смичками струни -
Віолончелі не мають шансів:
Штамповано крехчуть тирсові труни...
Ні тобі смутку, ні тобі танців.

Піаністка.
...А зіграти б сонату, та звуки заглушать клаксони.
Перехожі пройдуть, бо не в ритм, і не це в голові.
«...піаніно із тилу на ребра просмалені схоже...»
І незручно: король інструментів - в юрбі...

Гітаристи.
Нас для неї нема - вона дивиться в очі йому,
Другим номером в парі шалено акорди зриваючи.
Він трима на колінах коханку свою,
Всю жагу без усмішки в гітару вливаючи.

Арфіст.
Ти ба, арфіст! Ковбой патлатий
У капелюсі і при шпорах
на арфі грає! Пробігає
По стеблах ніжно. От джигун!
Чудуємось. І мимохіть
Очима револьвер шукаєм...

Латиноамериканці.
О, що за ритм, і що за звуки!
Європу вивести зі скуки
Лиш цей вогонь спроможний геніальний.
...Маленькі інківські квартети
Собою подих забивають.
Прострацію з місцевих вибивають.

2015

Який урожай, Отче, ти надумав зібрати з поля
З двома закинутими насінинами, притрушеними клоччям?
Намножилось всього багато, а Божа ж була подобизна.
Нині маєм повторні смерті, відбуваєм чергову тризну.

Змінилось багато. І твердь не така, як була.
І во́ди, і звірі. І світло пече крізь змілілий озон.
Благає син, щоб чаша страждань минула,
Та у світі сильних глухий гефсиманський сон.

Тисячі грішних над грішними топчуть мільярди інших.
Живуть нащадки іродів, каїнів та іуд.
Та десь поміж ними хвилями воїнами засіяно,
І краплями дощовими підходить останній суд.

І на правій чаші покажуть безмежну всесвітню вічність,
І всі Божі плани, і Землю, і всього суть.
І захопить подих... І запрагну в нову мандрівку!
Тільки ось важать життя моє на чаші по ліву руч.

2015