Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Вікторія Торон




Інша поезія

  1. Сходження (Вертикальна земля Донбасу)
    Драбина  в  небо.  Твоє  обличчя  –  біле,  як  сніг.
    Ні  вітру,  ні  спеки,  ні  дихання.
    Як  швидко  все  скінчилось!
    Ти  думаєш,  що  ідеш  по  нескінченній  прямій  до  горизонту,
    а  насправді  йдеш  по  колу,  яке  замикається  у  19  літ,  у  20,  25...
    І  тоді  лишається  тільки  драбина  в  небо,
    тому  що  на  землі  більше  місця  для  тебе  немає.
    Життя  зосталось  внизу  –  перстнем  з  руки,  
    відкритим  у  крикові  ротом,    
    зім'ятим листям,  обіймами  чиїхось  білих  рук,  
    повзучою  сльозою.
    Ти  вже  звільнений.  Ти  легко  здіймаєшся  сходами,  
    так  невимушено,  так  природньо,  
    ніби  знаєш  дорогу  і  знав  її  завжди,  
    ще  з  того  часу  –  19,  20,  25  років  назад.
    Стіни  панельних  будинків  –  для  сходження,  
    вертикальна  земля  Донбасу  –  для  сходження,  
    вибух  –  повільний,  як  історія  світу  –  для  сходження,
    і  куля,  що  обриває  надії  –  також.
    Тіло  кудись  зникає,  розчиняється,  
    і  ти  вже  –  тільки  очі,  безліч  очей,
    тільки  знання,  якого  так  не  вистачає  на  землі  
    (але  тепер  і  самої  землі  немає).  
    Ти  вже  –  усюди,  
    ти  ширяєш  над  теренами  творіння,  як  володар,
    і  так  хочеш  щось  сказати  отим,  хто  плаче  внизу,  
    отій  жменьці  жінок  у  чорних  хустках,  
    так  хочеш  їм  щось  пояснити,  
    але  вуста  не  рухаються  у  того,  хто  лежить  у  труні,
    і  чоло  його  --    холодне,  спокійне,  непорушне.
    Ми  чуємо,  ми  знаємо,  ми  потерпимо.
    Ми  не  відпускаємо  тебе  –  і  відпускаємо.
    Вертикальна  земля  Донбасу  залишається  тут.

    2017



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Він ще соромиться
    Він ще соромиться, але вже починає любити котів
    і крадькома пестить їх, коли ніхто не бачить.
    Він вітає пса — недбало — коли той витанцьовує коло дверей,
    але потім гладить його ногою у шкарпетці,
    коли нікого поблизу немає.
    Це тому, що посаджене ним дерево,
    хоч як він за ним доглядав, не прийнялося.
    Це тому, що син пішов із дому
    і не відповідає ні на дзвінки, ні на запити.
    Це тому, що нічого не вдієш,
    коли найбільшого, на що ти здатний,
    виявляється замало,
    і ти мусиш із цим жити.
    І тільки пес вдячно вимахує хвостом,
    коли проводиш по його спині великим пальцем ноги,
    коти заскакують тобі на коліна і вмощуються,
    і ти боїшся поворухнутись,
    навіть коли хочеться встати.

    2016





    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. На струнах трав і туманів
    На струнах трав і туманів,
    ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов
    і колесами незліченних возів,
    на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля
    і короткочасного знайомства із твердощокими,
    ледь розтріпаними дівчатками,
    що спідлоба дивляться на «городських»
    і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,
    безіменними;
    розбитого велосипеду без гальм,
    який несе тебе кам’янистим схилом,
    охоплену першим в житті холодним страхом;
    на струнах білих крейдяних пагорбів,
    чорних –до непритомності – ґрунтів,
    дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна —
    — Ямпіль, Яланець, Гайсин,
    старих, по пояс зарослих цвинтарів,
    куди вже не зайти — не знайти,
    які таяться на околицях віджилим голосінням,
    правдивими координатами людського життя –
    такого випадкового й необов’язкового,
    подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці –
    зсунеш їх до самого вершечка — «курочка чи півник?» —
    і пустиш по вітру, обтрусивши пальці.
    На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,
    білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,
    липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,
    далекої родини з Вербки, назавжди втраченої
    ( і з Леонівки, і з Крижополя),
    на струнах доріг, які забирають нас із дому
    і ведуть невідомо куди й для чого,
    серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,
    тому що, як виявляється, географія — не для нього,
    мандри не гріють,
    а космос може стояти в забутій Богом криниці
    у глухому вимерлому селі
    із єдиною вулицею
    під назвою «Комсомольська».



    2016



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

  4. За ті місця, в які ми повертаємось...
    За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
    За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
    За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
    За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
    За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
    За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто? ),
    За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
    За втрачену жвавість ходи і почуттів,
    За сльози, які завжди напоготові,
    За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
    За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
    За вишиті рушники й сорочки,
    За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
    За «всіх і все», як співають у церкві...
    І за ту нещасну кицю...

    2015



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. +7 (495), або зникла країна
    Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
    Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
    якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
    Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
    Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
    Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
    «За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
    Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
    Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
    як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
    9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
    Або про народні методи лікування грипу.
    Або про кумедні витівки тварин.
    Тільки не про політику!
    І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
    Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
    Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
    Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
    на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
    Ми ж культурні люди.
    Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
    Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
    Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
    (улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
    І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
    мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
    що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
    Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
    що тяжко знайти відповідні слова.
    Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
    Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу,
    мужності, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
    У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
    У прірву і злет життя.

    2015



    Коментарі (4)
    Народний рейтинг: 3 | Рейтинг "Майстерень": --